«Щоб почувалися красивими навіть під час війни»: переселенка відкрила в Харкові простір для жінок, які також втратили дім

Раніше Валентина працювала в гарному колективі на швейному підприємстві, займалася благоустроєм міста, а ще організовувала свята в рідному Куп’янську. Та навіть після пережитої окупації жінка не зламалася, а змогла евакуювати людей до Харкова й запустити соціальний бізнес.

ШоТам розповідає історію Валентини Нечволод, яка, попри втрату дому, знайшла в собі сили допомагати людям і за грант відкрила жіночий простір для переселенок у Харкові.

Швейна фабрика, свята для дітей і громадський активізм До повномасштабної війни я працювала швачкою на фабриці та була ведучою свят у Куп’янську. Я обожнювала роботу ведучої — це була моя віддушина. Особливо мені подобалося дарувати радість дітям. А ще в моєму житті був громадський активізм, адже я займалася благоустроєм нашого будинку та міста загалом.

У будинку завжди треба було щось відремонтувати, але коштів не вистачало, тому ми з донькою почали подаватися на грантову підтримку. Донька взяла на себе роботу з паперами, а я зустрічалася з будівельниками, депутатами, підраховувала витрати, ходила на прийом до мера та підписувала договори.

Завдяки цьому ми отримали від міста 60 тисяч гривень на ремонт нашого будинку, а потім виграли 300 тисяч в обласному конкурсі й облаштували біля нього скейтмайданчик. Майданчик збудували восени, але на його відкриття випав перший сніг, тому діти розчистили його та каталися, адже дуже цього чекали. Ми були дуже щасливі, але все знищили росіяни.

24 лютого рано-вранці мене розбудив дзвінок від доньки, яка повідомила, що почалася велика війна. На той час вона була в Києві, але хотіла приїхати додому в Куп’янськ. Проте мости вже були підірвані, тому моя донька провела в потязі майже чотири доби, доки не дісталася до Львова. Свого 14-річного сина я також відправила до неї. 27 лютого Куп’янськ окупували російські війська. Я не виїхала, адже не могла полишити свою маму, а вона категорично відмовилася від евакуації. Так мама жила в селі Сенькове, а я залишалася в місті, аби діставати для неї їжу та ліки.

Коли на початку вересня я вчергове йшла до мами, мене попередили, що біля села вели бій. Було дуже страшно, але я однаково пішла, і дорогою мене підібрав якийсь чоловік на автівці. Майже біля села нас зупинили військові — звично я думала, що це росіяни, навіть не піднімала голови, просто спокійно сиділа. Але коли вони відчинили двері машини та звернулися до мене українською, я побачила український прапор і вже не стримувала сліз.

Над селом було багато диму, в хаті вибило вікна — мама дуже плакала. В ту ніч знову був бій — вдома було дуже гучно, й ми чули, як тріщав шифер.

У селі не залишилося нікого з влади, але багато людей хотіли евакуюватися. Мені дуже допомогли наші військові, до яких я щодня приходила, щоб скористатися інтернетом. Так я контактувала з донькою, складала список охочих виїхати, а вона шукала нам автобус для евакуації. А ще я переписувалася з родичами односельців і згодом ходила селом до людей та переказувала їм вітання.

Біля села продовжувалися бої, але 18 вересня один сміливий водій таки приїхав по нас. Так я змогла вивезти маму та ще 25 людей із Сенькова до Харкова.

Коли я приїхала до Харкова, то мала багато боргів перед банком, адже ми сім місяців жили в окупації з кредитною карткою — у мене не було роботи, мама не отримувала пенсію, але треба було купувати ліки та за щось жити.

Я знайшла роботу швачки. Але зима була дуже складна: часто вимикали світло, було далеко їздити з роботи додому. До того ж, згодом нас переселили в гуртожиток в іншому районі, тому я мусила шукати нову роботу.

Згодом моя донька побачила в інтернеті оголошення від благодійного фонду «Право на захист» — там відкрили набір на навчання для людей, які хотіли розпочати власну справу. Окрім того, можна було позмагатися за грант у 3 тисячі доларів.

Я вирішила спробувати. Два місяці нас навчали, як робити рекламу, наймати людей, нараховувати їм зарплатню — все необхідне, щоб запустити власний бізнес. Також ми мали скласти план, що треба купити з меблів та обладнання. Почати справу було дуже дорого, тому ми з донькою додатково подали свою ідею на державний грант від «Дії».

Донька спитала, чим би я хотіла займатися. Я подумала, що було б дуже доречно створити жіночий простір для переселенок, аби вони могли прийти поспілкуватися, поремонтувати свій одяг, пошити постільну білизну, зробити гарну зачіску і загалом адаптуватися на новому місці.

Ми відкрили жіночий простір «Незалежна» 19 грудня минулого року. У нас працюють майстрині, які можуть постригти чи пофарбувати відвідувачок, зробити манікюр і педикюр, запропонувати масаж. Ми стараємося надавати жінкам багато послуг в одному місці. А ще зараз шукаємо швачку, яка б шила для наших клієнтів одяг, як я планувала від початку. Те, що ми робимо, дає їм можливість почуватися красивими та щасливими, попри таку страшну ситуацію в країні.

Ми намагаємося приділити увагу не лише жінкам і дівчатам, але й дітям. Для них ми створили дитячу кімнату, і поки мами наводять собі красу, їхні дітки граються та весело проводять час. Зараз у місті проводять не так багато дитячих свят, тому це стараємося робити ми з командою в просторі.

Перше свято для діток я організувала 1 червня минулого року, аби відсвяткувати День захисту дітей. Це був захід для переселенців, які жили в гуртожитку поблизу, але й для жителів міста також. Я була така щаслива, адже коли бачу дитячі усмішки, то на душі стає тепліше. Дитинство не повернеться, тому я хочу дарувати їм емоції зараз.

Спершу я це робила сама за власні кошти, а тепер залучаю волонтерів і благодійні організації, адже дітки хочуть подарунків і солодощів. Нам дуже допомагає благодійна організація «Червона калина», яка надала нам іграшки та канцелярію, а ще фонд «Голоси дітей», який приїжджав до нас з майстер-класами.

Діти дуже задоволені, тому ми плануємо й далі проводити для них свята. А ще шукаємо спонсорів, аби придбати музичну колонку.

Наша «Незалежна» є соціальним бізнесом, адже ми беремо на роботу саме переселенок. Зараз у нас працюють три жінки, які втратили дім. Я сама є внутрішньо переміщеною особою, яка довго шукала роботу, тому розумію, як це складно, тому й вирішила допомагати іншим жінкам у такій ситуації.

Окрім того, у нас на Харківщині дуже неспокійно — люди фактично живуть «на валізах», — тому ми часто шукаємо нових людей у команду. Наприклад, зараз нам потрібна швачка.

Ми хочемо, щоб наш жіночий простір для переселенок розвивався. Це місце зараз є для мене всім, адже діти живуть окремо, а мама померла. До нас можна прийти не лише на роботу чи щоб отримати послуги, а й просто поспілкуватися. Ми будемо раді допомогти чи просто підтримати добрим словом.

Найбільше я мрію про те, щоб закінчилася війна й добре склалося життя моїх дітей. Щоб простір працював, і тут було більше можливостей для жінок і дівчат.

Я дуже пишаюся своїм жіночим простором. Але я хочу допомагати переселенцям і вірю, що в мене все вийде. І щиро бажаю всім українцям мріяти та вірити в себе.