Ціна патріотизму: як боролися за свободу надеждівці

Останні роки українські села переживали непрості часи. Оптимізація витрат на освіту, соціальну сферу, культуру та медицину призвела до скорочення працівників відповідних закладів у сільській місцевості. Через брак роботи та перспектив подальшого розвитку села залишала молодь. Тоді нам здавалося це справжньою катастрофою. Сьогодні ми розуміємо, що немає нічого жахливішого за війну та більш важливого за людське життя. Щодня ним ризикували мешканці окупованої Херсонщини.

Тихий терор пережило невеличке село Надеждівка на Білозерщині. Воно не зазнало нищівних руйнувань, але його жителі віддали за свій незламний патріотизм найдорожче – здоров’я та життя.

Надеждівці були активними учасниками територіальної оборони на Херсонщині. На сільському кладовищі під жовто-синім стягом вічним сном спочивають Андрій Щогольов, Микола Гончар та Володимир Вдовиченко, які загинули 1 березня під час оборони Херсона у Бузковому парку. Ще один тероборонівець і з Надеждівки Петро Панчук вважається зниклим безвісти.

З перших днів окупації свою громаду не залишав староста Надеждівського старостинського округу Олександр Івченко. Чоловіку довелося рятувати житло людей, які евакуювалися, ремонтувати пошкоджені під час обстрілів лінії електропередач, доставляти гуманітарну допомогу нужденним. І все це поряд із ворогом, який не міг спокійно спостерігати за активністю лідера громади з проукраїнською позицією. Внаслідок катувань, які вчинили над Олександром російські військові,

сьогодні він знаходиться в одній із вінницьких лікарень. Староста пережив складну операцію на голові, але на цьому його випробування не завершилися. Про стан чоловіка та життя в окупації нам розповіла дружина Наталія.

За словами жінки, Олександр ніколи навіть думки не допускав про виїзд із Надеждівки, хоча добре розумів, чим це може закінчитися.

«З початку війни у Надеждівку неодноразово приїжджали російські військові. Робили подворовий обхід, перевіряли документи та телефони, – згадує Наталія Івченко. – Саша намагався постійно бути присутнім при цих перевірках, переконував не виламувати ворота та двері в оселях, де не було господарів. Також просив військових не заселятися у дитячий садок та школу. Окупанти неодноразово погрожували йому депортацією до росії, але він все одно намагався вберегти людське майно та зміцнити віру односельців у перемогу».

Олександр Івченко був завжди впевнений у звільненні Херсонщини і робив все від нього залежне, щоб наблизити цей час. Разом із місцевими активістами вони неодноразово ремонтували лінії електропередач у трьох селах Надеждівського старостинського округу, пошкоджених внаслідок ворожих обстрілів. Олександр Олександрович тримав зв’язок із благодійними фондами і доправляв гуманітарну допомогу місцевим. Більш того, на початку війни староста допомагав нашим тероборонівцям, серед яких був і його старший син.

Ще один вчинок старости, який заслуговує на глибоку повагу, – порятунок дев’ятикласниці Надеждівської школи, яка зазнала осколкового поранення під час артилерійського обстрілу села навесні. Олександр на власній автівці доправив дівчину до Білозерської лікарні. Дякуючи старості та медикам, сьогодні її життю нічого не загрожує.

Підтримувати громаду щоденними корисними справами Олександру Івченку вдалося лише до 22 вересня. Саме в цей день до нього завітали непрохані гості.

«Близько дев’ятої ранку я побачила, як до сусідського подвір’я під’їхав чорний мікроавтобус з буквою V, – згадує Наталія Івченко, – Будинок сусідів був порожній, адже господарі евакуювалися. Я вийшла і спитала російських військових, що вони хотіли. Як з’ясувалося, вони шукали голову громади. І тут з нашого двору виходить Саша. Він не став приховувати, ким є насправді. За наказом військових Олександр зібрав речі та документи і поїхав з ними. Мої сльози та вмовляння відпустити чоловіка ні на кого не подіяли».

На думку пані Наталії у тому, що чоловіка забрали, була зацікавлена місцева колаборантка, яка мітила на місце старости при окупаційній владі. І це небезпідставне звинувачення.

Після викрадення Олександра Івченка Наталія разом із сестрою чоловіка почала його активний пошук. Де вони тільки не були, об’їздили усі окупаційні служби як у Білозерці, так і в Херсоні, але все безрезультатно. Лише в одній з установ охоронці сказали, що начебто чули це прізвище і те, що його полонили за українську пропаганду. А це говорить про те, що хтось із місцевих все ж таки зрадив старосту.

Через дев’ять днів після викрадення чоловіка до Наталії зателефонувала знайома з Білозерської лікарні і повідомила, що Олександр знаходиться у їхньому медзакладі. Сюди його доправила «швидка», яку викликали мешканці Приозерного. Саме там місцеві знайшли його у непритомному стані.

«На ньому просто не було живого місця, – згадує Наталія. – Все тіло – у синцях, переламані лицеві кості обличчя, зламаний ніс. На ньому був чужий одяг. Два тижні ми знаходилися у Білозерській лікарні, а потім поїхали до міста. Наступні три тижні він пролежав у неврології. Потім нас виписали додому, хоча Саша все одно почувався дуже погано».

Олександр Івченко пережив дев’ять днів справжнього пекла. Щодня його били до втрати свідомості, катували електрошокером. І все це, щоб дізнатися імена місцевих активістів, учасників АТО і партизанів. Але староста не проронив ні слова. Так само він не повторив наказів військових говорити «Слава росії», дякувати путіну і принижувати Зеленського.

Така непокора ледь не коштувала йому життя. Два тижні до визволення Надеждівки Олександр пробув удома. Стан чоловіка був дуже важкий. Він навіть не міг самостійно пересуватися. Втратив 70 відсотків зору та мав проблеми з пам’яттю. Більш того, рідні помітили, що в нього спиляні нижні зуби. Це ще один вид тортур, який пережив Надеждівський староста…

10 листопада, коли у село зайшли наші військові, Олександра Івченка відвезли до однієї з миколаївських лікарень, де медики наполягали на терміновій операції, але зробити її там не могли через брак місць та препаратів. В той час медзаклади міста були переповнені пораненими військовими.

Волею долі Івченки опинилися у Вінницькій обласній клінічній психоневрологічній лікарні ім. акад. О.І.Ющенка Вінницької обласної ради. Тут йому зробили складну операцію на голові, вставили шунт для відведення рідини з головного мозку. Такі наслідки мали катування росіян…

Гроші на операцію, яка коштувала родині майже п’ятдесят тисяч гривень, допомогли зібрати рідні, знайомі та небайдужі односельці. Вагому допомогу надала родина Панчук із Надеждівки, за що пані Наталія їм безмежно вдячна.

Але і це випробування виявилося не останнім. Після операції в Олександра почався менінгіт і шунт довелося витягнути.

«Я так раділа, що всі наші випробування позаду, – зі сльозами на очах розповідає Наталія. – Але, на жаль, випробування тривають. Після операції до Саші почала повертатися пам’ять, він став краще ходити, а коли зняли шунт – проблеми повернулися. Через запальні процеси в голові ми маємо ще місяць чекати на повторну операцію і знову збирати кошти».

Активний супротив ворогу в Надеждівці чинили як відкрито, так і приховано. На Збройні сили України працювало багато місцевих підпільників. І треба було бути повним дурнем, щоб не зрозуміти, що тобі тут не раді. Хоча, говорити про мудрість і розсудливість росіян – марна справа.

Як розповідає сестра Олександра Івченка Наталія, місцева громада була згуртована з перших днів війни. Сільські активісти брали участь у толоках з благоустрою, ремонтували лінії електропередач після обстрілів, доставляли гуманітарну допомогу та продовольство, допомагали один одному пережити випробування відсутністю світла та газу.

«Пам’ятаю як 10 липня через обстріли почали горіти поля довкола села, – згадує Наталія. – Люди несли воду звідусіль. І це при тому, що місцевий ставок майже повністю висох, а в селі не було централізованого водопостачання. Наші хлопці сіли на чотири трактори та оборали село з усіх боків, щоб вберегти оселі від пожежі. Саме в таких ситуаціях я розумію, наскільки щаслива бути частиною величної нації».

Також Наталія пригадує випадок з місцевою дівчинкою, яка одягнула футболку із зображенням карти України. Окупанти помітили її та прийшли до батьків з виховною бесідою. Крім того, на всяк випадок, перешерстили пів села з перевіркою телефонів. Уявіть собі, озброєні військові боялися звичайних сільських дітей!?… Важкі часи окупації Надеждівки пережила і родина фермерів Олени та Віталія Вашин. Ворог забрав у них можливість працювати на землі, спалив увесь урожай на полях та змусив позбутися більшої частини господарства. Проте Олена та Віталій завжди вірили у перемогу України і намагалися допомогти односельцям пережити окупацію.

«Ми тримали велике господарство: сім корів, телят та свиней, – розповідає Олена. – Але, розуміючи, що у будь-який час окупанти можуть прийти і забрати все це, вирішили скоротити господарство. Тим паче, що російські військові спалили нам усе зерно на полях. Чим годувати худобу? Добре, що хоч вціліло поле пшениці біля дому, тож маємо чим кормити тих трьох корів, що лишилися».

З початку війни родина Вашин прийняла рішення залишитися вдома, хоч і ризикувала майже всім. Більш того, вони не ховалися від проблем у затишному будинку та надійному підвалі. Пані Олена щодня ходила забирати своїх корів зі стада, щоб поспілкуватися із односельцями, які часто впадали у депресію через брак інформації про події в країні, адже мобільного зв’язку у селі не було.

«Нам пощастило мати хороший мобільний зв’язок. Наша хата на краю села, тож ми могли додзвонитися і дізнатися про події на фронті та розповісти про це односельцям, – ділиться Олена. – Взагалі для нас було принципово розмовляти на українській мові і ми не боялися робити це навіть у спілкуванні з окупантами. Більш того, ми читали їм моралі за їхню безглузду участь у війні і доводили, що Крим – це Україна».

У день псевдореферендуму вулиці Надеждівки спорожніли. Люди просто не виходили із своїх домівок в знак протесту проти фейкового «волевиявлення». До речі, український прапор майорів на будівлі старостату аж до 22 серпня.

На все життя надеждівці запам’ятають вечір 10 листопада, коли в село увійшли українські військові. Емоції просто переповнювали людей. Вони несли захисникам харчі, теплі речі та українські прапори, на яких просили зробити пам’ятні написи. Сльози, радість, ейфорія не дали заплющити очі до ранку.

Наступного дня місцеві активісти розділилися на сім груп і організували щоденне харчування для військовослужбовців. Серед чергових кухарів сьогодні і Олена Вашина.

«Для мене кожен український солдат – рідна людина, адже він прийшов мене визволяти, ризикуючи власним життям, залишивши свою родину, – говорить активістка. – Коли до нас у село зайшли хлопці, які воювали на Донецькому напрямку, вони були дуже розчулені прийомом. Ми приготували їм смачні домашні страви, яких вони не куштували протягом останніх восьми місяців. Хлопці дякували нам, сказали, що саме заради таких людей, як надеждівці, вони витримують важкі випробування у польових умовах. Ці слова для нас – найбільша нагорода».

Чи може нас здолати ворог, коли ми об’єднані щирою любов’ю до своєї землі, коли ми готові віддати за неї найдорожче, коли розуміємо, що немає чужої біди? Ні. Перемога буде за нами!

Автор: Наталія Свирида, bilozerka.info