Домашні тварини ходять дикими зграями, уздовж дороги лежать убиті корови, собаки їх поїдають. Місцями стоїть смердючий запах. Канонада з мінометних та артилерійських обстрілів не вщухає ні на день. Саме такий вигляд зараз має одне з останніх деокупованих сіл на півночі Херсонської області – Іванівка.
За офіційними даними, на Херсонщині з-під російської окупації звільнено вже понад пів сотні населених пунктів. Повідомлення про звільнення Іванівки з'явилося 2 липня, тепер саме тут проходить перша лінія фронту, так званий «нуль». «Крим.Реалії» перші, хто після звільнення населеного пункту бійцями ЗСУ зміг потрапити на цю територію.
Убита корова на узбіччі дороги в селі Іванівка. Усі фото - krymr.org
Провідником став військовослужбовець 96-го батальйону, 60 ОПБР із символічним позивним Ялта. Він також брав участь у боях за Іванівку.
«Іванівку брали не лише нашим підрозділом, а й багатьма іншими. Координація була спрямована від найвищого командування. Командування вищого штабу та нашого штабу постійно координувалися з повітря. Працювала дуже потужна артилерія та мінометка. Завдяки координаційним діям зі штабу ми мали інформацію про пересування противника, звідки вони та де вони», – розповів боєць Ялта.
Боєць 96-го батальйону з позивним Ялта.
Але перед тим, як увійти до самої Іванівки, українській армії довелося розбити укріпрайон, організований російськими військами. За ці позиції важкі бої тривали близько двох місяців. Тут російським військовим удалося підірвати український танк. За словами Ялти, у нього прилетіло близько 5 протитанкових керованих ракет – вибухнув боєкомплект, екіпаж вижив, командир танка загинув на місці.
Знищений український танк поблизу села Іванівка.
«Це загинув наш танк у боях за цей укріпрайон під час штурму. Тут велися потужні артилерійські обстріли, атаки, контратаки. Тут стояли російські десантники й було закопано багато їхніх БМП. Якби ви могли бачити це зверху, ви побачили б, що поля повністю засіяні воронками – це працювала наша артилерія. Вони зробили тут великий укріпрайон, і наші війська неодноразово штурмували його, аж поки нарешті успішно не закріпилися», – розповів боєць Ялта.
Дороги поблизу укріпрайону залишаються вибухонебезпечними. Ми тут побачили багато боєприпасів, що не розірвалися, від протитанкових керованих ракет і РПГ на узбіччях доріг. Фахівці нагадують, що ці предмети є дуже небезпечними – їх не можна чіпати. Вони можуть здетонувати навіть від вібрації. Тому краще триматися від подібних артефактів подалі та не наражати себе на небезпеку. Військові кажуть, що тут саперні роботи – не на один місяць, а може й рік.
Протитанкова керована ракета, яка не здетонувала, на дорозі в укріпрайоні поблизу села Іванівка.
Замінованими залишаються й довколишні поля. Як приклад нам показали те, що залишилося від міномету на базі УРАЛа. Він ховався за курганом і близько двох тижнів накривав 120 мм мінами українські позиції. Тепер конструкція мало нагадує бойову машину, а її боєкомплект розкиданий на десятки метрів.
«Цей міномет нас дошкуляв два тижні. Ми побачили, що вони впевнено поїхали на цю позицію. У цей час у нас стояли професійні «стугністи», до речі, дуже класна «Стугна» виробництва України. І я особисто бачив на моніторі, як ракета наближалася до цього лайна. І тепер ви бачите результат», – зазначив боєць Ялта.
Знищений російський міномет на базі УРАЛа поблизу села Іванівка.
На колишніх російських позиціях ми побачили багато розбитих машин з українськими номерами. Це, як кажуть українські бійці, викрадені у місцевого населення автомобілі. Кращі машини використовувалися для переміщення, а гірші – для перекриття бліндажів.
Розбитий цивільний автомобіль з українськими номерами поблизу укріпрайону села Іванівка.
Також у лісосмугах ми побачили багато обгорілих БМП із символікою Z. Загалом, за словами військових, у цьому районі знищено близько 20 бронемашин. Це результат роботи українських мінометників.
«Усе почалося з того, що ми атакували ці позиції, на яких ми зараз перебуваємо. Тут орієнтовно було до двох рот противника зі складу повітрянодесантних військ Російської Федерації, з міста Улан-Уде. Операція тривала три дні. Атаку – свої наступальні дії – ми починали з того, що спочатку витіснили супротивника з цих позицій, а потім погнали його далі в напрямку населеного пункту Іванівка», – розповів комбат 96-го батальйону, 60 ОПБР Олександр Тоненчук.
Олександр Тоненчук, комбат 96-го батальйону, 60 ОПБР.
Операція з деокупації Іванівки тривала два дні. Останнім форпостом залишався ремонтний двір одного з фермерських господарств. Цю будівлю штурмував і боєць 96-го батальйону Олександр.
«Приблизно цілий взвод десантників тут стояв. Вони утримували весь укріпрайон. Тому що він утримував "панівну" висоту, тут оглядовість до 7 кілометрів. З неї дуже далеко видно всі навколишні села, видно поля, якими можна пройти й проїхати. Для нас ця висота теж дуже важлива», – поділився боєць 96-го батальйону Олександр.
Олександр, боєць 96-го батальйону.
Після відходу з Іванівки російська армія перейшла в контрнаступ і кілька днів безуспішно намагалася повернути контроль над територією. Епіцентром бомбардувань стали місцеві сільськогосподарські підприємства. Українські військові за добу налічували до 300 прильотів різного калібру. Це були мінометні, артилерійські та авіаційні обстріли.
Боєць із позивним Шахтар, який брав участь у боях зі звільнення Іванівки, розповідає, що тоді в них «летіло все, що тільки літає». Коли ж обстріли послабшали, бійці ЗСУ змогли оглянути покинуті російські позиції.
Одне із розбомблених фермерських господарств у селі Іванівка.
«Ми знайшли пігулки, ключі, ложки металеві – ми просто дивуємося всьому цьому. М'ясорубка, чайник без електричної підставки. Ви уявляєте – чайник є, а підставки немає!» – розповів боєць 96-го батальйону Шахтар.
Боєць 96-го батальйону з позивним Шахтар.
Більшість бійців, з якими ми познайомилися, до 24 лютого були цивільними та не мали бойового досвіду. Наразі це вже мотивовані військові професіонали, які, звільнивши населений пункт Іванівка, взяли стратегічно важливу висоту. Чоловіки кажуть, що дуже хочуть миру, та лише після перемоги й відновлення контролю над усіма територіями України, як було до 2014 року. Ми запитали військових про їхні настрої та подальші плани.
«Я прийшов сюди, щоб у мене вдома було спокійно, у мене вдома дружина, дитина, племінники – не хочу щоб вони туди прийшли. Ми йтимемо до останнього, поки можемо», – зазначив боєць 96-го батальйону з позивним Вовк.
Боєць 96-го батальйону з позивним Вовк поряд із пошкодженою сільськогосподарською технікою.
«Ми з моєю ротою на Ластівчиному гнізді святкуватимемо закінчення війни», – заявив боєць 96-го батальйону з позивним Ялта.
«Відчуття змішані – з одного боку радість, що ми змогли хоч щось зробити корисне, а з іншого боку, думаєш про те, яку нісенітницю їм у вуха вливають, що вони стоять тут на чужій землі та вмирають нізащо. Люди, які тут полягли, їх було кілька сотень, а машина, яку ми бачили з дрона, відвезла лише 10-15 чоловік. Мені зовсім не зрозуміла їхня мотивація, чому вони тут помирають? За якусь ефемерну ідею якоїсь імперії, якої ніколи не було й ніколи не буде. Я воюю за свободу – у вільних людей є зброя», – пояснив своє бачення мінометник із позивним Тринадцятий.
Мінометник із позивним Тринадцятий.
Кількість загиблих російських військових у боях за Іванівку невідома. Редакція не може перевірити цю інформацію за умов ведення бойових дій. Російське Міноборони не розголошує інформацію про військові втрати у війні проти України.
«Я не можу сказати, що мене мотивує, я просто злий на Російську Федерацію, дивлячись на те свавілля, яке вони творять у наших містах. Як нещодавно були Вінниця, Дніпро, Миколаїв – вони просто вбивають громадянське населення, убивають дітей. Я як чоловік, як захисник своєї держави – просто не можу на це спокійно дивитися. Вони прийшли до нас в Україну і почуваються господарями цієї землі, але це не так, і ми обов'язково їм це доведемо», – зазначив комбат 96-го батальйону, 60 ОПБР Олександр Тоненчук.
Тэги: