Марина Поліщук
Сьогодні в окупації залишаються жити від 3,5 до 5 мільйонів українців. Чому вони не виїжджають? Одна з відповідей на це питання – історія родини з Херсонщини.
«Чим завершилося для нас життя в окупації? Моєю онкологією, чоловікові поставили клапан на серці…»
Це – слова жительки села на Херсонщині пані Олени. Її розповідь про окупацію, виживання та виїзд – одна з історій, які зібрав Центр прав людини ZMINA у межах великої публікації про людей, які жили або продовжують жити в окупації.
Сьогодні на окупованій частині України залишаються жити від 3,5 до 5 мільйонів наших громадян, повідомляє видання. При цьому багато хто з них чекає на ЗСУ – всупереч думці тих українців, які вважають, що в окупованих регіонах залишилися лише зрадники.
Далі – пряма мова пані Олени з Херсонської області.
***
Перші дні вторгнення ми з чоловіком провели у підвалі. Росіяни наступали на Херсон, ми визирали час від часу і бачили на власні очі і ракети, і бомбування, і ті гелікоптери з червоними зірками. Вони спершу не заходили в наше село, бо були сильні бої за Херсон, за Антонівський міст. Ми тільки чули і бачили, як все летить. У наших головах не могло вкластися, як це сталося, що на нас напала Росія.
«Ми спинами закрили нашого хлопчика»
Я була волонтеркою ще з часів Майдану, і до мене звернувся медик з нашої лікарні. Там вже лежало багато поранених хлопців. Усі розуміли, що наші відходять. Тому лікар попросив розібрати поранених українських солдатів по домівках, переховувати, щоб вони не потрапили в полон.
Щойно росіяни зайшли, почалися облави. Багато наших хлопців було в лісах, в очеретах, і ми збирали їм цивільний одяг, щоб вони могли врятуватися. Тоді до мене привезли пораненого. Ось чому я не виїхала одразу. Моя донька у Києві, і я б могла поїхати до неї. І я хотіла. Але в мене опинився хлопчик, не можу вам назвати його імені. Він був поранений в обличчя і руку. Ми його переховували 8 місяців, було дуже страшно. Були постійні обшуки.
Я ще працювала служницею в церкві, ходила щодня до храму та бачила оці рожі ненависні, їхнє ставлення до нас. Ми з чоловіком дуже боялися, щоб російські солдати не зайшли до нашого дому. Але Бог милував. Бог є на світі, бо до нас і у хвіртку стукали, а ми не виходили, і вони проходили повз. Росіяни знали, що місцеві переховують українських солдатів. І тоді дуже багатьох знайшли і забрали.
У цього солдата був зв’язок з командиром, але вивезти його не могли. Бо через поранення в лице і руку було б неможливо пройти перевірку, яку влаштовували росіяни на блокпостах. Вони роздягали чоловіків і шукали сліди від поранень і татуювання.
Разів три йому телефонувало командування і обіцяло, що спробують вивезти човном. Кожного разу зривалося. Одного разу він сам відмовився, сказав, що боїться їхати. Щось відчував. Я йому запропонувала лишитися у нас і не поспішати. Ми його тоді не відправили, а той човен, на якому він мав рятуватися, розбомбили.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вибралися зі зброєю в руках: історія морпіхів, які 90 днів жили в окупованому Херсоні
Перед тим, як наші звільнили Херсон, у сусіднє село завезли автобуси з Криму і Краснодарського краю, зробили оголошення про евакуацію і вивозили багато людей з наших сіл. Спершу їх переправляли в Херсон, а вже звідти в Крим.
Людей було багато, які хотіли виїхати, і в цьому натовпі можна було вивезти нашого солдата. Прийшли ми разом з ним до порту і чекали на катер. І уявіть, стоїмо і помічаємо – йде делегація велика у наш бік. А там з Криму Аксьонов та інші, і вони підходять до нас, щоб поговорити з людьми. Ми з сусідкою спинами закрили нашого хлопчика, і Бог милував. Там люди в натовпі давали інтерв’ю, як раді бути з Росією.
Ми стояли тихо. І щойно підійшов катер, посадили нашого воїна на нього. Знайомі зустріли його в Херсоні, і він там у них перебував тиждень. Вже тоді наші зайшли в місто. Так хлопчик врятувався.
«Люди там живуть у страшних умовах»
Коли вже відправили його, то можна було б і їхати до доньки. Але священник, де я в церкві працювала, каже мені: «Пані Олено, куди ж ви поїдете? Людей залишите?». А людей справді йшло до церкви багато. Це була їхня остання надія – на Бога.
Здебільшого парафіяни – це літні люди, які не могли виїхати. Треба мати великі гроші, щоб вирушити з окупації.
Потім ми пережили потоп. У мене почались проблеми зі здоров’ям – ноги стали боліти. У цей час, після потопу, росіяни ввели рублі, стали змушувати нас брати російські паспорти. Ми цього не робили. Поки ми мали заощадження, то виживали.
До нашого священника стали приходити росіяни. Церква у нас Українського патріархату. Стали вимагати від панотця документи на землю. Прийшли феесбешники один раз, потім другий, потім поліція, стали нас залякувати, потім забрали священника на підвал.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На лівобережжі Херсонщини окупанти закатували священника ПЦУ
Коли він повернувся, то сказав мені: «Пані Олено, ви хвора. Треба закривати церкву і виїжджати». Хоча, ви знаєте, до нас в церкву і ті росіяни, військові заходили. І ми говорили з ними. Але вони такі пропутінські, так вірять у свого ідола, що переконати їх у тому, що вони агресори, неможливо. Але до Бога ідуть, бо ж жити хочеться.
Після того, як наш батюшка вирішив закрити церкву, я виїхала разом з ним. У селі лишився мій чоловік дивитися за будинком. Ми з панотцем їхали через Росію, Естонію, Литву, Польщу і потім лише дістались України. Через пів року цим маршрутом поїхав мій чоловік.
Чим завершилося для нас життя в окупації? Моєю онкологією, чоловікові поставили клапан на серці. Живемо зараз у доньки. А так я навіть не уявляю, як би ми жили, якби дітей в Києві не було.
Кому ми потрібні? Ми навіть зняти квартиру не змогли б. Тому люди і не виїжджають. Це пенсіонери, які не можуть, у них коштів немає. Живуть вони в страшних умовах. У багатьох будинків вже нема – розбомблені, затоплені, але людям нема куди дітися і немає за що виїхати. А дорога яка тяжка! Я телефоную час від часу подрузі, яка там лишилась. Вона хвора, там немає ліків, нема лікування, і їй нема за що виїхати.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рятуйся сам або йди до шамана: історії двох родин про лікування на ТОТ Херсонщини
Ілюстративне фото із соцмережі
Ян Ярчук
