Виросли в одному селищі на Херсонщині, а закохались у Львові: як ветеран з дружиною розвивають родинний бізнес

Вадим та Ірина Когуєнки родом із селища Дніпряни (передмістя Нової Каховки, що на Херсонщині). У кожного з них було своє життя: робота, плани на майбутнє, романтичні стосунки. Хлопець та дівчина ніколи не спілкувалися і, здавалося, не мали нічого спільного, крім малої Батьківщини. Однак все змінила велика війна.

Нині Вадим та Ірина Когуєнки одруженні, разом виховують маленького синочка Михайлика та розвивають родинний бізнес у Львові. До слова, саме там відбулась доленосна зустріч майбутньої пари. Свою історію подружжя Когуєнків розповіли для сайту «Ветеран».

Після повномасштабного вторгнення рідне селище Вадима та Ірини опинилось  в окупації. Вадим добровольцем пішов на фронт, а Ірина пережила обшуки і допити в російській катівні. Потім було безліч страшних подій, важкі випробування і… доленосна зустріч у Львові.  Вадим, якому ампутували ногу, на милицях прийшов на побачення до Ірини, і похід «на чашку чаю» став початком історії кохання.

Родинний бізнес пари також присвячений чаю – спільній пристрасті подружжя.

Щоб повернутися додому – переплив Дніпро

Велика війна застала Вадима не вдома у Дніпрянах – коли росіяни почали наступ, він якраз поїхав у гості до друзів.

На Херсонщині ворог просувався дуже швидко, тож мати хлопця залишилася на самоті в окупації, а він – за 150 км від неї. Повернення було майже неможливим, та Вадим ризикнув – за два дні йому вдалося здолати шлях до рідної домівки.

«Я їхав попутками, потім йшов пішки, а на станції човнів взяв катамаран і переплив Дніпро. Мені пощастило, що я вижив під час цієї дороги, адже на одній з ділянок потрапив просто у бій росіян та українських військових. На одному боці були наші, на іншому – окупанти, всі стріляли, літали вертольоти, я бачив близько 100 одиниць ворожої техніки. І повз це все я тікав через кущі та посадки. Росіяни не зупинили, бо їм було просто не до мене», – згадує Вадим.

Три дні провела у підвалі окупантів

У Ірини все було інакше – вона, навпаки, 24 лютого мала повертатися до Києва, але через війну залишилася з мамою в Дніпрянах. В той час дівчина зустрічалася з військовослужбовцем, тож перебувати в окупації було дуже небезпечно.

«Мама не хотіла виїжджати, думала, що це швидко закінчиться, і ми одразу не стали збирати речі. Та росіяни якось дізналися про те, що мій хлопець – військовий, можливо, «допомогли» сусіди. Вони прийшли до нас додому та забрали мене з собою. Три дні я провела в підвалі окупантів, мені погрожували, я бачила, як б’ють молодих хлопців, яких я знала. Телефон забрали, бо там було багато патріотичних фото, а в окупації навіть слово українською мовою може зіграти проти тебе», – розповідає Ірина.

Врешті дівчину відпустили і одразу після цього родина евакуювалася на вільну територію.

«Побачив, що половини стопи немає»

Влітку 2022 року Вадим також виїхав з окупації та через Польщу повернувся назад, в Україну. Хлопець одразу пішов на фронт та брав участь у контрнаступі на Харківщині. У грудні 2023 року в селі Берестове, неподалік межі Луганської області він отримав важке поранення.

«Ми мінялися, я йшов першим у групі і ногою зачепив касетну міну. Вона здетонувала і мені розірвало ногу. Було темно, але я бачив, що половини стопи немає. Відключався, стікав кров’ю, але наклав бандаж. Знав, що ногу ампутують – рятувати там вже не було чого», – розповідає ветеран.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вторгнення застало в Японії: одеський моряк зійшов з рейсу, щоб доєднатися до ЗСУ

Ветеран Вадим Когуєнко.

Військовий Вадим Когуєнко. Фото із сайту “Ветеран”.

Три дні військовий знаходився у лікарні в Харкові, там йому зробили ампутацію та направили в Полтаву.

«У Полтаві мене через пару тижнів вже хотіли виписувати, хоча я дуже потребував реабілітації. Ледве домігся, щоб мене на неї відправили.  Мені казали: «їдь вже додому», але мені не було куди їхати, будинок в окупації, вся нога в швах, тільки два тижні після операції минуло. На щастя, я перевівся у Львів, де потрапив у гарний реабілітаційний центр і проходив там реабілітацію більше року», – згадує захисник.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Син став сюрпризом: історія бойової медикині з Херсонщини та її чоловіка-військового, які пережили російський полон

Черговим випробуванням стала підготовка документів для того, щоб отримати протез. На це у ветерана пішло п’ять місяців.

Спочатку Вадим робив по декілька кроків на протезі на день, потім – збільшував час та дистанції. Говорить – депресії не було, бо знав, що і далі зможе бути активним та рухатися вперед.

Виготовляють чайні бомбочки та мріють про власне кафе

У період реабілітації Вадима й відбулась та доленосна зустріч з його майбутньою дружиною Іриною. Вони зустрілись у Львові й там відбулось їхнє перше побачення. Згодом пара вже не могла уявити життя одне без одного і вирішила залишитися у Львові. Нині вони одружені та разом виховують сина Михайла.

Вадим та Ірина ніколи не мали власного бізнесу, але після одруження все частіше задумувалися про власну справу.

«Я зараз в декреті з маленькою дитиною, Вадим на пенсії, вона трохи більше 20 тис. грн. На життя у Львові для трьох людей це дуже мало, бо лише оренда та комуналка «з’їдають» левову частину бюджету. Ми зрозуміли, що потрібно відкривати щось своє, бо треба дати дитині майбутнє, а фізично Вадим працювати не зможе», – розповідає Ірина.

Подружжя Когуєнків з сином Михайлом.

Вадим та Ірина Когуєнки разом з синочком Михайликом.

Ірина та Вадим дуже люблять чай та постійно пробують нові смаки. Тож, коли вони побачили на відео, як дівчина у США виготовляє чайні бомбочки, вирішили теж спробувати цим зайнятися.

Зараз чайні бомбочки створюють у формі куль, сердець, на Хелловін – у вигляді гарбузів і черепів, а до Нового року – ялинкових прикрас. Оболонку виготовляють з ізомальту, а всередину насипають різні види чаю.

«Ізомальт – це цукорозамінник, його можна вживати дітям, він безпечний для людей з цукровим діабетом. Багато людей думають, що він надає чаю занадто солодкого смаку, але це не так, адже оболонка дуже тонка. В нас є бомбочки на чашку та на великі заварники», – пояснює Ірина.

Чай у бомбочках – різний, на смак клієнта, але весь, за словами Ірини, – натуральний. Можна обрати полуницю, ананас, альпійський луг, анчан та інші види чаю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Після звільнення відновили родинну справу та започаткували новий бізнес – історія родини з Бериславщини

Чайні бомбочки - сімейний бізнес Когуєнків.

Чайні бомбочки – сімейний бізнес Когуєнків.

Наразі Вадим та Ірина планують розвивати бізнес та взяти участь в грантовій програмі для ветеранів, щоб відкрити власне кафе. Для цього підприємці вже розробляють бізнес-план.

«У кафе ми будемо подавати наші чаї, люди зможуть бачити, як вони заварюються, як бомбочки вибухають і тануть в чайнику. Також будемо пропонувати десерти. Хочемо, щоб людям було і цікаво, і смачно», – розповідає Ірина Когуєнко.

Фото із сайту “Ветеран”.

Пов'язані записи

День 1093. 19 лютого. Що обговорюють херсонці у соцмережах

Мешканці села Милове Бериславського району на Херсонщині 18 лютого  пережили, мабуть, найстрашнішу ніч у своєму житті. 16 керованих авіабомб за сорок хвилин… Вщент зруйновані будинки, розбиті долі, розірвані серця… Дим,…

Одним скидом знищив бліндаж окупантів: історія оператора дрона з миколаївської бригади

У цивільному житті військовий з позивним Сай був автослюсарем-газозварювальником. Коли в 2022 році його друг потрапив у полон, чоловік разом з товаришем добровільно звернувся до військкомату. Нині він оператор дронів-бомберів…