Марина Поліщук
В окупації всі українці тримаються одне за одного, як за соломинку. І коли хтось збирається виїхати – наче відриває шматок серця в тих, хто змушений залишатися… Історією свого виїзду з ТОТ Херсонщини поділилася місцева жителька.
Родичі жінки досі залишаються на окупованому лівобережжі області. Про підтримку одне одного в окупації, про важку розлуку та довгу дорогу на свободу вона розповіла в проєкті «Голоси регіонів» Українського кризового медіацентру. Далі – пряма мова.
В окупації важлива підтримка своїх
Щоб мати сили день за днем переживати пекло російської окупації, щодня дивитися своєму ворогу в очі та не накинутися на нього голіруч, потребуєш підтримки своїх. Іноді достатньо навіть погляду, виразу обличчя, який говорить більше за слова. Ти не один – і цим усе сказано.
Та коли хтось із українців раптом збирається виїхати з окупації, навіть якщо це не надто близькі люди, тебе враз огортає відчуття, ніби хтось відриває шматок твого серця.
Мені довелося бути й серед тих, хто чекав та вірив, попри все, і серед тих, хто одного дня дістав валізи й почав збирати речі. Тому мені відомі ці відчуття… Я чекала й вірила понад півтора року. Це було на Херсонщині. Упродовж 18 місяців зі щемом у серці я прощалася з тими, хто їхав і зазвичай навіть не казав останнього слова. Коли тікають з окупації, мало хто про це говорить уголос наперед. Лише найріднішим людям. Бояться наврочити. Бояться, що окупанти завернуть додому, не випустять, і тоді буде ще гірше.
Та прийшов і мій час. Коли я почала збиратися в дорогу, моя сусідка, з якою ми ділилися і нашими сподіваннями, і шматком хліба, й останньою копійкою, поглянула на мене розгублено й сказала: «А може, ви ще передумаєте? Як же я буду тут без вас?!»
«Не передумаю. Більше не можу, більше немає сил ані дивитися на це, ані чекати», – чесно відповіла я.
Але понад усе мене здивував і вразив зовсім незнайомий чоловік. Він працював у магазині іграшок. Я прийшла до нього незадовго до виїзду, бо в сина був день народження. Поки я обирала іграшки, а треба було купувати щось компактне, що потім не займе багато місця у валізі, ми розговорилися. Дружина власника магазину, виявляється, кілька місяців тому теж поїхала з окупації. А він залишився чекати. Він розповів, що в нього двоє чи троє маленьких онуків, дружина поїхала саме до них, тож у свою єдину валізу вона майже повністю набрала іграшок. «Вони на неї так чекали! Вона відмовилася від власних речей і повезла їм свято!» – захоплено казав продавець.
На прощання я побажала новому знайомому триматися і не втрачати віри. Попри все! А він… Він раптом заплакав. Так несподівано і так щиро. Цей дорослий і впевнений у собі чоловік заплакав, прощаючись зі мною – зовсім чужою йому людиною. У його сльозах було все: і жаль, і біль, і відчай… Сльози, що застигли в моїх очах, були відповіддю на його сльози.
«Не їдьте. Ще ж трішечки залишилося»
На календарі була осінь 2023-го. Понад місяць на лівобережжі Херсонщини воїни ЗСУ тримали плацдарм у Кринках. Це вселяло неймовірну надію у серця простих українців в окупації. Ми вірили, що одного дня наші захисники обов’язково підуть далі й звільнять наш край аж до берегів Чорного моря.
Знайома мені жінка з маленьким сином, який має інвалідність, не наважувалася на виїзд, бо була впевнена, що її дитина не переживе тяжкої далекої дороги. «Може, ви ще трішки почекали б? Скоро ж наші прийдуть. Буквально ж трішечки залишилося. Якихось півтора – два місяці», – казала мені згорьована мати, коли я зустріла її в магазині за 2 дні до свого виїзду.
Але рішення було ухвалене. І я боялася не тільки окупації, а й кривавого терору та насилля, які вчиняють російські війська, залишаючи окуповані території. Боялася за себе, за свою дитину, за наші життя.
Довгоочікуваний ранок, нарешті, настав. Удома залишається мама. Вона просто не переживе такої далекої дороги через важку хворобу. І вона теж вірить, що за кілька місяців усе закінчиться, тому не хоче, щоб ми їхали.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як виїхати з окупованої Херсонщини: наразі діє гуманітарний коридор на Волині
Я переступаю поріг рідного дому з відчуттям, ніби пірнаю в страшну безодню. Десь так воно і є. Із першого дня повномасштабної війни я жодного разу не полишала рідного дому і могла лише уявити, які вони – блокпости окупантів. До того ж з окупації виїхати на вільну територію можна було лише через Росію і треті країни. Моя довоєнна робота журналістки могла породити купу запитань у ворога за першої ж перевірки.
Купа блокпостів і «сортування» людей
За нами приїхав мікроавтобус, рушили. Та вже за кілька кілометрів зупинилися. Важкі великі бетонні брили, викладені зиґзаґами, перегороджували рух. Їхати далі можна було, лише петляючи між ними. Але спочатку нам треба було пояснити якійсь потворі в балаклаві та військовій формі, що тримала в руках автомат, куди ми їдемо. Кілометрів за 5 ситуація повторилася. За кілька годин, перш ніж ми опинилися на адміністративній межі із Запорізькою областю, подолали до 30 блокпостів!
На під’їзді до ТОТ Запорізької області нас пересадили в інший автобус, пасажирів додалося. Надвечір заїжджаємо до окупованого Маріуполя. Поранене, зґвалтоване й зруйноване місто зустрічає нас будинками-примарами, чорними дірами вікон і порожніми вулицями. Перебувати тут моторошно, навіть якщо ти в автобусі…
Наша перша велика перевірка розпочалася вже за пів години після виїзду з Маріуполя, у Новоазовську. Окуповане Росією з 2014 року місто в Донецькій області під час війни стало не просто пунктом перетину кордону з РФ, а й місцем для фільтрації українців, які виїжджають з окупації. Ми вишикуємось у довжелезну чергу, скануємо валізи, заповнюємо якісь анкети з купою дурних запитань.
Та найогидніше починається потім, за дверима, в які кожен заходить сам. Чоловіків тримають по пів години – годину, жінок трохи менше. Маленькі діти в цей час сплять на валізах у коридорі. У кабінеті нас, наче злочинців, фотографують в анфас та профіль і беруть відбитки пальців. Далі – розмова… Наша фільтрація – 20 пасажирів мікроавтобуса – розпочинається о 20:00 і триває майже до півночі. У нас ні в кого немає російського паспорта. І зараз нам треба пройти найважче, щоб нарешті вирватися на волю.
Допоки ми тупцюємо в черзі на фільтрацію, під пункт пропуску під’їжджає великий двоповерховий автобус. Комфортабельний! Із нього випурхують усміхнені жінки в норкових манто та стильні чоловіки з дорогими валізами. Складають у чиїсь одні руки всі російські паспорти, і далі цей стос забирає російський митник на штампування. Жодних перевірок! Усе – як для людей вищого «сорту». І за кілька метрів стоїмо ми: втомлені, знервовані, з купою сумок та в очікуванні свого «вироку».
Останню фільтрацію пройшли не всі пасажири
Дякувати Богу, фільтрацію в Новоазовську всі наші пройшли. Опівночі ми рушили в бік країни-агресора, щоб подолати довгий шлях до кордону з Латвією. Упродовж наступної доби їхали на північ. О третій годині другого дня ми дістаємося Москви. У мене відчуття ще гірші, ніж коли ми їхали через Маріуполь. Я ніби в самій пащі ворога, і мені якнайшвидше хочеться опинитися подалі звідси.
Уже майже минула друга доба, як ми в дорозі. Із лагідної осені, яка буває на півдні України, ми потрапили в сувору російську зиму. Із +8 до -15, і за вікном майже хурделиця. Ніч. Водій, який везе нас на російський пункт пропуску з Латвією, по телефону отримує від когось вказівку терміново змінити маршрут і обрати інший пункт перетину кордону. Бо там, куди ми їхали, автобуси з українцями стоять в очікуванні на фільтрацію вже 2 доби.
Нарешті кордон! За кілька сотень метрів – наша воля! Але до неї треба ще дістатися, і ці останні метри пішого переходу будуть для нас найважчими з усього, що ми бачили за останні 2 доби.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зі Скадовська через Мелітополь, РФ та Білорусь: історія виїзду з окупації 17-річної дівчини
Уночі росіяни не хочуть нікого пропускати. Ми стоїмо на морозі від 2 до 6 годин. Я відморожую пальці на ногах. Під ранок нас по кілька людей запускають усередину приміщення. Дітки, змерзлі, зморені й стривожені, вмить засинають на холодних металевих лавочках у коридорі. Після 9:00 нас починають «запрошувати» по одному.
Починається пекло. У кожного воно своє. І ніхто не хотів про це розповідати потім. Ми, 20 з нашого автобуса, на цьому російському пункті перетину кордону застрягаємо на цілу добу!
Молода жінка під час фільтрації непомітно проковтнула свою сім-карту, щоб ніхто не дізнався, що вона – патріотка України. Хлопцеві погрожували перебити коліна лише за те, що в його телефоні, в історії пошуку знайшли фразу «як виїхати з окупації». Комусь заборонили на наступні 50 років в’їзд назад, до Росії та на окуповану територію, за те що в його мобільному відновили пісню «Путін – *уйло». А один чоловік з-поміж нас, зовсім непримітний і вже в літах, освітянин із Запорізької області, взагалі не повернувся з фільтрації! Наш автобус чекав його до останнього, але марно. Що з ним – ми не знаємо й досі.
На лівобережжі Херсонщини ситуація без змін
Своє прибуття до Латвії кожен оформив на митному посту за лічені хвилини. Руки тремтіли від хвилювання. На очі раз-у-раз наверталися сльози. Не вірилося, що ми, нарешті, тут, у безпеці! На виході з пункту пропуску знесилених українських біженців чекав постійно діючий намет латвійських волонтерів. Їхній гарячий розсольник і кава здавалися нам найсмачнішими в житті.
Із моменту мого виїзду минуло вже 10 місяців, а на лівобережжі Херсонщини ситуація досі без змін. Усередині липня 2024-го ЗСУ змушені були полишили плацдарм у Кринках, бо за рік Росія повністю зрівняла те село із землею і перетворила на згарище. Але я точно знаю, що там, у моєму краю, люди й зараз чекають на звільнення. Вірять, що ще встигнуть пожити під прапором рідної України.
А мені моя мама через 10 місяців після мого виїзду нещодавно вперше сказала, що вона дуже радіє через те, що ми все ж таки не залишились…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На блокпосту її переїхав російський окупант – історія молодої жінки з ТОТ Херсонщини
Ілюстративне архівне фото: Держпогранслужба
Дарина Лапіна
