22 жовтня 2022 року виповнилося 40 років від дня, коли біля Нової Каховки сталася жахлива катастрофа. Ракета «Нептун» (ідеться про пасажирське річкове судно на підводних крилах), що прямувала в Херсон, врізалася в баржу «Іллічівськ». Із 30 пасажирів тоді загинули 15…

20 років тому новокаховська газета «Ключі» опублікувала велике розслідування обставин катастрофи. Матеріалів назбирали настільки багато, що публікацію довелося розбити на частини, які друкували в семи випусках видання. 

У 2020 році співробітники Медіа-клубу громадського діалогу «Європростір» реанімували цю публікацію, перенісши її з друкованих газетних сторінок в інтернет. Отже, історія збережеться в пам’яті наступних поколінь.

Сайт «Гривна.UA» публікує розслідування колег-журналістів новокаховської газети «Ключі» про аварію на Дніпрі, переклавши матеріал українською мовою. Нижче – закінчення цієї трагічної історії. Першу частину читайте тут.

Приблизне місце трагедії поблизу села Львове

«ВОДА ВБИЛА ЛЮДЕЙ, АЛЕ НЕ ТОРКНУЛАСЯ ПАПІРЦІВ»

У Віктора Вадимовича Романовського, колишнього начальника зв’язку радгоспу-заводу «Таврія», а нині пенсіонера, зберігся квиток на останній рейс «Нептуна». Людина він добра й сентиментальна та, як усі люди подібного складу, дбайливо зберігає прикмети долі. А вона подарувала йому другий день народження рівно 20 років тому.

На розмитому водою і пожовклому від часу клаптику паперу видно лише дві цифри – час і дата: 7:20 ранку, 22 жовтня 1982 року. Коли Віктор Вадимович згадує той страшний ранок, дружина Тетяна просить: «Вітя, тільки не треба плакати».

«Чоловіки не плачуть, чоловіки засмучуються», – виправдовується він і відвертається до вікна, щоб проковтнути клубок, що підступив до горла.

– Коли вода хлинула в ракету, я встиг тільки видихнути: «Валік, дивися!» Тієї ж секунди крижаний вал накрив нас із головою і в обох збив окуляри. Все! Я не бачив нічого – ні світла, ні людей. У мить аварії полиця, що відірвалася зверху, вдарила мене по голові, але в холодній воді я не відчував болю. Інтуїтивно потягнувся рукою до Валентина, але поряд уже нікого не було. Лише слабкий рух води, лише натяк у бік відкритого простору. Можливо, саме в цю мить виплив Валік. Я кинувся в той бік. Це було розбите вікно – останнє в салоні праворуч, де закінчувалася діагональ смертоносного удару суховантажу. Через це віконце я і повернувся до нашого грішного світу.

Дякувати Богу, з орієнтуванням у воді в мене проблем не було: колись був чемпіоном Дніпропетровська серед юніорів із плавання. Плив на світло, точніше – на жовту пляму у свинцевій каламуті річки. Раптом ударився об щось тверде, липке на дотик, і одразу мене викинуло на поверхню. Зліва від мене над водою повис височенний ніс баржі – метрів десять, а праворуч носом униз зависла наша ракета.

На кормі побачив капітана, матроса та дівчину-касирку зі Львового. Зиркнувши на мене, вона закричала: усе моє обличчя було залите кров’ю, а я і не відчував. Потім якось видерся на ракету, матрос приніс мені води – умитися. Добре пам’ятаю, як переляканий матрос запитав капітана: «Кеп, що нам буде?». «Ось що…» – похмуро відповів той, схрестивши пальці в ґрати.

На ракеті, крім мене, був іще хлопчисько зі Львового, що залишивя на кормі, і двоє глухонімих. Вони, мабуть, випливали через купу рваного металу – дірку, прорубану «Іллічівськом» у корпусі «Нептуна».

Біля цього вікна сиділи Віктор Романовський та Валентин Сенін. Фото із сімейного архіву Віктора Романовського

Доля зглянулася і над Валіком, він виплив трохи пізніше за мене. Потім я почув, як хтось кричить у тумані: «Допоможіть!», я кинув на воду рятівний круг. Незабаром до ракети причалив човен із рибалкою, який сказав нам, що до берега – лише 50 метрів. Хто ж знав, адже в тумані було темно, хоч в око стрель.

Баржа, до речі, вилетіла б на берег, якби не зіткнулася з «Нептуном» – про це говорили всі. І ще про те, що на шляху з Нової Каховки до Львового ми зустріли щонайменше суден 10-12, які стояли. Ніхто, крім нас, не наважувався рухатися в умовах такої жахливої ​​видимості.

Добре пам’ятаю, як ми з Валентином і тією касиркою зі Львового підіймалися по крутій кручі нагору. Дівчина сказала, що на насосній станції працює її кум, а в нього є мотоцикл із візком. Він і відвіз нас до лікарні. Вигляд у нас, звичайно, був жахливий. Лікар, побачивши таких пацієнтів, запитав у медсестрички: «Ці часом не з учорашнього весілля?» Пам’ятаю, що схопив його за грудки й почав кричати: «Яке весілля?! Там ракета потонула – люди гинуть!» Вони нічого не знали. Не тямили, ЩО невдовзі їм доведеться побачити.

Одна картина того дня і досі в мене перед очима. Коли пливли на шлюпці, присланій з «Іллічівська» (за іронією долі, суховантаж виявилося моїм земляком – теж із Дніпропетровська), раптом побачили на воді дитячі чобітки. Матрос потягнувся до них і… витягнув дівчинку років п’яти-шести. Мертву.

Коли мені вручали компенсацію від «Комінтерну» – 550 рублів, я заплакав. Чим, скажіть, можна виміряти горе людей, які втратили близьких? За смерть тієї дівчинки нещасним родичам заплатили 1100 рублів. Усе це здавалося блюзнірством. Наприклад, незайманими водою виявилися документи, що кілька діб пролежали в сумках і дипломатах у затонулій ракеті. Вода знищила людей, але зберегла папірці.

Про те, що під Новою Каховкою розбилася ракета й затонули люди (здається, 16 осіб), «Голос Америки» повідомив наступного дня – 23 жовтня. А наші мовчали. У Радянському Союзі були «найнадійніші» судна та «найдосвідченіші» моряки.

Матеріал опублікований у газеті «Ключі» 17 жовтня 2002 р., № 16 

 

«ПОВЕРНИ МЕНІ ДОНЬКУ – ЖИВУ ЧИ МЕРТВУ», – ПРОСИЛА СТАРЕНЬКА РІЧКУ

Ганна Семенівна Ващенко, економіст метизного цеху електромашзаводу, стрімголов бігла на пристань. Вона відчувала, що спізнюється, і не могла пробачити собі ранкову неквапливість. Насилу випросила в начальника відгул на п’ятницю: на заводі справ – сила силенна. Напередодні Ганна Семенівна отримала повістку від прокурора, той терміново викликав її до Херсона: син перебував під вартою.

Дебаркадер у Новій Каховці. Ілюстративна світлина радянських років

Біля причалу зустріла знайому й поскаржилася, що не хоче їхати: втомилося серце матері розриватися на частини від усвідомлення Льончиної провини. А може, просто відчуло лихо.

Розповідає Зінаїда Криворотько – рідна сестра Ганни Семенівни:

– Я в ту пору на м’ясокомбінаті працювала, жила на Східному, тож із сестрою бачилися не щодня. У п’ятницю, 22 жовтня, прийшла з роботи пізно, стомлена до незмоги. Чую, дівчата у дворі розмовляють, мовляв, якась ракета розбилася. Я давай хреститися, раніше в наших краях такого не траплялося.

Потім і син із заводу повернувся, він працював разом із Анечкою – у метизному. Дивлюся, засмучений він якийсь. Почала розпитувати, що трапилося – мовчить. Потім зізнався, що якісь люди до нього підходили, питали про тітку Аню, коли, мовляв, востаннє бачилися. У мене серце зайшлося, а син заспокоює: «Мам! Та не хвилюйся ти завчасно. Може, поїхала кудись».

А в понеділок о 6-й ранку – дзвінок у двері. Відкриваю – незнайомий чоловік, просить з’явитися на квартиру Ганни Ващенко. Вона, мовляв, у суботу не вийшла на роботу, як обіцяла, а в п’ятницю відпрошувалася до Херсона. Але поки що, мовляв, неясно – на ракеті поїхала чи автобусом. Я в крик, перед очима заслона, трохи не знепритомніла, а він мене вмовляє: «Не ховайте ви сестру завчасно. Багато хто на тій ракеті врятувався. Може, обійдеться ще…»

Не обійшлося, не пощадила доля мою Анечку. Їй тоді було 45, їй би жити ще та внуків няньчити. Племінник мій, коли дізнався про загибель матері, вірити не хотів і згадував, як на останньому побаченні вона сказала йому: «Якщо не схаменешся, не візьмешся за розум – я в тебе востаннє. Клянуся – востаннє!!!» Кілька разів повторила цю фразу, наче пророкувала.

Господи, яке це було горе – не дай Бог нікому. Водолази витягували трупи, родичів викликали на розпізнання, у нашому морзі працювали медексперти з усієї Херсонщини. Кожне окреме горе посилювалося спільним лихом. Відчай змінювався надією, адже нашу Анечку та ще трьох – Кедровського, Кундіуса та Бєляєву – знайти не могли. Ми не спали ночами від людських пересудів, що зниклі тіла нібито знищили соми-людожери.

Не змогла змиритися із загибеллю доньки 74-річна Матрона Андріївна Віткова. Нескінченно плакала й просила Зінаїду відвезти її на те місце, де потонула ракета. Скільки разів сиділи вони на стрімкій львівській кручі, вдивляючись у бездонну глибину. Бабуся молилася, просила річку повернути доньку – живою чи мертвою, усе ще сподіваючись на диво всупереч здоровому глузду.

– Тіло Ані знайшли тільки через три роки й вісім місяців, коли мама вже остаточно втратила розум. Виявили її рибалки під Олешками, там же й поховали як невідому. А потім викликали нас на розпізнання. Я як зайшла в морг, завила вголос, побачивши шалик і сумочку сестри. Потім ми разом із племінником перепоховали нашу Анечку, щоб поряд була – у Новій Каховці. Невдовзі після цього поховали й маму, поряд із сестрою, як вона просила перед смертю.

Ганні Ващенко було 45 років…

Мені тоді, у ті страшні дні та місяці, дуже допомагали Кедровські – і порадою, і добрим словом. Не знаю, що б я робила без них. Дивом просто вдалося зберегти для Льоні Аніну однокімнатну кооперативну квартиру, адже її хотіли відібрати. Мене викликали у виконком і сказали: якщо син Ані в ув’язненні, житло йому не належить, і що квартира, згідно із законом, має тепер перейти державі.

Я обурилася, адже кооператив Анечка будувала за власний кошт. Але мене й слухати не хотіли. Скільки я тоді обійшла кабінетів, де тільки не шукала правди. До Херсона дістала. І там, в облдержадміністрації, мені сказали, що немає в новокаховського виконкому такого права – забирати в сестри квартиру, адже вона на той момент значилася безвісти зниклою (до речі, свідоцтво внаслідок утоплення датоване 27 грудня 1982 року, через 2 місяці після трагедії, – авт.).

Зінаїда Семенівна розповідає, що на суді родичі загиблих вимагали для винуватців трагедії найвищої міри покарання. Але суддя пояснив, що найбільший термін, передбачений законом за подібний злочин, – 15 років. За її спогадами, одного з капітанів засудили саме до такого терміну. А другому нібито посміхнулася амністія…

Матеріал опублікований у газеті «Ключі» 17 жовтня 2002 року, № 16

 

ТРАГЕДІЯ «НЕПТУНА». СПРАВА ДВОХ КАПІТАНІВ

Процес двох капітанів – О. Васильєва («Нептун») та О. Бортника («Іллічівськ») – розпочався в січні 1983 року в Херсонському обласному суді. У його архіві досі зберігаються чотири томи судової справи щодо «Нептуна».

Перед судом постали 45-річний Олександр Васильєв, вахтовий механік, капітан-дублер теплохода «Нептун», випускник Херсонського морехідного училища, батько десятирічного хлопчика; та 43-річний Яким Бортник, дніпропетровець (теплохід «Іллічівськ» належав Дніпропетровській рембазі), який закінчив Горьківський інститут за спеціальністю судноводіння, батько двох дівчаток.

Перша шпальта газети з анонсом публікації

Версії обвинувачуваних

Під час судового слідства кожен із підсудних розповів свою версію того, що сталося.

За словами Якима Бортника, у день трагедії «Іллічівськ», розвантажившись на причалі заводу склотари, о 5-й годині ранку відійшов на Запоріжжя від Херсонського річкового порту під керуванням 2-го помічника капітана Паламарчука. Після Антонівського мосту той зателефонував капітанові в каюту: «Видимість погіршується, підніміться на капітанський місток».

Бортник, як більш досвідчений, увімкнув локатор, радіозв’язок і став за кермо. Усі прилади, за його словами, працювали нормально. Зв’язався по радіо з теплоходом «Архангельськ», який ішов попереду за 2 км, переконався, що рація працює. Передав: «Рухаємося слідом за вами, якщо хтось буде попереду – повідомте». «Архангельськ» добре проглядався в локатор.

Суцільного туману, як свідчив капітан, не було: видимість була змінною. О 8-й годині на вахту заступив перший помічник Володимир Брага, який змінив Паламарчука. За кілька хвилин до трагедії в рубці перебували троє судноводіїв: капітан стояв біля локатора, 1-й помічник – біля керма, 2-й помічник – біля пульта управління.

Вікна в рубці були відчинені. До того ж, як стверджував Бортник, подавався звуковий сигнал, що означав: ідемо в тумані. З «Архангельська» повідомили: назустріч рухаються теплоходи «Радянський Союз» та «Юрій Коцюбинський». Бортник викликав їх по рації, уточнив, що ті перебувають на траверзі острова Львівський. Вирішив відхилитися праворуч, щоб пропустити теплоходи. Дав команду В. Бразі (він свідчив: біля Тягинки капітан запитав: «Скільки тримаєш курс?» Той відповів: «38°». – «Узяти 10° праворуч, потім 30°, потім ще 2° і так тримати», – наказав капітан). Праворуч «Іллічівськ» відходив хвилин п’ять. У суді Бортник припустив: судно зійшло з курсу та опинилося на смузі зустрічного руху (їх наближало до лівого берега).

Сам він у цей час переключив локатор, щоб краще «відхилятися та пропускати зустрічні судна». Пояснюючи в суді, чому в локатор не побачив ракету, розповів: за інструкцією, мертва зона локатора – 450 метрів, але на практиці – 250 метрів, тобто все те, що знаходиться ближче за цю відстань, локатор не ловить. Крім того, «Нептун» ішов близько від берега, тому визначити його локатором було важко – усе зливалося. Ще припустив: коли перемикав локатор – відволікався, може, тому не побачив ракету.

А його помічник В. Брага в суді двічі висловив подив: капітан мав побачити в локатор ракету, «чому не побачив – не знаю».

Судно Cerencan (колишній «Юрій Коцюбинський»), фото Алекса Костіна 11.11.2012, джерело: blackseanews.net

У суді Бортник наголошував на тому, що «Архангельськ» не повідомив, хто ще йде назустріч, крім «Радянського Союзу» та «Коцюбинського».

Дозволю собі припустити: вочевидь, у той момент, коли «Архангельськ» проходив угору, ракета стояла біля пристані села Львове. Тому Бортник не отримав повідомлення ще про одне судно, яке фатально наближалося до «Іллічівська». Бортник же вважав, що попереду, крім трьох теплоходів, про які знав, суден більше немає.

Самохідка вийшла в смугу туману. Видимість, як стверджував у суді капітан, була 100 метрів (кермовий-моторист «Іллічівська» Щербина уточнював: видимість була такою, що ніс власного судна місцями не проглядався).

За пульт управління став механік і раптом крикнув: щось праворуч! Перевів ручку управління з «ходу» на «стоп». Бортник визирнув у вікно рубки та в ту ж мить почув удар металу об метал, тріск, побачив ракету «Нептун». Дав «малий назад», але ракета не виходила з-під теплохода. Застопорив хід і оголосив тривогу: «Людина за бортом!»

Бортник запросив по радіо інші судна: «Чи бачили ракету?» Ті, за його версією, відповіли: «Ні».

«А я ось зіштовхнувся з нею», – сказав капітан «Іллічівська».

«Витягуємо трупи!»

Сергій Пирог, 2-й помічник капітана дизеля «Радянський Союз», розповів суду:

«Коли розійшлися бортами з «Архангельськом», почув по радіо фразу: “Звідки взялася ракета?” Отримали попередження: “Усім судам застопорити хід”. О 8:20 віддали якір, а о 8:25 на зв’язок вийшов “Іллічівськ”, повідомив про зіткнення, про те, що є жертви».

Запитали: «Чи потрібна допомога?» Вони кажуть: «Яка допомога? Витягуємо потонулих!» (До речі, Бортник заперечував на це свідчення, стверджуючи, що відповів: «Допомога потрібна, чим швидше, тим краще». На що Сергій Пирог повторив: «Ні, про допомогу запитували двічі, на що отримали відповідь: витягуємо трупи»).

І все ж таки на дизелі вирішили допомогти. Підняли якір, спустилися до «Іллічівська». У шлюпку сів матрос та судновий медик. За його словами, капітан (вочевидь, «Іллічівська») вийшов на зв’язок: готуйте каюту, теплий чай, ковдри. Підняли на борт людей. О 10 годині знялися в рейс.

Сергій Пирог уточнив: ми знали, що «Нептун» на кормі. «Коцюбинський» повідомив: за вами – ракета. Він її, до речі, бачив ще біля пристані Нової Каховки, коли удвох із «Союзом» проходили камеру Каховського шлюзу.

Усе, що залишилося від «Нептуна». Фото із сімейного архіву Валентина Сеніна

На самому «Іллічівську» одразу після зіткнення на воду хвилин за п’ять спустили шлюпку. Володимир Брага із 3-м помічником надавав допомогу постраждалим. Підібрали, як розповідав на процесі 1-й помічник, потонулу дитину (за 10-15 метрів від «Іллічівська»). Дитина, за його словами, була вже «неживою». Двічі виливали з дівчинки воду, хвилини три робили штучне дихання. Але допомогти було вже неможливо. Потім встановили: це була п’ятирічна Оленка Зотько.

Переконавшись, що дитині вже не допомогти, Брага та Паламарчук, почувши крики, пішли вище за течією. Побачили човен та чоловіка, який тримався за борт. Втягнули його в шлюпку й відбуксували до правого берега. Там стояли чоловік і жінка, лежали круг та рятувальний нагрудник. Їх повезли до теплохода, занесли в каюту, напоїли чаєм, укутавши ковдрами.

Капітан Бортник тим часом робив маневри: узявши кермо ліворуч, дав уперед, щоб наблизитися до берега. Пояснив: при аваріях, як показує практика, завжди потрібно намагатися якомога ближче підійти до берега. Від себе зазначу: поки Бортник прямував до берега, під баржею гарячково шукали вихід пасажири, які випливли з ракети.

Після цього Паламарчук побіг кидати якір, а капітан пішов подивитися на ніс своєї самохідки. Побачив: салон ракети – під корпусом «Іллічівська», але кормова частина ще тримається на плаву.

Повернувся в рубку. На той час, за його словами, носову частину «Іллічівська» з ракетою віднесло на середину річки. Знову наказав підняти якір, щоб знову підійти до берега. Дав хід і побачив, що ракета перевертається. Наказав кинути якір. Зв’язався по радіо з іншими суднами, сказав, щоб припинили рух, попросив про допомогу.

Прийшов мотобот з лікарем із теплохода «Радянський Союз». «Іллічівськ», як показував Бортник, стояв на якорі посередині річки. Узяли трос у «Радянського Союзу» і почали заводити його під «Нептун», щоб ракета не втонула повністю. О 9 годині через теплохід «Юрій Коцюбинський» надіслали повідомлення в судноплавну інспекцію. Близько 10 години ракета, тримаючись на тросах, усе ж таки повністю затонула. Приїхала міліція, вилучили вахтовий журнал. Потім прибула комісія по розслідуванню трагедії.

На судні «Іллічівськ» після аварії залишилася лише вм’ятина. Фото із сімейного архіву Валентина Сеніна

За словами Бортника, у порятунку пасажирів брали участь шлюпки «Іллічівська», «Союзу», «Коцюбинського», а також рибалки. Мотоботи відвезли врятованих і три трупи на берег.

У суді Бортник із самого початку попросив вибачення в усіх рідних і близьких постраждалих, у тих, хто виплив. Визнав, що він порушив правила руху: давши команду взяти праворуч, він опинився на зустрічній смузі руху, не виставив, як потрібно при видимості менше 500 метрів, того, хто буде дивитися вперед («Пошкодував людину, бо було сиро й холодно»), не вів постійне спостереження по локатору.

За версією Бортника, коли він переключив локатор, «видимість зливалася». Запевняв суд: «Васильєв зайшов у мертву зону, і бачити його я не міг. Якби побачив, припинив би рух».

На судовому засіданні Бортник сказав: коли побачив на палубі пасажирів, які врятувалися після катастрофи, і два трупи – жінки й дитини – розгубився. І тільки тому наказав своєму першому помічникові В. Бразі зробити хибний запис у вахтовому журналі:

– що баржа відійшла до правого берега (за правилами, потрібно дотримуватися правого боку), хоча насправді «Іллічівськ» опинився на судновому ході – смузі зустрічного руху;

– що баржа йшла малим ходом (у змінному тумані належить іти 1-2 км/год, а то й зовсім кинути якір, але «Іллічівськ» ішов середнім ходом 12 км/год);

– що видимість була більше 500 метрів, хоча баржа й ракета зіштовхнулися у смузі дуже густого суцільного туману.

«Нептун» не вийшов на зв’язок

Цієї версії Бортник дотримувався на перших допитах, але вже на третій день показав усе, як було насправді. Переконував суд: брехав без жодного задуму, просто розгубився…

«Якби “Нептун” вийшов на зв’язок – зіткнення не було би», – розкаювався Бортник у залі суду.

«Якби “Іллічівськ” не вийшов на смугу зустрічного руху…» – розводив на судовому засіданні руками Васильєв, який підтвердив, що вийшов у рейс із неробочою радіостанцією.

У своїх свідченнях капітан «Нептуна» Олександр Васильєв намалював свою картину того, що сталося.

За його словами, коли вирушав, намагався з пристані Нової Каховки зателефонувати у Львове – дізнатися про обстановку. Ніхто не відповідав. У Херсоні повідомили: слабкий серпанок, можна йти в рейс. Про це, до речі, у суді казала чергова пристані.

Коли запускав двигуни, побачив теплохід «Коцюбинський», примостився та рухався за ним.

Туман, за словами Васильєва, був неподалік Дніпрян. Із Нової Каховки вирушали за чудової видимості. Там, біля Дніпрян, через туман зменшив оберти, і двигун затих. Ті, хто залишилися живими, стверджували: мало не вискочив на берег.

Біля острова Львовського, коли виходив із рукава Кокань, туман розсіявся, і до Львового прийшли повним ходом, на крилах. Під час стоянки зайнявся радіостанцією, намагаючись полагодити, але не зміг: було обірвано провід.

Із 25 пасажирів, які сіли в Новій Каховці, двоє зійшли, натомість зайшли п’ятеро.

Начальник пристані Львового Синило в суді згадав: «Нептун» затримався трохи довше, ніж звичайно. Йому пояснили: «Васильєв намагався усунути несправність у радіостанції».

У Львовому, як розповідав Васильєв, видимість була 2-2,5 км, яскраво світило сонце, туман ховався далеко в плавнях.

Пішов на крилах, і раптом метрів за 150-200 (за часом – це дві хвилини), видимість неподалік водокачки різко впала, ракета потрапила в смугу туману. Швидкість входження в туман була 60 км/год., але потім капітан скинув оберти, ліг на корпус. Хоча від урвища (береги там високі, 10-15 метрів) було, за його словами, 50-70 метрів, ні поверхні води, ні берега не було видно. Дав сигнал (потім уточнив: три тривалі сигнали) і, знизивши швидкість, зупинив двигун. Судно лягло у дрейф.

Інерцією та течією теплохід почало зносити, але Васильєв вважав, що більше 100 метрів від берега він не відходив. Знав, що тут, за миском – западина, там можна було сховатися. Вирішив повернути. Відчинив двері рубки. Матрос вийшов озирнутися, сказав, що чує сигнал. Після трагедії здогадалися: то наближався «Іллічівськ». Васильєв казав, що звук був тихим і нечітким (Бортник запевняв: сирена «Іллічівська», який ходить у морських водах, – потужна).

Ракета «Нептун» після аварії

Васильєв розпорядився, звертаючись до матроса: «Заходь у рубку, зробимо поворот, підійдемо до берега». Увімкнув хід. Пройшло кілька секунд, як зробив поворот праворуч (швидкість була 20-22 км/год., на повороті – 18). І раптом метрів за 10-15 побачив зустрічне судно.

Васильєв аргументував: не можна було ні робити «стоп», ні давати задній хід – на це пішло би 6 секунд, не менше, а під час різкого перемикання падає масло й двигун глухне. Тому… додав обертів, сподіваючись вирватися з-під удару. Але судно не встигло набрати ходу. Запевняв: якби зупинився – трапилося б те саме.

У цю мить сталося зіткнення: удар, у рубці посипалися шибки, двері відвалилися, капітана відкинуло на штурвал. Вважаючи, що до берега було 30 метрів (від носа ракети), заперечував, що підставив свій борт, але до берега, прикидав, був під кутом 50-70⁰.

Перше, що зробив у гарячці, – затягнув у рубку двері. Вода хлюпала зовсім поруч. Пасажирський салон опинився під корпусом «Іллічівська». У перші 15 секунд у нього на очах виплив один хлопець, потім другий. Перший вибрався майже сам, іншому допоміг. Побачив: із тріщини в даху салону виплив ще чоловік, літній, повний, у коричневій нейлоновій куртці. Почав його тягти, але підняти так і не зміг: його затиснуло металом.

І раптом «Іллічівськ» розпочав маневри. Крикнув: «Припини!» Ракета почала перевертатися. «Ми почали знову кричати», – згадував капітан. Побіг у салон. Двері з матросом відчинити не змогли. Зрозумів, що відчиняти не можна. Піднявся нагору, побачив – горить проводка. Крикнув матросу, щоб вимкнув акумулятор.

«Іллічівськ» продовжував маневрувати. Люди плавали у воді, кричали: «Допоможіть!» Але ні шлюпок, ні надувних човнів на ракеті не було. Попросив кінці в «Іллічівська». «Нептун» відвели на середину річки.

«Порушення було в тому, що пішов у рейс із непрацюючою радіостанцією, – зізнався на судовому засіданні Васильєв. – А ще мені треба було зійти з суднового ходу під берег. Потрібно було через кожні 1-2 хвилини давати сигнали, а я не давав… Локаторів на ракетах просто немає».

Костянтин Малига, який раніше плавав на «Нептуні» капітаном, свідчив у суді:

«Радіостанція працювала з перебоями. Начальство відповідало: ракета підлягає списанню, радіостанція – для нового судна».

Так і користувався Костянтин Малига старою станцією. Вийде з ладу – пливуть без зв’язку, а в пункті приписки викликали майстра.

Безумовно, нещастя накопичувалося довго, мало не роками, доки сама доля не списала ракету страшною ціною людських життів.

Обидва капітани в день аварії були тверезими: 22 жовтня в них брали аналіз крові на алкоголь.

Вирок з нагоди свята

Інспектором Дніпровської інспекції Регістру було складено акт огляду затопленого теплохода, в якому зазначено: навал теплохода «Іллічівськ» на «Нептун» стався приблизно під кутом 110⁰. У результаті повністю зім’ято та зруйновано надбудову пасажирського салону, пошкоджено інші деталі судна.

У протоколі огляду «Нептуна» зазначені великі пошкодження лівого борту, починаючи від переборки носового салону до кормової переборки, заваленої в бік правого борту; дах салону по всій довжині завалений, зафіксовані численні розриви металу. Передня частина рубки та пульт управління зміщені. Скла у вікнах салону немає. У відсіку, що забезпечує плавучість, – розриви.

Підготувала висновок Херсонська лінійна інспекція судноплавства. Причинами аварії вказано:

– «Іллічівськ» рухався в тумані, в умовах відсутності видимості на підвищеній швидкості (середнім ходом), порушуючи правила, швидкість руху до безпечної не зменшив, із суднового ходу не зійшов, навпаки, перейшов з правої смуги руху на ліву, неуважно спостерігав за ехо-сигналом по локатору, не виставив того, хто буде дивитися вперед, унаслідок чого не виявив зустрічне судно;

– на теплоході «Нептун» був відсутній радіозв’язок, судно рухалося в смузі густого туману за відсутності видимості 500 м, з суднового ходу не зійшло, туманних звукових сигналів не подавало, на якір не встало, як вимагають правила плавання внутрішніми судноплавними шляхами, у радіорубці перебувала стороння особа.

До речі, за клопотанням Петра Кедровського, в якого загинув син, ця «стороння особа» була викликана на судове засідання як свідок:

«Було холодно, пішла в рубку, – розповідала сама Олександра Михайлівна Литвиненко, касир пристані Львового. – Васильєв попросив, я зайшла. Розмови з Васильєвим не було. Сиділа в рубці на стільчику, нічого не бачила: туман був, мов молоко. Васильєв сказав: «Будемо причалювати до свого бережка». Дивилася журнал і раптом – удар, тріск… Надавала потерпілим допомогу, двох відправила до своєї лікарні. Я не вважаю, що заважала Васильєву вести ракету в складних умовах.

Олег Ляхомський, моторист-матрос «Нептуна», свідчив:

«Касир через холод попросилася в рубку, хоча місце в салоні було».

Судова колегія з кримінальних справ Херсонського обласного суду (головуючий М. Радченко, прокурор П. Пауков) 18 січня 1983 року засудила Якима Бортника за кількома статтями Кримінального кодексу УРСР до 15 та 2 років позбавлення волі в колонії загального режиму. Зрештою його засудили до 15 років зони, так само, як і Олександра Васильєва, за «грубе порушення правил безпеки руху та експлуатації водного транспорту». А Бортника – ще й за службову фальсифікацію (він вніс свідомо неправдиві свідчення у вахтовий журнал).

Їх обох звинуватили в загибелі 12 пасажирів, а також зникненні чотирьох (на момент суду їхня доля була невідомою). Крім того, трьом пасажирам було завдано легких тілесних ушкоджень.

Збитки суднобудівному заводу «Комінтерн», до якого було приписано ракету «Нептун», завдано в сумі 47213 рублів 63 копійки (за уточненими даними – 50 тисяч 511 рублів 63 копійки). Це були гроші, виплачені:

– сім’ям загиблих – 35396 руб. 75 коп. (одноразова допомога);

– Новокаховському комбінату комунальних підприємств на поховання загиблих – 2357 руб. 98 коп.;

– Новокаховській фірмі «Меблі» – 1085 руб. (розстрочки двох загиблих);

– Новокаховському «Смешторгу» (у перекладі – змішана торгівля) на поховання співробітників – 557 руб. 90 коп.;

– Херсонському авіазагону за пошукові роботи – 6765 руб;

– п’ятому експедиційному загону ДБУ за підйом «Нептуна» – 1051 рубль.

Дніпропетровська ремонтно-експлуатаційна база флоту, якій належав теплохід «Іллічівськ», відшкодувала половину суми збитків – 27 606 руб. 81 коп.

Із засуджених було стягнуто по 155 рублів судових витрат (проїзд свідків, потерпілих, оплата роботи сурдоперекладача – двоє хлопців, які врятувалися в тій катастрофі, були глухонімими).

Прокурору Бериславського району пропонувалося ретельно розглянути, як із руки жінки, що потонула, тіло якої знаходилося в бериславському морзі, зник золотий перстень вартістю 270 рублів.

Касаційну скаргу на вирок колегії з кримінальних справ написали обидва засуджені, а також четверо потерпілих, в одного з яких загинув син, в іншого – донька, а також сестра, і в четвертого – дружина. Засуджені просили пом’якшити вирок (Васильєв наголошував на амністію у зв’язку з 60-річчям СРСР, Бортник – на помилки Васильєва, звинувачуючи його в тому, у чому вже звинуватив суд). Потерпілі вимагали суворішого покарання – аж до смертної кари.

Прокурор просив скоротити Васильєву термін покарання до 7,5 років. Суд так і засудив із нагоди свята. Вирок Бортнику залишено без зміни.

Через п’ять років за клопотанням адміністрації виправно-трудової колонії №16, яка відзначала «зразкову поведінку Бортника, сумлінне ставлення до праці», його перевели до колонії-поселення на термін, що залишився.

Згадаймо всіх поіменно…

У катастрофі біля Львового, на 71-72 кілометрі річки Дніпро, за 126 метрів від правого берега, о 8 годині 10 хвилин 22 жовтня 1982 року загинули:

– Антоніна Іванівна Перчик,

– Валентин Степанович Карпенко,

– Тетяна Яківна Зотько та її 5-річна донька Оленка Зотько,

– Ірина Василівна Лантратова,

– подружжя Зелінських – Тамара Іванівна та Віктор Якович,

– Дарина Микитівна Юргеля,

– М. Ф. Копачинська,

– Олександра Данилівна Лапіна,

– Микола Анатолійович Варчук,

– Галина Тимофіївна Климанова.

На момент судового процесу зниклими безвісти вважалися:

– Юрій Петрович Кедровський,

– Григорій Гаврилович Кундіус,

– Ганна Семенівна Ващенко,

– Іраїда Біляєва.

Їхні тіла знайшли набагато пізніше, а останки Юрія Кедровського не знайдені досі.

Матеріал опублікований у газеті «Ключі» 24 жовтня 2002 р., № 17

Над матеріалом про трагедію «Нептуна» працювали співробітники редакції газети «Ключі»: авторка ідеї, журналістка Оксана Струїна, журналістка Тамара Кугай, редакторка Валентина Артамонова