Це моє місце сили. Не власне набережна в Херсоні, бо я не знаю, що там зараз, а це фото набережної. Пізня осінь, дуже теплий. тихий вечір. Ми з онукою біжимо до прогулянкового катера, який от-от рушить. На палубах гамірно, але моя мала - квиток у тишу. Вона так кліпає своїми довжелезними віями, що нам дозволяють піднятися в рубку капітана . Тут суцільна тиша і темрява. Не чути ні гамору пасажирів, ні навіть двигуна. І катер рухається ніби в космосі . безшумно і плавно. Береги - як невідомі галактики . Один - правий -світиться міріадами вогників-зірок, а зліва лиш поодиноко спалахують вогні дачних будиночків. Катер прокрадається нечутно повз ледь помітні бакени, Але час сходити вниз. Мала біжить з матросом причалювати . А я завмираю у захваті від мерехтіння ліхтарів на оксамитовій воді і тремтливих гілках вже по осінньому нагих дерев. Плекаймо теплі спогади Ми не можемо ступити двічі в одну і ту саму ріку. Але вірю, на той самий берег точно ступимо.
***
Херсонські чотирилапики домашні та вуличні.
Хтось ховається з власниками за двома стінами в будинках - а хтось живе в протиуламковому укритті. А комусь навіть облаштовують місця для сну та їжі в безпечних місцях.
Херсонці кажуть, що у відношенні до тварин стало більше відповідальності. Багато мешканців міста носять з собою корм - підгодовувати вуличних тварин. Майже в кожному дворі є свої "підопічні". Тварини перебувають під час обстрілів з людьми в укриттях.
Спільна біда у випадку Херсона зближує на тільки людей - а й людей та братів наших менших.
***
Грають наші діти. Двоє пацанів - 8 та 4 рочків. Брати. Якщо сваряться, молодший старшому говорить - ти - путін - буду зараз тебе бити. Рефлексія на русню, принаймні на одне покоління, вже сформована.
***
Після кожної поїздки до Херсона декілька днів перебуваю в ступорі чи як назвати той стан, коли не віриш побаченому, а побачене наздоганяє тебе й переконує, що воно існує.
Херсон ніби рідна людина, поруч з якою відчуваєш себе сильним, впевненим. Коли тривалий час не бачишся з ним, скучиш, згадуєш яскраві моменти минулого, прагнеш зустрічі. Бо кожна зустріч наповнює тебе енергією, вірою.
Та наразі ця рідна людина перебуває в заручниках, під постійним насиллям.
Його тіло вкрито саднами, язвами та шрамами від прильотів та бомбардувань.
Він хворобливо блідий, бо втратив багато крові. За оцінками спеціалістів відсотків 70 її розтеклося по Україні та за її межі.
Він сердитий під час твоїх візитів, бо не звик бути в такому стані. Одночасно радіє тобі й не хоче аби ти бачив його таким.
І все, що ти можеш це привезти смаколиків і ліків, потримати його за руку, подивитися в очі, запитати, чого він бажає, пообіцяти приїхати ще, а потім...
А потім вийти від нього, присісти, обпершись об дерево й глянути в небо, ховаючи від неба свої сльози, бо ти не відчуваєш сили бути з ним постійно та сам не впевнений, що приїдеш ще...
Херсон живий попри все, але кожна зустріч з ним все менше залишає впевненості в поверненні до нього...
***
говорив з хлопцем з Криму. етнічний росіянин, молодий. затримувало фсб, зміг від них втікти в Європу. в Криму робив для української справи що міг, і навіть що не міг.
я вклоняюся перед цими безстрашними людьми. в Криму чекають наші.
***
Так, страшно від звуків постійних (реально постійних!) вибухів (я завжди кажу собі, що це «відльоти»), від кількості закритих фанерою вікон, від понівечених будинків, закритого бізнесу, розбитого вокзалу…
***
Змішані відчуття, коли бачиш скупчення людей на зупинці, які, чекаючи автобуса, ховаються за укріпленнями (ох, сумніваюся, що вони якось врятують, але вони є), від кількості автомобілів і те, з якою швидкістю таксі везло мене з залізничного вокзалу до будинку мами, тому що так наче безпечніше, з одного боку.
Тэги: