«Одне я чую в телевізорі, інше – бачив на власні очі»: поляк про чотири роки поруч з українськими біженцями

Від початку повномасштабного вторгнення Росія використовує тему українських біженців у своїй пропаганді, намагаючись посилювати негативне ставлення до українців у країнах Європи. У самому інтерв’ю його герой також говорить про те, наскільки за чотири роки змінилися настрої в Польщі: «Політика й пропаганда дуже багато зіпсували».

Але якими українців побачили поляки, які безпосередньо зустрічали їх навесні 2022 року і наступні чотири роки жили з ними поруч?

У березні 2022 року до центру відпочинку «Dafne» в Закопаному прибули перші українські біженці. Замість очікуваних 60 людей приїхали близько 130 – переважно жінки, діти та люди старшого віку. Багато хто мав із собою лише пакет із речами, дехто приїхав у шльопанцях, хоча в Закопаному ще лежав сніг.

Тоді і ті, хто приймав українців, і самі біженці сподівалися, що це триватиме кілька тижнів. Остання група залишила «Dafne» лише в березні 2026 року.

Через чотири роки польський журналіст Юрек Юрецький поговорив із керівником «Dafne» Гжегожем Бучульським про перші дні після приїзду українців, допомогу мешканців Закопаного, життя біженців у Польщі та про те, як за ці роки змінилося ставлення до українців.

Публікуємо цю розмову українською.

Приїхали у шльопанцях, з усім майном у пакетах. Думали залишитися на кілька тижнів, а останні виїхали через чотири роки

Гжегож Бучульський, керівник Центру відпочинку «Dafne» в Закопаному, розповів Юреку Юрецькому про українських біженців, хвилю допомоги на Підгаллі та масштабне виробництво вареників, яке розгорнулося в готельних номерах.

– Коли в лютому 2022 року почалася війна, ти вже був керівником «Dafne»?

– Так, я керував комплексом центрів відпочинку. У Закопаному в нас було чотири будівлі. Коли почалася війна, зимові канікули саме закінчувалися. Перші біженці з’явилися в нас, якщо я правильно пам’ятаю, 8 березня.

– Ви заздалегідь знали, скільки людей приїде?

– Ні. Інформацію ми отримали фактично за годину до їхнього приїзду. Ми розраховували, що приймемо близько 60 людей в одній будівлі.

Приїхало приблизно 130 людей – трьома автобусами. В одну мить були зайняті всі чотири будівлі.

– Хто вийшов із цих автобусів?

– Передусім жінки й діти, серед них були й вагітні, а також люди старшого віку. Часто з ними були коти, які перелякано дивилися з-за решіток пластикових переносок, ніби теж намагалися зрозуміти, що відбувається. Чоловіків було лише кілька – усі старшого віку. У цій групі було близько тридцяти дітей: від зовсім маленьких до тих, які народилися вже пізніше, під час перебування їхніх родин у Польщі. Це була перша хвиля біженців – людей переважно з Херсона, Донбасу та інших місць, які найбільше постраждали від війни.

– Як вони виглядали після цієї подорожі?

– Як біженці, яких раніше ми бачили лише по телевізору. У багатьох жінок усе майно вміщалося у звичайний поліетиленовий пакет. Без валіз, без запасного одягу. Дехто приїхав у шльопанцях і спортивних костюмах. У Закопаному світило сонце, але всюди ще лежав сніг. Вони були виснажені, після багатоденної дороги не мали змоги належно подбати про себе й зовсім не знали, куди потрапили.

– Як ви спілкувалися?

– Спочатку російською. Одна з наших працівниць знала мову й дуже нам допомогла. З кожним днем ставало легше. Але першого дня люди були у важкому шоковому стані. Ми показували їм кімнати, рушники, мило, пояснювали, де вони можуть відпочити і що за годину буде обід.

– Усі прийшли вчасно?

– Ні. На обід майже ніхто не прийшов. Це мені запам’яталося. Ми не знали, чи не образили їх чимось. Лише пізніше одна з жінок пояснила, що після дороги вони соромилися заходити до їдальні. Спочатку хотіли помитися й випрати єдиний одяг, який був на них. Чекали, поки він висохне на батареях. Тож обід ми подали на вечерю, а пізніший прийом їжі занесли їм до кімнат.

– Ти бачив у них страх?

– Радше тривогу й запитання: що далі? Ми запевняли їх, що тут вони в безпеці. Самі думали, що це триватиме два тижні, можливо місяць, а потім вони повернуться додому. Ніхто не припускав, що ця історія триватиме чотири роки.

– Вони виїжджали й прямували далі?

– Через тиждень частина поїхала до Німеччини, Англії, Скандинавії, Канади чи Іспанії – зазвичай туди, де мали родичів або знайомих. Спочатку виїжджали тихо, навіть уночі. Боялися, що ми будемо їх затримувати або вимагати гроші. Але ми, звісно, не мали жодного права їх затримувати. Нам лише потрібно було знати, скільки готувати порцій їжі та скільки маємо вільних місць для наступних родин.

– Звідки ви брали одяг, взуття та все інше, що раптом знадобилося понад сотні людей?

– Піднялася величезна хвиля допомоги. Речі привозили управління поліції з Катовіце, Познані, Гданська та інших міст. Приїжджали поліцейські автомобілі, заповнені речами. Люди в Закопаному організовували збори, купували побутову хімію, засоби гігієни, одяг, шкільне приладдя. Одна з власниць взуттєвого магазину на Крупувках принесла нове брендове зимове взуття й сказала, що якщо комусь не підійде розмір, можна прийти до магазину й обміняти. Це був справжній загальний порив доброти.

Конференц-зала центру відпочинку «Dafne», яку 2 березня 2022 року переобладнали на склад гуманітарної допомоги. Фото: Гжегож Бучульський

– Траплялися й невдалі пожертви?

– Звичайно. Дехто сприйняв збір як можливість звільнити шафи від старих, зношених речей. Нам доводилося все сортувати, частина годилася лише для контейнера. Але переважна більшість допомоги була конкретною й дуже потрібною. Нашу конференц-залу розділили на сектори: побутова хімія, дитячі речі, куртки, пальта, взуття.

– Як ви справлялися з хворобами?

– Спочатку імпровізували. Якщо знали, які ліки комусь потрібні, працівники або я їхали їх купувати. Пізніше виявлялися серйозніші захворювання, зокрема онкологічні, з якими люди приїхали з України. Ми допомагали потрапити до лікарів. Дехто повертався на консультації до своїх лікарів в Україні й звідти привозив ліки, яких у нас не міг отримати.

– До вас доходили повідомлення про загибель членів родин?

– Так. За сніданком ми бачили, що щось сталося: хтось плакав, хтось не міг їсти. Надходили повідомлення про смерть близьких, фотографії з Бучі та інших зруйнованих місць. Вони показували мені: тут був мій будинок, тут жили сусіди, яких уже немає. До центру також приїжджали слідчі, які збирали свідчення про воєнні злочини. Спочатку люди боялися говорити, але коли одна людина відкрила телефон і показала фотографії, почали говорити й інші.

– Це навантаження лягло й на твоїх працівників.

– Величезне. Спочатку ми фактично не знали, чи йти додому спати. Телефон дзвонив безперервно: чи є ще місця, що потрібно, що купити. Покоївки, працівники кухні, технічний персонал – усі робили значно більше, ніж передбачали їхні обов’язки. Без цієї команди ми б не впоралися.

– Але з часом життя почало нормалізуватися.

– Люди шукали роботу, бо хотіли мати власні гроші. Частину жінок ми працевлаштували в себе – помічницями на кухні, кухарками чи покоївками. Інші знайшли роботу у сфері громадського харчування й торгівлі. Діти почали ходити до шкіл і дуже швидко вивчили польську. Серед біженок були вчительки, які допомагали їм у навчанні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Закопаному визнають: без українців було б дуже складно

– І тоді в кімнатах почалося знамените виробництво вареників?

– Це була справді велика операція. Я дізнався про неї, бо почали вибивати автомати. Готельний номер розрахований на лампу чи ноутбук, а не на кілька електроплиток, які працюють одночасно. У кімнатах варили картоплю, смажили начинку й ліпили вареники: з м’ясом, капустою, грибами. З’явилися великі морозильні скрині, а готові вареники, ймовірно, потрапляли до магазинів і ресторанів. Два поверхи працювали над цим виробництвом.

– Тобто підприємливість перемогла готельну електромережу.

– Однозначно. Ці жінки не хотіли сидіти й дивитися в стелю. Одні ходили на роботу, інші доглядали дітей і ліпили вареники. Коли я найняв частину з них ліпити вареники для нашої кухні, за тиждень усі морозильники були заповнені й мені довелося зупинити виробництво. Темп у них був неймовірний. Звісно, після такої діяльності кімнати потребували ремонту, бо жир увібрався у стіни й підлогу, але ця історія добре показує їхню винахідливість.

– Як проходили свята?

– Ми організовували Святвечір і свята для дітей. Українки готували свої страви разом із нашими кухарями, а ми надавали залу й забезпечували продуктами. Були також подарунки, шкільні рюкзаки, зошити й ручки. З часом ми справді стали однією великою родиною. Вони брали участь у нашому житті, ходили до церков, приходили на урочистості та похорони наших працівників.

– Чи виникали за ці роки конфлікти?

– За такої кількості людей і спільного проживання повністю уникнути їх неможливо. Траплялися окремі складні люди, суперечки через шум чи спільну ванну кімнату. Іноді потрібно було когось переселити. Але це були винятки, подібні до конфліктів, які трапляються в будь-якому багатоквартирному будинку. Не можна на підставі кількох випадків оцінювати всю групу.

– У якийсь момент ти зібрав усіх у їдальні й попросив повідомляти про від’їзд.

– Так, бо я дізнавався, що в нас уже кілька днів стоять вільні кімнати, а по телевізору бачив родини, які спали на вокзалах у Варшаві та Кракові. Тоді я сказав: ми не очікуємо подяк чи якоїсь особливої вдячності. Просимо лише повідомляти, коли ви виїжджаєте. Тоді звільнене місце одразу зможе отримати наступна родина з дітьми. Це спрацювало, і ротація почала працювати.

– Чому слово «вдячність» викликає в тебе спротив?

– Бо людині в біді допомагають від щирого серця, а не для того, щоб потім вимагати подяки. Ці люди приїхали до нас не тому, що змінилася погода, а тому, що хтось на них напав. Треба було побачити їх у перший день – з одним пакетом, після кількох днів у дорозі. Тоді ніхто не замислювався, чи заслуговують ті, хто допомагає, на вдячність.

– Сьогодні ставлення частини поляків до українців відрізняється від того, яким воно було навесні 2022 року.

– На жаль. Політика й пропаганда дуже багато зіпсували. Одне я чую по телебаченню та в інтернеті, а зовсім інше протягом чотирьох років бачив на власні очі. Від цих людей я не відчував ані ненависті, ані неприязні. Вони були вдячні, працювали, платили податки й заповнили величезну прогалину на місцевому ринку праці. До війни роботодавці на Підгаллі запитували, де брати людей для роботи в готелях, закладах харчування та магазинах. Сьогодні без працівників з України багато закладів мали б серйозні проблеми.

– Якби сьогодні прибула друга така хвиля, ми б упоралися?

– Не впевнений. Тоді реакція була миттєвою і масовою. Допомагали майже всі; якщо хтось не допомагав, на нього дивилися як на дивака. Сьогодні настрої інші. Хотів би вірити, що перед обличчям справжньої трагедії люди знову широко відчинили б двері, але вже не маю такої впевненості.

– Як завершилася історія біженців у «Dafne»?

– Їхня кількість поступово зменшувалася. Частина повернулася в Україну, частина поїхала далі, а частина винайняла житло й залишилася в Закопаному.

Приїжджали також поранені військові, які вже не могли воювати, і возз’єднувалися зі своїми родинами. Остання група – близько 25 людей – жила в нас до березня 2026 року.

Дехто й досі приходить поговорити. Ваша журналістка Людмила повернулася до Херсона, бо хотіла бути з чоловіком. Я знаю, що вона надсилає вам фотографії. Важко осягнути, що люди досі там живуть, коли на іншому березі Дніпра – росіяни, а над містом полюють дрони.

– Що залишилося в тобі після цих чотирьох років?

– Це був великий урок про те, як люди й ціле суспільство здатні поводитися перед лицем чужого нещастя. Якби до війни поляків запитали, чи впустять вони до свого дому незнайому людину, нагодують її, одягнуть і допомагатимуть упродовж місяців, багато хто мав би сумніви.

А коли почалася війна, двері раптом широко відчинилися. Люди наввипередки запитували: кому я ще можу допомогти? Хотів би, щоб ми не забули цього уроку.

***

Головне фото: колаж з фото Юрека Юрецькего (Jurek Jurecki)