«Хочу, щоб усі знали: життя в окупації – це життя в пеклі»: історія жительки ТОТ Херсонщини

Чому люди продовжують жити в окупації? Відповідей на це питання – чимало: у кожної родини – свої причини залишатися. Далі – історія сім’ї з ТОТ Херсонщини.

Розповідь пані Євдокії з лівобережної частини області – одна з історій, які зібрав Центр прав людини ZMINA в межах великої публікації про людей, які жили або продовжують жити в окупації.

Нагадаємо, що сьогодні на окупованій частині України залишаються жити від 3,5 до 5 мільйонів наших громадян.

Далі – пряма мова пані Євдокії.

«Спочатку люди не поспішали виїжджати»

Мені 62 роки. Я живу в одному з населених пунктів окупованого лівобережжя Херсонщини. Наше село росіяни окупували в перший день повномасштабного вторгнення. Довжелезними колонами пройшли через нього на схід, і ніби все стихло.

Ми лише в новинах чули-бачили, що в Україні точиться жорстока війна. Тому спочатку люди не поспішали виїжджати. Тим паче, що дехто з політиків запевняв: війна ненадовго.

Та окупанти повернулися до нас уже на початку квітня і почали встановлювати свою владу, прапори, порядки. Шукали незгодних з режимом, учасників АТО, патріотів. Отоді чимало моїх односельців виїхали: хтось власною автівкою, хтось із перевізниками – з однією валізкою, в надії невдовзі повернутися. Незабаром їхні будинки та квартири зайняли «асвабадітєлі»: військові, фахівці, яких відрядили на Херсонщину з Росії…

За кордон виїхала моя донька з двома дітьми, на підконтрольну територію – сестра з родиною. А ми з чоловіком та молодшим сином залишилися. З нами жив мій 90-річний батько, який заявив, що нікуди з рідної домівки не поїде: тут народився, тут і помре. Він підлітком пережив Другу світову, усе життя працював тяжко, щоб сім’ю забезпечити. Я не могла його залишити, адже в такому віці він сам собі ради вже не дав би.

Син одружився напередодні вторгнення, та перед лютим 2022 року в його тестя виявили рак, тож молода дружина також заявила, що не полишить свого батька. А коли його за пів року не стало, сама захворіла від нервового виснаження – довго лікувалася, була такою слабкою, що ледь подвір’ям могла пройтися. Вона б не витримала далекої дороги.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Для нас життя в окупації завершилося моєю онкологією…» – історія однієї родини з Херсонщини

«Зараз радію, що ми з чоловіком пенсіонери»

Врешті з’ясувалося, що невістка вагітна. Вагітність перенесла важко. Медики радили їй якнайбільше лежати. Два останні місяці вона провела в лікарні. А шлях на волю з російської окупації пролягає від нас через Крим, Росію, Білорусь і Польщу. Або через Крим, Росію, Грузію.

У будь-якому разі це майже тиждень виснажливої дороги, допити й обшуки на російських блокпостах… Знаю випадки, коли люди, котрі намагалися виїхати, просто зникали.

Нас усіх дуже надихнуло звільнення Херсона. Ми вірили, що скоро й наші території відвоюють. Але цього не сталося.

Мій тато помер 7 місяців тому. Але тепер я потрібна своєму сину та його сім’ї. Моєму онуку 5 місяців. Він на штучному вигодовуванні. Дитина надто мала, щоб їхати з нею в далеку та небезпечну дорогу.

Син був учителем та керівником гуртка, учив дітей любити Україну, цінувати її історію, бути гідними нащадками козаків. Зараз він ніде не працює, бо працювати на росіян психологічно не може. Практично переховується.

Я чекаю, доки онук трохи підросте, може, хоч сім’ї сина вдасться виїхати з окупації. Утім, є небезпека, що сина завернуть або силоміць заберуть до ворожого війська (такі випадки теж відомі). Цього боїмося найбільше. Він сказав, що в такому разі накладе на себе руки.

В інші часи я б сумувала за молодими роками, а зараз радію, що ми з чоловіком пенсіонери. Усе життя пропрацювала в школі. Не можу зрозуміти, як деякі вчителі пішли на співпрацю із загарбниками, калічать мізки дітей, розповідаючи їм брехливу російську історію.

У мене вдома гарна бібліотека, практично вся – українських авторів. Я не можу її заховати (немає куди), а знищити рука не підніметься. Тому здригаюся від кожного стукоту у двері, думаю, що прийшли з обшуком. Адже українські книжки (особливо патріотичні) в домі можуть бути приводом для переслідувань та навіть реального тюремного строку…

«Життя в окупації – це життя в пеклі, без майбутнього»

Із дому ми майже не виходимо – лише раз чи два на тиждень за продуктами до найближчого магазину. Тож ніби ув’язнені у власному будинку. По-перше, не хочеться бачити, як наше квітуче українське село перетворилося на російський анклав, по-друге, окупанти можуть зупинити й обшукати будь-кого, перевірити телефони.

Є в селі й ті, кому однаково, яка влада, аби не стріляли та було що їсти. Є ті, хто відкрито підтримує окупаційну владу. Але чимало людей мріють про повернення нашої території в Україну. У багатьох були причини не виїхати: старі батьки, хворі родичі чи слабке власне здоров’я, відсутність грошей (перевізники беруть солідні суми) та навіть важкий психологічний стан, бо серцем прикипіли до рідної землі, їхати в невідомість – ще один важкий стрес.

Далеко не всі, особливо літнього віку, мають змогу фізично працювати, щоб винаймати житло в іншому місті чи країні. Тому є випадки, коли люди виїжджали, а потім поверталися в окупацію – без копійки за душею. І це було питання виживання.

Хочу, щоб усі знали: життя в окупації – це життя в пеклі, без майбутнього. Ми, котрі тут народилися і чиї предки тут жили з діда-прадіда, тепер безправні, наче чужі на власній землі. Інколи просто не хочеться прокидатися і повертатися в дійсність, бо вона страшна. Усе, що я зі своїми учнями вивчала на уроках літератури про російську неволю, насилля, про національну боротьбу, що триває віками, повернулося. Хоча, здавалося б, такого вже не могло статися. Двадцять перше століття! Центр Європи!..

І все ж ми живемо надією. Як сказав один мій земляк: «Усі патріоти не можуть виїхати, має ж хтось зустрічати ЗСУ, коли нас звільнятимуть!». Тому не думайте, що всі, хто залишився на своїй землі (хоч і окупованій) – зрадники. Це далеко не так. Є непереборні обставини, які тримають нас тут.

І ще враховуйте такий факт: на місце українців, котрі виїхали, завозять росіян. А вони охоче їдуть на південь України, особливо з північних регіонів Росії, і пускають тут своє жахливе коріння.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На ТОТ Херсонщини місцевих вчителів замінюють дагестанськими, а енергетиків завозять з Чувашії

Не знаю, що буде з нами далі. Не знаю, скільки сил ще стане терпіти окупаційну наругу. Але маємо триматися заради дітей та онуків, зберегти для них Україну.

Архівне фото: Держпогранслужба