Нас вбивали жахливо та безжалісно, без ніякої на те причини. Страждали всі: від малят до людей похилого віку. Проте владу це не зупиняло, вони далі продовжували знущатися, відбираючи останню крихту хліба та нажите майно.

Гортаючи сторінки підручника з історії України, на очах виступають сльози, а у горлі з'являється величезний ком. Кількість українців зменшувалася, проте бажання боротися та відстоювати своє слово ставало дедалі сильнішим.

Голодомор – жахлива трагедія українського народу, яка не має аналогів в історії людства. Вона змушує нас цінувати кожну хвилину та добробут, який маємо сьогодні.

Усе почалося 19 квітня 1932 року, коли була прийнята постанова «про насіннєву позику Україні». Командуючим вистачило двох місяців, щоб вивести більшість посівних матеріалів з території України. І на цю роботу в них пішло не більше двох місяців.

А далі ще гірше - з'явився загальновідомий «Закон про п'ять колосків», за яким фактично людям було заборонено володіння їжею. Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» - позбавленням волі на строк не менше 10 років.

В ході примусової колективізації й розкуркулення українські села втратили справжніх господарів. За даними Державного архіву Херсонської області розкуркулено з конфіскацією майна 4217 господарств, відібрано коней - 44735, корів – 27305. Всього командуючі відібрали майна на 2 млн 241 тис. карбованців.

Голод супроводжувався епідеміями, зустрічалися випадки людоїдства та ніхто на це не звертав уваги і продовжували виконувати свої домовленості.

Сьогодні важко повномірно уявити жахливу картину, яка відбувалася на Херсонщині у 1932-1933 роках, адже офіційно такої області не існувало. У ті часи територія входила до складу сучасних Одеської, Дніпропетровської та Миколаївської областей. Проте є історії та дослідження фахівців, за допомогою яких частково можливо ознайомитися з життям мешканців Херсонщини у ті часи.

Ознаки голоду на Херсонщині з'явилися ще у 1929 неврожайному році, потерпіли від нього незаможні господарства. Та найбільший удар був завданий саме у 1932 році.

Всупереч обставинам, які створила влада, та голоду херсонці намагалися рятуватися. Ні для кого не є секретом те, що природа нашого краю багата і унікальна. Саме вона і «підтримувала» людей у скрутні часи.

Найбільш пощастило мешканцям прилеглих до води селищ. Вони вживали різноманітну аквафлору й аквафауну – стебла, корінці і листя водних рослин, рибу, диких качок, жаб та жучків. З диких рослин після перетирання чи вилущування господині варили для родин юшку, узвари, сиропи і каші. Намагалися пекти млинці та коржики. У той час чоловіки полювали на гризунів та інших тварин, що мешкають у степовій зоні.

Голодомор у степовій Херсонщині у порівнянні з іншими регіонами супроводжувався небаченими жахами – масовий розлад людської психіки, самогубства, епідеміями інфекційних хвороб.

Неприємно вражають і статистичні дані. У березні 1933 року в Нижньосірогозькому районі голодуючих 73 сім'ї, опухлих 295, померлих 46. У Високопільскому – голодуючих сімей колгоспників – 65, опухлих – 138, померлих – 81, одноосібників голодуючих – 87, опухлих – 162, померлих – 11.

Також є дані і про Генічеський район. Там від виснаження померли 48 осіб. За офіційними даними протягом першого весняного місяця на Херсонщині голод не витримали 1600 осіб. Як бачимо, кількість постраждалих йдуть на тисячі. І тільки замисліться, невинні селяни та діти, які хотіли бавитися, працювати та просто насолоджуватися життям. Та усе це в них просто відібрали.

Статистичні дані та книжки – це все добре, та ні що так не розкриє тогочасні події, як спомини людей. Вони відчули цей біль та жахіття на собі і ось діляться з нами своїми історіями.

Під час голодомору моя сім'я проживала в селищі Федорівка. В сім'ї була одна дитина. Батько Мартинов Федот Сидорович. Під час голоду я була дуже маленькою, тому мало що можу пригадати. Їжі вдосталь не було, тому цінували кожну крихту хліба. Також пам'ятаю, як чужі люди ходили попід двори і просили їсти.

Народилася 18 лютого 1927 року в селі Кардашинка Голопристанського району Херсонської області у родині, де було 5 дітей. Сім'я мала корову, коня, поливальну машину.

Батько вирівнював піщані кучугури, готуючи землю своїм синам. Мати займалася домашнім господарством та виховувала дітей. Період колективізації болісно згадується Галиною Леонтіївною. У родини забрали майже все, а за небажання вступати в колгосп батько ледве не поплатився життям. Одного разу батько повертався додому через кучугури, його пограбували, забравши все, що він ніс сім'ї. Після цього він сильно захворів.

Одужавши, батьки працювали у колгоспі, в якому їм давали баланду. Цю їжу вони приносили своїм дітям. Старші брати ходили селом, просили їжу, щоб допомогти батькам прогодувати менших діточок. Так і виживали. у селі Червона Поляна. Як згадує Галина Леонтіївна, люди недоїдали, але від голоду не вмирали.

Коли їй було 5 місяців, померла мама. Батько одружився з іншою жінкою. Родина була дуже велика - одинадцять осіб. Харчів у домі майже не було. Збирали різні гриби, їстівну траву, з цвіту акації варили кашу. Якось батько дістав муки і мачуха спекла млинчиків, порівну поділивши між всіма дітьми. В той час до двору зайшов хлопчик і також попросив їжі. Мачуха також дала його млинця, він з'їв та, вийшовши з двору відразу вмер. Це було жахливо - люди вмирали, як мухи.

Активісти ходили по селу і забирали у людей останнє збіжжя, яке люди ховали, щоб вижити. Ми дуже бідували - тяжко згадувати той час. Сльози застилають мені очі. Не дай Боже таке страхіття пережити знову.

Я народилася в селі Григорівка Чаплинського району в родині бідних, дітей було 4. Рано померла мати, батько одружився з іншою жінкою, але мачуха була доброю. Коли почався голод, то мене віддали на навчання у село Червоний Перекоп. Там я жила у хазяйки, допомагала няньчить дітей і навчатися у школі. Годували нас чорним хлібом і давали якусь юшку. Ми бачили як машинами вивозили мертвих людей, це було дуже страшно. Мені вдалося вижити, вижили і мої сестри, які прожили ще довго. Ці жахливі події згадувати дуже тяжко, і коли я це згадую, я дуже плачу.

Стільки часу минуло, а щороку 23 листопада українці запалюють свічку на підвіконнях та вшановують хвилиною мовчання людей, які стали жертвами тієї страшної події. У кожному навчальному закладі та бібліотеках проводять пізнавальні лекторії, на котрих розповідають історію та доводять, що ми – вільний, сильний народ. А боротьба – наше друге прізвисько.

Також у населених пунктах Херсонщини встановлені пам’ятні хрести та пам’ятні знаки. Тож давайте сьогодні приєднаємося до акції “Запали свічку пам`яті”. У цей день о 16:00 люди по всьому світу запалюватимуть свічки пам'яті у себе на вікнах чи біля меморіалів на знак вшанування пам'яті жертв голодоморів.