Ян Ярчук
Після звільнення правобережної частини Херсонщини минуло 4 роки, але спогади про російську окупацію досі залишаються з тими, хто її пережив. Серед них і Наталя Горик-Щеглова, яка майже дев’ять місяців провела в окупації разом із мамою у рідному селі Садок на Херсонщині.
Невеличке село Садок розташоване у Борозенській громаді на правобережжі Херсонщині. Населений пункт був захоплений окупантами у березні 2022 року. Далі – 9 місяців окупації. І 10 листопада 2022 року населений пункт повернули під контроль України.
Напередодні річниці звільнення правобережжя Херсонщини Наталя Горик-Щеглова розповіла «Гривні» про період окупації, як сперечалася з російськими загарбниками, як малювала, як село зустрічало українських військових і чим живе тепер.
«Люди, які залишилися в нашому селі, ніби зберегли його. У нас більшість хат залишилися цілими. Звісно, були пошкодження: комусь знесло дах, в інших будинках залишилися пробоїни від обстрілів. Але загалом село вціліло. І в мене таке відчуття, ніби всі, хто тут залишався, разом його зберегли», – розповідає жителька села Садок.
Пані Наталя не виїжджала із села від початку повномасштабного вторгнення.
На фото: Наталя Горик-Щеглова
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «На своєму Херсонському напрямку я почуваюся вільним птахом»: історія бійця бригади безпілотних систем
Як творчість допомагала під час окупації
На початку повномасштабного вторгнення пані Наталя вирішила залишитися вдома. Сина відправила до Кривого Рогу, бо боялася за його життя, а сама залишилася з мамою, якій на той час було 69 років.
«Я не виїжджала, я тут сиділа. Сина відправила в Кривий Ріг, побоялася, щоб його росіяни не вбили. Він дуже емоційна дитина, я боялася за нього. А ми з мамою залишилися тут», – розповідає жінка.
Попри небезпеку, вона намагалася не полишати й улюбленої справи – малювання.
«Я малювала тоді, коли не було світла, коли вікна були закриті. Я навіть в підвал, коли спускалася, брала із собою ноутбук і, найголовніше, пензлики. Мама сміялася з мене», – згадує Наталя.
Картини Наталі Горик-Щеглової, написані у різні роки.
«А ти знаєш, що таке Україна?»
Пані Наталя згадує, що російські окупанти постійно в селі не проживали. Жили вони за межами населеного пункту, але приїжджали по продукти та воду.
Жінка, каже, під час окупації намагалася якомога менше перетинатися з російськими військовими: побачивши їх, швидко поверталася у двір. Наталя тоді тримала вдома двох корів і теля, тому намагалася набрати для них води рано-вранці, аби зайвий раз ними не перетинатися.
Однак уникати контактів постійно не вдавалося, оскільки окупанти приходили і до будинків місцевих з так званими перевірками.
«Як рашики були, я з хати не виходила, виведу корову і назад. намагалася з ними не перетинатися. Було, що місяць тут у нас сиділи, то довелося, бо просто лізли в хату. Так ми одного з мамою так переконали, що він, коли йшов, сказав: «що ми тут забули?». «Я спитала: «А ти знаєш, що таке Україна? Ти знаєш, що таке Херсонщина? А ти знаєш, що в нас є Асканія-Нова, у нас є своя пустеля, херсонська?» А він махає, каже: «Ні». А я кажу: «У нас до такої міри багата область, що вам і не снилося». А як вони тут Бандеру хотіли шукати, а я кажу: «а те, що він помер у 1956 році, нічого?!». А він на мене очі вирячив, а ми, каже, його шукаємо. Серйозно, це таке було! Один казав, що навіть не знав, чого сюди їдуть. Було йдеш, а рашики кажуть: «ми вас прийшли захищати». А я й кажу: «ви не захищати прийшли, ви до нас зі зброєю, чого ви до нас прийшли?». А один тоді і каже: «она привильного говорит, чого ми сюда пришли», – згадує жінка.
Були й випадки, коли російські загарбники й погрожували. Одного разу, коли Наталя не хотіла відпускати їх для перевірки, один із окупантів заявив, що рознесе будинок.
«А я кажу йому: «Та я не сумніваюся». Я назвала його окупантом. Мама плакала: «Наталю, замовкни». А мене вже несло. Один з них тоді схопив того і відтягнув убік. А так, то мабуть, я б отримала за свій язик», – пригадує жінка.
«Рашики пішли!»
Особливо добре пані Наталя пам’ятає останні дні перед звільненням:
«8 листопада ми з мамою лежимо на підлозі. Чуємо – їдуть, гуркіт машин. І раптом – тихо. Зранку прибігла сусідка: «Рашики пішли!!!». Вчечері 9-го, десь о 5-й годині, бачу наші хлопцій йдуть, я як закричу: «Наші!!!». Повибігали на вулицю. Хлопці питають: «Ви нам раді?». А я кажу: «Ви навіть не можете уявити». Це таке щастя. Потім наші хлопці з села приїхала наступного дня. Через наше село пройшло десь 500-600 людей, і ми всіх годували у нашому клубі», – розповідає Наталя.
Звільнення означало для неї передусім можливість знову побачити рідних, які перебували в інших містах. Але разом із радістю прийшло й відчуття полегшення після місяців окупації. За словами, полегшення, це перше, що вона відчула:
«Я подумала, що побачу своїх дітей, племінників. Свобода. Дихати стало легше. Таке відчуття, наче з тебе пил змахнули чи бруд прибрали. Я не знаю, як правильно сказати».
Як живе село зараз
Попри звільнення, відчуття безпеки в селі так і не стало повним. За словами Наталі, останнім часом російські дрони почали активніше залітати й до їхнього населеного пункту. Були пошкодження, постраждали й місцеві жителі.
«Розумієте, більше летить в Бородинському, Кучерському. До нас дронам важко долітати, бо ми не на трасі живемо, ми в степу. Але до нас теж п’ять-шість дронів залетіло. Шехедів стільки летить, наші збивають. Це страшно», – розповідає Наталя.
Через небезпеку, за її словами, люди стали менше виходити на вулицю. Рідше можна побачити і дітей, і дорослих.
До великої війни у селі Содок проживало близько 300 людей, нині – близько 225 людей разом із переселенцями. Приблизно 60 із них – люди з сусідніх населених пунктів, які через війну знайшли там прихисток. Серед них люди з Берислава, Милового, Новорайська, Зміївки, Шляхового.
«Є люди, які виїхали й уже не повертаються. У їхні будинки заселилися переселенці. Деякі будинки зовсім пустували, вони їх привели до ладу й тепер там живуть. Один будинок купили дідусь із бабусею. Кажуть: «Нам немає куди діватися, ми купуємо і все», – розповідає Наталя.
Вона добре знає частину нових жителів села.
«Хороші люди. Я до шістьох чоловік ходжу як фасилітатор. Це вже люди похилого віку, з хворобами, я до них приходжу», – каже жінка.
Пані Наталя продовжує жити у своєму селі. Тут її дім, односельчани, з якими вони разом дочекалися звільнення. І навіть через 4 роки, пам’ять про день, коли на вулицях з’явилися українські захисники, для Наталі залишається одним із найщасливіших спогадів, які і для всіх тих, хто пережив окупацію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На дорогах виріс ліс, вулиці завалені деревами й стовпами: в якому стані сьогодні села Білозерської громади
Головне фото із соцмереж
Дарина Лапіна
