Марина Поліщук
Херсонський та Бериславський райони найбільше постраждали від бойових дій, а прибережні села та сам Херсон і далі піддаються щоденним обстрілам. Журналісти «Укрінформу» побували нещодавно в невеличкому селі Мала Сейдеминуха Калинівської громади Бериславського району. Далі – фоторепортаж звідти.
Про село Мала Сейдеминуха почули в Калинівсьому – про те, що там відбувалися вуличні бої і воно геть зруйноване, як і сусідні Сухий Ставок, Андріївка, Зелений Гай і ще багато інших сіл.
З усіх відвіданих місць околиці Малої Сейдеминухи й аж до Давидового Броду вражають найбільше. Такої мінної забрудненості полів і сіл, як тут, годі знайти. Вздовж по периметру були окопані окупанти, звідки їх вибивали українські військові… Вогонь вівся настільки щільно, що немає жодного вцілілого дерева в лісосмугах.
Ми заїхали в Сейдеминуху із самого ранку. Село, здавалося, уже мало б повільно просинатися. Але тут майже не лишилося нічого й нікого. Двір у двір, хата в хату зруйновано все дощенту. Уявіть собі здивування, коли бачимо чоловіка, що везе кукурудзянку…
– Де ж ви тут живете, коли все зруйновано? – цікавлюся.
– Ходіть, покажу, – запрошує нас до себе додому.
Чоловіка звати Сергій. Залишався тут із дружиною всю окупацію. У вересні, під час наступу, евакуювалися лиш на якийсь час – і відносно недавно, як і ще 16 мешканців, повернулися жити в рідне село після звільнення.
Під час окупації тут залишалося 50 жителів зі 180.
Електроенергії в околиці немає вже 9 місяців, і найближчим часом не очікується.
– Корів у селі не осталося. Може, яких дві. У нас було 70 корів, то почті всіх побило чи на мінах підірвалися. Отам корова валяється, там… Ми ще до всіх не добралися. Чого туди заходить, там міни. Отам як з танка лупануло, прямо з кар’єру… Тут є що хочеш.
– Чому ви тут залишилися жити? – запитую.
– А куди мені було їхати? Мене хтось у списки вніс у Тероборону, і мене не випускали. Сказали сидіти дома. І я сидів дома, лише корів виводив за город пастися. У село дорогу мені закрили, сказали, щоб даже не мелькав.
У селі ДНРівці стояли, падли. А там – уже російські війська. Але їх я лише один раз бачив. Вони прийшли звідкись зі степу. Були харашо заряджені.
– Грабували? – запитую.
– Приходили, і треба було дать, не даси – самі заберуть. Брали кисляк і всяке таке пожрать. Натомість, бувало, принесуть кіло рису чи щось таке. І треба було брать, бо якщо не брать, скажуть: «Харашо живеш, ходи сюда». Бігали по селу коноплі дикі рвали… Але яка там конопля, здичавіла… Всякий зброд тут був.
Підходимо до хати господаря. Подвір’я родина прибрала, і руйнування тепер виглядають не такими страшними.
– Ось тут погріб, в якому ми ховалися, – показує на місце, де лишилася тільки яма і кілька цеглин. – Тільки ми виїхали, і сюди й влучило в погріб. Кухоньку нашу зруйнувало також. Наші стояли в селі Новогреднєве. По прямій – це 2 кілометри від Великої Сейдеменухи (колишня назва смт Калинівське, – ред.). Бої тривали з березня, але більш інтенсивні – два місяці. Наші не могли до них підступити. Самольоти підлітали на низькій висоті, відстрілювалися і летіли назад.
– Хата ваша, бачу, вціліла… – кажу.
– Та яке вціліла? Снаряд залетів у дах і прямо на горищі розірвався. Вікна були повилітали. Це ми вже хату відремонтували. Ось тут снаряд під землю зайшов, а оце був наш гараж, – показує на геть знищене приміщення.
– Моїй корові відірвало ногу. Приїхали зі Снігурівки, дорізали й забрали її за 4 тисячі. А цього парня, – показує на бичка, – хлопці з 61-ї бригади відв’язали на волю, щоб не здох. Коли я приїхав додому, знайшов його, він тут блудив.
– Оце я поотмічав червоною лєнточкою снаряди, які в нас на городі стирчать. Оце ось підземні залітали. Бункерні, мабуть. Залітали під землю і там був взрив. Оце я нащитав біля своєї хати й батькової 42 прильоти розірваних. 9 нащитав нерозірваних. Ще треба пощитати червоні прапорці, які я понаставляв…
Оце пасіка моя, а тут вівчарку нашу розірвало на куски.
Наші зайшли сюди 9 вересня. Заходили через мій двір. Сказали: батя, уходь, бо тут буде пекло. І 14 вересня ми покинули село. Я своїм «москвичем» по польовій дорозі виїжджав. Солдати наші, коли заходили, то розмінували.
Наші хлопці, коли прийшли, сказали: «Дядьку, ми за вами спостерігали півтора тижня, щоб сюди зайти».
– Ходіть за мною, – запрошує на город, встелений нерозірваними боєприпасами.
– А сюди можна йти? – з острахом запитую.
– Та я вже тут ходив. Якщо помрем, то хоч вмєстє.
Сміється.
– Я уже потєряв був чуство страха… Неділі три нікого з нас у селі не було. Тільки солдати. У селі велися вуличні бої. У мене за хатою стояв БТР…
Річку Інгулець заміновано. Вони літом там приїжджали й мінували. Одному там ноги відірвало. Щоправда, не знаю, чого він там лазив. А туди он кинули протитанкові міни, бо там можна було переїхати річку вбрід.
– І що тепер будете робити? Село зруйноване… Самі будете в селі жити? – запитую.
– Та не знаю, поки так. Мене гукають, де жити. Але я тут родився, тут женився, тут, наверноє, і здохну.
Я отут коров виганяв, а звідти танк бив по тому селу. І снаряди прямо над головою літали. Думаєте, хорошо було? Ми за секунду на землю падали.
– Але все одно виводили корів?
– А що мені було робить? Чим їх кормить? Куди я їх міг діть? Оркам отдать?
Ось тут перша ракета була впала, і викотився цей шар, – показує на металеву кулю. – І тут у мене була корівка прив’язана. Чую – свист-свист-свист, і попри мене пролетіла. Я впав, моє тіло потерпло, хата підпригнула, шифер з гвоздями повилітав, така взривна волна була.
Коровку відкинуло, ланцюг відірвало, а їй хоть би що. Одна царапина була. Але злякалася була так, що вже й не доїлася. І я не знаю, як зірватися коло корови і не вбить її. Та вони стріляли по коровах, коли вони паслися. Бо що, не було видно, що то корова?!
Отак як зайшли вони були в березні, а наші стояли десь коло станції Калініндорф, і отак – ті туди, а ті звідти. А ми на лінії вогню. А в самому селі почали битися з 9 вересня.
– Які у вас тепер очікування? – цікавлюся.
– Та які очікування?! Живі, та й добре. Не літає над головою, то й слава Богу! З розмінуванням найбільша проблема. Ото пішло було четверо розміновувати, і всі підірвалися. Потім ще троє підірвалося.
– На щось жалієтеся?
– Та на що мені жалітися? Я живий, і все.
– Ви зраділи, коли наші військові прийшли?
– А ви б не зраділи? Вони прийшли до мене пів першого дня. Сиділи ось тут під деревами. Я йшов бджолам підкормку положити на зиму. Вівчарка почала гавкати, думаю, що таке… Дивлюся, хлопці з жовтими лєнточками, махають мені. Я присів. Запитують, де ті, москалі? Хоча й на нас тут на півдні кажуть москалі.
Сміється.
– Я не вхожий був по селі, але я знав, де вони були. Но наші були безстрашні! Кажу: та тут на горі сидять, зараз вас побачать. А вони: тут уже їх нема.
Одного солдата було ранило в мене в саду. Вони тоді пробули до пів десятої вечора й пішли з села. Кажуть: батя, ми зараз не вдержимо. Прийдемо завтра. Але вони аж через 4 дня приїхали автобусами вивозити людей. Один автобус пішов, і почалися обстріли. І старі люди по років 70 пішки бігли, задихалися, щоб там сісти в автобус…
До нас виходить дружина пана Сергія – Світлана.
– Знаєте, коли наші хлопці зайшли, я плакала. Вони мені кажуть: мамочко, мовчіть! Ви собі не уявляєте, як це пів года бачити ті морди…
Нам на прощання дарують баночку херсонського меду:
– Це воєнний мед. Зібраний під кулями.
Прощаємось зі змішаними почуттями: як це все могло відбутися з нашими людьми, і як тепер будуть відроджуватися українські села? Надію вселяють ці непафосні, але такі щирі патріоти своєї землі, як пан Сергій і його дружина Світлана.
Оксана Климончук, фото авторки і Євгена Максюти
Ян Ярчук
