Бойовий підрозділ «Химера» у складі одеської 126-ї бригади територіальної оборони брав участь у боях з російською армією в Миколаївській та Херсонській областях. До його складу входять бійці, які до 24 лютого переважно не мали військового досвіду. Про те, як формувався підрозділ, про оборонні та штурмові операції на південному напрямку, зіткнення з російськими десантниками, поранення та звільнення Херсона — інтерв'ю «Суспільного» з командиром «Химери» Олександром Капшиним.
- Як сформувався підрозділ «Химера», хто туди входить?
- У мене є охоронна фірма. Її колектив завжди удосконалював свої навички. Десь за півтора року до повномасштабного вторгнення ми почали готуватися, усвідомлюючи, що велика війна буде. З нами працювали інструктори з бойових підрозділів, які на той момент вже пройшли АТО: відпрацьовували як фізичні вправи, так і тактичні. Але люди здебільшого не мали бойового досвіду.
- Як безпосередньо зустріли 24 лютого?
- Відправили свої сім'ї на захід України, а самі зібралися, нас було близько 40 людей, і поїхали на Канатну, 35. Там перебували всі громадські формування, які готувалися захищати місто. Ніхто тоді не розумів що робити, позаяк зброї не було. Можливо, ми чогось навчилися на тренуваннях, але війна і тренування — це велика різниця.
Командир «Химери» Олександр Капшин під час виступу на брифінгу в медіацентрі «Україна», Одеса, 15 листопада 2022 року. Скріншот: YouTube/Ukraine Media Center Odesa
Невдовзі хлопці з Української добровольчої армії створили формування «Рух опору Півдня» — від цього руху були видані бойові задачі на виїзд у бік Миколаєва. У той же час наша група у складі дев'яти-десяти осіб виїхала в бік Баштанки, де допомогла в зачистці 80-й бригаді.
- Як підрозділ став частиною 126-ї бригади?
- Коли ми повернулися до Одеси, нам надійшла пропозиція вступити в ряди ЗСУ. Нас цікавило лише, щоб ми воювали та пішли відвойовувати наші землі. Щоб нас офіційно, за документами відправили в зону бойових дій. І от якраз в той момент надійшла та пропозиція, ми вступили до 126-ї. І скажу «дякую» керівництву 126-ї, ми таки швидко поїхали на фронт.
Бійці 126 бригади. Фото: Facebook/126 бригада
- Коли це було та на яку саме ділянку?
- Тоді була сформована ротно-тактична група «Хантер», і на початку квітня ця група, до складу якої ми також входили, висунулася на рубіж 59-ї та 63-ї бригад — це Первомайське, Киселівка Миколаївської області. Тоді тримався рубіж, оскільки село Максимівка, село Вавілово повністю перебували під окупацією росіян.
- Який характер тоді мали бої?
- Нам треба було стримати ці орди — ми більше займалися обороною. Формат був оборонного рубежу, де зазвичай були танкові нальоти та артилерійські нальоти, мінометні обстріли. Росіяни намагалися прорватись малими й великими групами. Після кількох невдалих їхніх проривів був наш контрнаступ. Ми один з одним там «бодались». Місцевість там була незручна для форсування, оскільки села знаходилися в балці: їм було незручно форсувати цю балку, і нам так само. Той, хто заходив у балку, одразу отримував обстріл. І ти або втратиш більшу частину команди, або треба відступати.
- Хто вам протистояв?
- Нам протистояли псковські десантники — 108 полк.
- Що було далі після утримання ділянки в Первомайську?
- Нашу групу з частиною з РТГ «Хантер» перекинули на Новокаховський напрямок. На той момент біля сіл Лозове, Біла Криниця йшло форсування річки Інгулець. Ми стояли з морпіхами, там були 61-а бригада, 131-й батальйон. Наші хлопці заходили, ми там зазнали невеликих втрат: наш боєць із західної України втратив ногу — наступив на міну «Лепесток». Йому відірвало частину ноги. Але зараз він уже бігає — йому поставили протез. Ми там перебували два-три тижні, виконували в основному завдання оборонного характеру. Також наступального, десь розвідувального та аеророзвідка.
На тій ділянці було всім важко, оскільки перевага була на тому боці: масовані артнальоти, мінометні, танкові, РСЗВ працювала — славнозвісні російські «Солнцепьокі», якими вони так пишаються.
Українські військові в окопі. Фото: Facebook/126 бригада
Нас вивели на ротацію. Після нас зайшла група РТГ «Хантер» — на продовження штурмових дій. Вони молодці, тоді разом із морпіхами відкинули на кілька кілометрів росіян.
Ми буквально місяць були в частині, якраз тоді добирали людей. Нам відразу сказали, що буде контрнаступ. Ми першими підняли руки. Зі мною служить мій кум, ми обоє виросли в Херсоні. Для нас це була найголовніша мета, враховуючи, що в кума батьки там були, а в мене — батько з бабусею.
Усі знали, що буде готуватися контрнаступ. Яким він буде, ніхто не розумів. Куди ми поїдемо, також ніхто не розумів. Нас цікавило тільки одне — той бік.
- Як для вас почався контрнаступ?
- Нам дали завдання взяти будівлю на рубежі, де росіяни закріпилися. Це був стик каналів біля сіл Тернові Поди, Любомирівка. Називали цю будівлю «Водокачкою». До цього її декілька разів намагалися взяти штурмом — не виходило, тому що там дуже хороші оборонні рубежі.
З нами була штурмова група з 59-ї бригади. Нею командував боєць з позивним Ярий. Він загинув.
Ми наступали на саму будівлю «Водокачки». Вони (група Ярого, — ред.) мали зайти з лівого флангу на «бардаку» (БРДМ — бойова розвідувально-дозорна машина, — ред.), але отримали пряме влучання. У них тоді одразу два бійці загинули, кілька отримали поранення, решта продовжили виконувати завдання.
Наша група рухалася з боку каналу до будівлі, щоб вибити росіян звідти. Нас висунулося 43 людини, але майже відразу залишилося 37. Через масований мінометний наліт інші отримали поранення, їх евакуювали.
На «Водокачці» стояли великокаліберні кулемети противника. У мережі гуляло відео, де ми з каналу з ними жорстко «рубились» довгий час. На той момент ми просиділи в каналі десь 40 хвилин. На будівлю ще вилазив російський гранатометник. Він смішний такий хлопець, без броні, у «ведевешній» маєчці. Просто випригує на дах і лупить з гранатомета.
Ми відступили. Розробили новий план — зайшли з двох боків.
З лівого боку висунулася снайперська пара та кулеметний розрахунок. Решта заходили через канал. Знову виліз цей смішний гранатометник, і снайпер на псевдо Малий з першого пострілу відправив його до Кобзона. Після цього їм стало важкувато: гранатометника в них уже не було. Ми ще десь хвилин 30 змагалися з ними в бою на придушення і вибили їх із будівлі.
Самі її не займали. Оскільки там до цього був танк, його наші «стугністи» знесли. Але виїхав другий танк. Заходити в будівлю «Водокачки» не було резону, тому що два-три снаряди — і ми б опинилися під завалами.
Ми перейшли через канал: там був невеликий міст, росіяни мали біля нього позиції. Ми відкотилися назад. Зайняли позицію за мостом, щоб не пропустити їх назад у будівлю.
Нас сильно крили «касетами». З'явилися важкі поранені: одному хлопцю повністю прошило броню — уламок зайшов у живіт, іншому уламок пройшов наскрізь через шию. Їх почали евакуювати. А далі були перші втрати. Георгій Липський і Святослав Алексапольський. Жора отримав поранення, Святослав надавав йому допомогу. У цей момент їх накрив артобстріл. Обоє загинули.
Святослав Алексапольський і Георгій Липський. Фото: 126 бригада
Тоді ми «Водокачку» забрали, але нам дали команду відступити, щоб не втрачати особовий склад.
На тих рубежах стояли десантники. Той же 108-й полк і Прикарпатсько-Берлінська дивізія. І були ще якісь «ДНРівці». Ось вони нам протистояли. Це був перший день контрнаступу на Херсонському напрямку.
- Як ви отримали поранення?
- Це вже був четвертий штурм. Ми вже в них забрали близько 10 кілометрів.
Ми форсували рубіж за рубежем, витісняючи їх якомога далі. У них була потужна укріплена оборона. Вони зробили невеликий мостик через канал. І ось у них був рубіж, як перед мостом, так і після. Спочатку вони нас зустрічали з переднього краю. Як тільки давили їх вогнем, вони перестрибнули через міст і били звідти.
Мінометники нашої бригади допомогли їх вибити. Ми зайняли ті позиції і чекали на підкріплення. Пройшло хвилин 10-15, і нам оператори аеророзвідки передають, що висунулася піхота противника: десь взвод. Нас було десь 20 людей. Ми не хвилювалися. Але коли нам сказали, що їде БМП — стало трохи важче.
Міномети пробували подавити вогнем її пересування, але не вийшло. БМП просто влетіла на позиції і почала розстрілювати всі окопи й бліндажі. Ми відійшли. І так повторювалося два рази. Нам все ж вдавалося відігнати бронемашину росіян та вибити їхню піхоту.
Десь через пів години нам повідомляють, що російські солдати йдуть уже з двома БМП. Ми знову відступили. Повернулися вже з солдатами 28-ї бригади: ми атакували в лоб, вони зайшли з правого флангу. Це спрацювало. Росіяни почали тікати. У той момент отримав, як говорять, «дурну» кулю: вона пройшла наскрізь.
У мене спочатку віднялися ноги, відчув жорсткий біль в області хребта. Взагалі подумав, що хребет перебитий. Відразу наші медики з хлопцями підбігли. Спасибі всім їм — вони здолали півтора кілометра за 20 хвилин, щоб винести мене до пункту евакуації.
У плані медицини все було виконано на «ура»", але найбільше радів: а) з нашого боку не було більше жодних втрат, б) бойове завдання виконане.
Українській військові оглядають захоплений російський танк. Фото: Facebook/126 бригада
- Підрозділ брав участь у штурмових діях у звільненні до деокупації Херсона 11 листопада?
- Так. Більшою мірою брали участь інші підрозділи, до складу яких також входили наші хлопці. Це якраз РТГ «Хантер», РТГ «Оскар», підрозділ КРГ «Компані», це наші мінометники, є підрозділ «Рейдер», у складі 126-ї бригади, 220-го батальйону. Якраз вони й заходили в Херсон.
- Бійці підрозділу з позивними Кір та Дід отримали ордени «За мужність». Розкажіть детальніше за що саме.
- Кір — людина, яка до війни була вчителем фізкультури. Він спортсмен, був у лавах національного корпусу «Азов» в Одесі. Як командир відділення не дав ДРГ противника прорвати наші позиції біля сіл Первомайське й Киселівка. Його бійці тоді «затрьохсотили» мінімум кількох солдат. Росіянам довелося відступити. Кір отримав поранення: по наших позиціях з танка випустили активно-реактивний снаряд. Саме за цей епізод він отримав орден.
Дід займався комерцією. Ми були з ним знайомі по громадській діяльності, перетиналися в зоні АТО, коли привозили допомогу. Він отримав орден за дії на напрямку Лозового за Інгульцем. Поки одна частина бійців штурмувала росіян, противник спробував зайти нам у тил. Інша частина, серед яких Дід, добу тримали лютий бій: відбивали ворожу атаку в тил. Разом із морпіхами 36-ї бригади вони втримали рубіж.
- Ви згадували про те, що в Херсоні вас чекали рідні, для вас це була особиста історія. І в мережі є відео вашої зустрічі з рідними. Розкажіть, ви з ними до деокупації якось могли підтримувати зв'язок, хоча б знали що з ними?
- Ми підтримували зв'язок до того моменту, поки його повністю не загасили. Це сталося десь за тиждень до того, як наші війська увійшли в місто.
Я в той момент був на реабілітації. Ще не міг повноцінно ходити без палички чи милиць, але не міг туди не поїхати.
- Що ви відчули, коли приїхали в місто?
- Чесно? У той момент нічого не відчув, тому що насамперед хотів побачити рідних і близьких. Потім відчув ностальгію, оскільки більшістю вулицями, які ми проїхали чи пройшли, я гуляв у дитинстві. Радів, що через стільки часу мета досягнута. Але треба рухатися далі.
Безумовно, треба радіти, що звільнили людей, що робота зроблена недарма, враховуючи те, скільки людей за це загинуло. Але радіти постійно битві не можна. Пораділи, оцінили обстановку — треба рухатися далі. Перемагати у цій війні.
Військові підрозділу «Химера», який входить до 126-ї бригади, із власним неофіційним прапором на в'їзді до звільненого Херсона. Фото: «Химера»
- Де зараз підрозділ?
- Зараз підрозділ перебуває у напрямку Нової Каховки. На всьому півдні України виставляють оборонні рубежі. Усю бригаду перекидають у бік Херсонського напрямку. Там уже отримали перші бойові завдання для утримання оборони, оскільки на цей момент, хоч річка і розділяє нас із росіянами, але все одно є контрдиверсійні дії як з їхньої сторони, так і з нашої.
- На вашу думку, наскільки складною буде деокупація лівобережної частини Херсонщини?
- Вона буде складною. Будь-який штурм, будь-яке форсування — це завжди втрати. З лівого берега вони просто так не підуть, тому що наступний — Крим. Якщо ми візьмемо Крим раніше, ніж схід, це буде поразка Росії. У них там усе: флот, ідея «руського міра». Вона ж укорінилася не на Донбасі, а в Криму.
- Майже весь час повномасштабної війни ви так чи інакше воювали з різними підрозділами російської армії. Що можете сказати про їхні військові навички?
- Якщо брати «Вагнер», вони можуть атакувати. Якщо отримують добротний бій — далі не атакують і відступають. Жаліють себе. Це не «регулярщики», яким дали наказ на убій. Я кажу саме про «вагнерівців», а не «зеків», яких кидають на убій під Бахмутом.
Що стосується їхньої десантури — хороші вояки. Вони дійсно непогано воюють, добре тримають бій і просто так не здаються. І стратегічно гарні, на відміну від інших підрозділів, з якими ми перетиналися. Для мене найскладніші були саме десантники.
Бійці на патрулюванні. Фото: Facebook/126 бригада
Кадирівці для мене такі ж, як ПВКашники — надута маса, яка уявила себе місцевими царьками, а при перших обстрілах відразу тікає. Не було такого, щоб вони добу просиділи під нашим артобстрілом: два-три снаряди падають — кадирівці одразу знімаються. Ми це неодноразово бачили через дрони.
- Що для вас буде перемогою у цій війні?
- Повний розвал Росії. Для мене деокупація території — насамперед, друге — повний розвал Росії. Якщо цього не станеться, нас очікує наступна війна. Якщо згадаєте історію, то у Росії завжди перша війна, друга війна. Наші діти із цим знову стикнуться. Тому якщо й закінчувати, то давайте зараз.
Тэги: