22 жовтня 2022 року виповнюється 40 років від дня, коли біля Нової Каховки сталася жахлива катастрофа. Ракета «Нептун» (ідеться про пасажирське річкове судно на підводних крилах), що прямувала в Херсон, врізалася в баржу «Іллічівськ». Із 30 пасажирів тоді загинули 15…

20 років тому новокаховська газета «Ключі» опублікувала велике розслідування обставин катастрофи. Матеріалів назбирали настільки багато, що публікацію довелося розбити на частини, які друкували в семи випусках видання. 

У 2020 році співробітники Медіа-клубу громадського діалогу «Європростір» реанімували цю публікацію, перенісши її з друкованих газетних сторінок в інтернет. Отже, історія збережеться в пам’яті наступних поколінь.

Сайт Гривна.UA публікує розслідування колег-журналістів новокаховської газети «Ключі» про аварію на Дніпрі, переклавши матеріал українською мовою.

Приблизне місце трагедії поблизу села Львове

 

КАТАСТРОФА БІЛЯ ГРАЧІВ

Це місце називають «Грачі»: над ним любить кружляти вороння. Згубне місце. Несправедливо, звісно, звучить про заповідну затоку на узбережжі величного Дніпра. Але саме тут, біля Грачів, 22 жовтня 1982 року сталася найстрашніша катастрофа за всю історію Нової Каховки.

Ракета «Нептун», що прямувала в густому тумані в Херсон, врізалася в баржу «Іллічівськ». Із 30 пасажирів загинули 15. «Сліпа» красуня на підводних крилах пройшлася по людських долях, залишила шрам в історії міста.

Перша шпальта газети з анонсом публікації

Журналісти «Ключів» звертаються до очевидців катастрофи, до родичів загиблих: спробуймо разом відновити справжню картину трагедії, якій 22 жовтня виповниться 20 років. Наша мета – віддати данину пам’яті безвинно загиблим і розповісти місту правду. Прохання до всіх свідків трагедії: зателефонуйте до редакції, нам дуже потрібна достовірна інформація.

У 1982 році Віктору Шамінову – інспектору міжрайонного приймача-розподільника новокаховської міліції виповнилося 24 роки. Того дня, 22 жовтня, йому випало службове відрядження до Херсона, треба було доставити документи в бухгалтерію обласного відділу внутрішніх справ. Прийшов на пристань завчасно, купив квиток на перший ранковий рейс. Ракета вже стояла біля причалу. Зазвичай вона ночувала тут, у Новій Каховці, після вечірнього рейсу з Херсона. Погода була по-справжньому осінньою: мерзлякувато, сиро. Свіжий вітер розганяв легкий серпанок над водою і хитав крилате судно з напівсонними пасажирами.

Нарешті відшвартувалися, набрали швидкість. Коли за бортом промайнув високий берег поблизу високовольтної лінії, Віктор подумав, що дорога буде важкою: у тому місці над Дніпром, наче гігантська примара, нависла густа пелена туману. Десь біля Основи-Дніпрян знову вийшли на хорошу видимість, упевнено набрали швидкість і… мало не вилетіли на піщаний берег біля рибальського будиночка.

«Від такої мерзенної погоди недовго й посивіти», – пробурчав хтось у нього за спиною. Жінка праворуч, у зеленому пальті й береті, докірливо показала головою: куди, мовляв, летимо стрімголов у такому тумані.

Тим часом ракета зменшила хід, навпомацки прокладаючи шлях у молочному серпанку. На тихому ходу обігнали туристичний білий теплохід, що майже завмер на воді – видно було тільки обриси судна. Потім обійшли баржу «річка-море», зустрічних суден, на щастя, не було. Екіпаж, дотримуючись запобіжних заходів, акуратно пришвартував ракету на пристані села Львове. Хтось із пасажирів вийшов, до салону зайшли двоє нових – мабуть, подружня пара. З ними ще був хлопчик років 10-12, він залишився на кормі.

Піддавшись романтичним чарам туману, багато пасажирів спали. У капітанській рубці було неспокійно. Ракета то набирала хід, то завмирала, мов укопана. А досягши другого створу (покажчика, збитого з дощок), раптом змінила курс і різко рвонула вперед.

«Що за відчайдушний капітан? Зараз скуштуємо лиха!» – промайнуло у Віктора за мить. На обличчі його супутниці в береті теж відбився страх.

Далі все сталося з незбагненною швидкістю. Туман, наче розрізаний ножем, розійшовся на два боки, і прямо перед очима виріс височезний борт баржі. Принаймні Вікторові так здалося. А потім – страшний удар, тріск обшивки, що почала репатися, дзвін битого скла та чийсь несамовитий вереск. У салоні миттєво згасло світло, а вода хлинула так швидко, що ніхто навіть не встиг схопитися з місця. Далі – морок, пекучий холод безодні та одна тільки думка: невже це все?!

Віктор Пилипович пам’ятає ту катастрофу до найменших дрібниць, немов усе сталося вчора:

– Пам’ятаю лише дзвін у вухах, високий нестерпний дзвін, і пульсуючі удари по воді: мабуть, працювали гвинти. Під цей металевий акомпанемент перед очима промайнуло все життя, від самого дитинства – калейдоскопом. Я читав, що так буває перед смертю, і жахнувся – кінець! Але інстинкт самозбереження – велика сила. Щось змусило мене розплющити очі, струснуло та вивело із заціпеніння: «Ти чув брязкіт розбитого скла. Пливи у вікно…» З одного боку я побачив суцільну темряву, з іншого – крізь брилу води пробивався промінчик світла.

Я поплив на світло. Плавав я добре, адже ми з пацанами виросли на Дніпрі, із п’яти років по раків пірнали. Та річ, власне, і не в цьому моєму вмінні. У хвилину небезпеки в людині вмикається якийсь божевільний резерв сил, я це відчув повною мірою. Я був одягнений по формі: костюм, пальто, кашкет. Але коли плив, навіть не помічав цих незручностей. Швидко, з якоюсь розлюченістю гріб до світла. Не вгору, а до світла. Під водою я пробув хвилини зо дві, не менше. Коли виринув – навколо туман, як молоко, і несамовитий жіночий крик: «Врятуйте! Допоможіть!»

Треба сказати, що течія була надзвичайно сильною, і мене понесло в невідомому напрямку. Куди плисти – я не бачив, але знав, що маю плисти. Коли очі звикли до туману, розгледів, що наша ракета аж до капітанської рубки розрубана баржею. Точніше, тим гострим виступом на носі баржі, який призначений для того, щоб попереду вона могла штовхати ще одну баржу з вантажем. Ракета своєю носовою частиною ніби підпірнула під баржу, а на кормі, мертвою хваткою вчепившись у поручні, сидів той самий хлопчик зі Львового. Живий, але до смерті переляканий.

Тут чую – з баржі хтось кричить: «Пливіть у протилежний від сонця бік – той берег ближче!» Дивлюся – праворуч від мене на воді лежить рятувальний нагрудник. Мабуть, із ракети випав. А поряд нікого – жодної живої душі. Я поплив у вказаному напрямку. Дивлюся – повз мене пропливає рятувальний круг. Дива, та й годі. Таке відчуття, що якась невидима сила простягла мені в ту мить руку допомоги. А в тумані, немов хор душ загиблих, завивала жінка. Течією мене донесло до неї. Молода дівчина, охоплена страхом смерті і бажанням жити, схопила кинутий мною круг, і ми попливли до берега – навпомацки, по сонцю.

Не пам’ятаю точно, але у воді ми пробули близько пів години. Холоду я не відчував – не відчував узагалі нічого, крім бурхливої люті всередині. Не будучи моряком, я чітко розумів, що в умовах нульової видимості екіпаж мав зупинити судно. Ідеться і про ракету, і про баржу (як пізніше з’ясувалося, баржа в тумані зайшла на зустрічну смугу, не виявивши ракети навіть радіолокаційною установкою).

Коли допливли до скелястого берега, Наташа – так звали дівчину – почала метушливо викручувати на собі одяг. Таке враження, що людина була в шоковому стані. Я в глибині душі сподівався, що баржа, яка стала причиною лиха, відправить за нами рятувальні шлюпки. Ще була надія на рибалок. Там на львовських ямах, завжди багато мисливців за сомами. Раптом ми з Наталією помітили шлюпку, яку буксирував моторний човен «Казанка». Ми почали кричати й розмахувати руками. Туман усе ще стояв над водою, але нас, на щастя, помітили й підібрали. У шлюпці сиділи ще двоє чоловіків, пасажирів ракети, і лежав дідусь – той, що сидів позаду мене. Він був живий, але знесилений. А з іншої шлюпки на берег вивантажували труп жінки. Наташа закричала…

Потім нас привезли на баржу. Розмістили всіх у каюті й попередили: на палубу не ходіть, чекайте лікаря. Прийшла буфетниця і повела Наталю перевдягатися – її трусило чи то від холоду, чи то від стресу. Запахло валідолом – у когось схопило серце. Потім, пригадую, з’явилася шлюпка з того самого теплохода, який ми обігнали, – нею привезли лікаря. Нас оглянули, надали першу допомогу, знову посадили в шлюпку й відправили у Львове, в лікарню. Там когось госпіталізували, а решту швидкою допомогою відправили додому – до Нової Каховки.

Добре пам’ятаю глухонімих чоловіків, які врятувалися того фатального дня. В одного з них було страшенно обдерте обличчя – майже без шкіри. Моя уява малювала страшні картини. Я тоді подумав, що народився під щасливою зіркою. Багато хто, кого я бачив зранку того дня, так і не вибрався з цього пекла. А матері моїй напередодні трагедії наснився сон, ніби мене, немовля, яке спить у ліжечку, засипало штукатуркою, що обвалилася зі стелі. І вона всю ніч витягала мене з-під завалів…

P.S. За порятунок Наталії Новікової міліцейське управління нагородило Віктора Шамінова фотоапаратом, а держава розщедрилася на 400 рублів – за заподіяну матеріальну шкоду.

Матеріал опублікований у газеті «Ключі» 3 жовтня 2002 р., № 14

 

ДРУГЕ ВОСКРЕСІННЯ КАПІТАНА БАЛТІЙСЬКОГО ФЛОТУ

Того ранку Анатолій Михайлович Некрасов, колишній бойовий моряк, капітан другого рангу у відставці, поспішав разом із Григорієм Івановичем Кундіусом, ректором університету марксизму-ленінізму при міськкому партії, який також пройшов Другу світову війну й закінчив її підполковником, в обком партії на семінар лекторів-міжнародників. Поїздка була звичною: у Херсоні пропагандистів та агітаторів збирали щомісяця.

У салоні місця обрали попереду. Сіли поруч у другому ряду посередині.

Виїхали рано, річка парувала густим туманом і відбивалася свинцевим тьмяним блиском. За тонкою обшивкою теплохода шелестіла вода, ракета летіла вперед, пробиваючи пружність води й повітря, що пахло осінньою гіркотою. Ніхто не знав, що їхали назустріч своїй загибелі… Швидкий, самотній на передсвітанковій річці «Нептун» ішов звичним ходом, ніби не помічаючи густої та липкої туманної хмари.

«Судячи з вібрації корпусу, швидкість була не менше 25-30 км/год», – згадує Анатолій Михайлович.

І це при тому, що видимість дуже погана, уже за 10 метрів усе губилося в молочно-сірій каламуті. Колишні моряки досі дивуються: чому капітан «Нептуна» не подавав спеціальних сигналів? Як диспетчер пристані міг відправити ракету в рейс?

Біля села Львове досвідчений мореплавець зрозумів по маневрах теплохода, що капітан ракети втратив орієнтування, ухилився до лівого берега. А потім, побачивши землю, різко змінив курс на 90 градусів і тим самим, як згодом дізналися ті, хто вижив, підставив лівий борт теплоходу «Іллічівськ», який ішов знизу. Удар прийшовся в середину корпуса.

Загиблу ракету витягають із води. Фото з домашнього архіву Валентина Сеніна

Дрімотну тишу салону розсікло ударом. На пасажирів обвалилася непереборна маса води, яка прозорою стіною миттєво зрослася з людьми.

Хтось кинувся до виходу. Але двері, деформовані ударом, не відчинялися. Багато хто так і завмер у кріслах у мертвому заціпенінні. Людськими долями покерувала стихія.

Миттєво зорієнтувавшись, Анатолій Михайлович зрозумів, що в ракету форштевнем (носом) врізалося якесь судно. Побачив: єдиний вихід – через розбиті вікна. Він не відчував страху, був просто приголомшений. Виплив за лічені хвилини. Напівзатонула ракета ще трималася на плаву. Одразу обважніла й потягла донизу мокра куртка, свинцевими стали черевики. Зірвав із себе одяг, стягнув взуття.

Біля правого борту побачив дівчину, що тонула, витягнув її на поверхню за волосся. З борту судна, що врізалося в них, скидали рятувальні круги та пояси. У молодика з лейтенантськими погонами, який виявився неподалік, було одразу два рятувальні засоби: круг і пояс. Попросив щось для дівчини.

У цей час «Іллічівськ» дав передній хід, щоб вирвати з ракети форштевень. Анатолій Михайлович відштовхнув дівчину, а сам потрапив під самохід. Під баржею сплив і сильно вдарився головою об днище. Разом із ним під теплоходом опинився Григорій Іванович Кундіус, який виплив з ракети. Але він, як припускає Анатолій Михайлович, поплив уздовж корпусу, тож загинув.

«Іллічівськ» дав задній хід, і колишній балтійський моряк виринув на поверхню з іншого боку самохідної баржі. Де була земля? Вірна, рятівна? У суцільному тумані поплив не до близького правого, а до далекого лівого берега, до якого, як згодом зрозумів, було не менше 150 метрів. Накочувалася слабкість, сили покидали старого моряка, боліла й паморочилася від удару голова.

Час зупинився. Була тільки безмірна втома й небезпека, що таїлася у воді.

Плив, не поспішаючи, на спині, часто відпочивав, мірно працюючи руками й ногами. Насилу тримаючись на воді, наказував собі: «Треба плисти!» Думав: «Вижив там, на Балтиці, невже для того, щоб знайти могилу в Дніпрі?»

Він згадав жовтень 1941 року й себе, молодого, 25-річного старшину котельної групи на ескадреному міноносці «Енгельс» Червонопрапорного Балтійського флоту. Того фатального для міноносця та його команди дня вони супроводжували танкер на переході з Таллінна до Кронштадта. Кораблі йшли, залишаючи пінні доріжки на синьо-чорній воді.

І раптом пролунало глухе ревіння вибуху. З-під танкера здійнявся стовп води, угорі – синьо-білий, знизу – освітлений червоним вогнем. Команда міноносця кинулася рятувати екіпаж танкера. І знову з товщі води під кормою «Енгельса» – вибух страшної сили. Палуба здригнулася під ногами старшини Некрасова. Друга міна вибухнула під турбіною.

Натиск вибухової хвилі зім’яв тіло старшини й жбурнув у море. Прийшов до тями на великій глибині. Зверху, знизу – усюди була вода. Вона тиснула й тягла донизу. Було темно. Не вистачало повітря. Інстинкт молодого здорового тіла наказав боротися. Зібравши сили, зробив ривок, вилетів на поверхню і, задихаючись, почав хапати повітря.

Разом зі старшиною Тарасовим допоміг контуженому матросу, який опинився на палубі приреченого на загибель міноносця. Залишивши борт, понад сорок хвилин виживали в холодному морі, у свинцевій пустелі. Моряків підібрав сторожовий катер і доставив у Кронштадт.

«Зі 180 членів екіпажу міноносця врятувалися лише 11 людей. Із 30 пасажирів ракети – 8», – згадує Анатолій Михайлович.

Перша шпальта газети з анонсом публікації

Мужність та винахідливість старого моряка допомогли йому вижити в другому випробуванні, уже на Дніпрі, коли доля через 40 років знову вирішила перевірити його на міцність. Його врятував рибалка, на якого натрапив метрів за 50. Він допоміг забратися в човен і повіз на правий берег. Дорогою підібрали двох пасажирів із «Нептуна», які кричали: «Допоможіть!» То був дід з Берислава й новокаховчанин, будівник Яків Пасько, нині вже покійний, в якого в салоні ракети захлинулися донька та трирічна онука.

На рибальському човні дісталися «Іллічівська» і по шторм-трапу втрьох піднялися на верхню палубу. Потім тих, хто врятувався на шлюпці, доставили з теплохода на берег, де під селом Львове на них чекала швидка допомога з Нової Каховки. Привезли до міськвиконкому, і всі розійшлися по домівках.

Тижня півтора Анатолій Михайлович хворів – застудився в холодній воді.

Від Херсонського суднобудівного заводу «Комінтерн» («Нептун» належав цьому підприємству) отримав компенсацію – 500 рублів. Виступав в обласному суді свідком на процесі двох капітанів – «Іллічівська» та «Нептуна». У свої 86 років колишній бойовий капітан, як і раніше, енергійний, хоча нещодавно довелося побувати в лікарні – переніс інфаркт.

Матеріал опублікований у газеті «Ключі» 10 жовтня 2002 р., № 15

 

«ІРОЧКА ПОСИВІЛА ЗА ДЕКІЛЬКА СЕКУНД», – ЗГАДУЄ МАТІР ПРО ЗАГИБЕЛЬ ДОНЬКИ

Тамара Савелівна Горбачова 37 років пропрацювала в реєстратурі міської поліклініки. 22 жовтня під час фатального рейсу ракети «Нептун» загинула донька Іра. Їй було 25 років.

Іра Лантратова закінчила Херсонську філію Одеського технологічного інституту. Працювала інженером на приладобудівному заводі «Сокіл». Разом із чоловіком Сергієм виховувала доньку Юлечку, якій тоді було рік та сім місяців.

Тієї п’ятниці Тамара Савелівна, як завжди, прийшла вранці на роботу. У порожньому вестибюлі раптом почула голос, що покликав її: «Горбачова!» Дійшла до дверей реєстратури й лише потім озирнулася: ніде нікого не було. І з тієї хвилини душа почала нудитися незрозумілим передчуттям біди.

Вона знала, що донька, яка жила окремо (знімала з чоловіком квартиру), мала їхати у відрядження до Херсона в справах заводу. «Що з Ірочкою? Чи благополучно доїхала?» – билася в скронях думка.

Перед обідом Тамару Горбачову запросила до себе в кабінет старша сестра.

– Знаєте, – сказала вона, – ракета розбилася…

Яким дивом не знепритомніла, Тамара Савелівна не знає досі. Тоді змогла лише ледве видихнути:

– Не може бути…

– Є загиблі, – додала медсестра.

Постояла, як у вакуумі, і повернулася до реєстратури. Прийшов чоловік, і вони вирішили зателефонувати в дитсадок, дізнатися – хто приводив онуку вранці. Загадали: якщо донька, значить усе гаразд, Ірочка не встигла на той страшний рейс, якщо зять… Але про це намагалися не думати. Виявилося – зять.

Зателефонували доньці на роботу. Там довго передавали телефонну трубку з рук до рук. Зуміли лише сказати: «Поїхала у відрядження до Херсона».

Почали дзвонити херсонській подрузі Ірочки. «Ні, – відповіла та, – не було».

Чоловік, який працював у відділенні швидкої допомоги та підробляв у судовій експертизі, вирішив: «Побіжу на роботу, візьму машину, поїду шукати».

Разом із зятем відправилися в морг бериславської лікарні. Побачили тіла загиблих. Іри серед них не було.

У розпачі пізно ввечері повернулися додому, у тисячний раз задаючи собі одне й те саме запитання: «Де? Куди могла подітися?»

Доба пройшла в невідомості й тривозі, що виснажувала душу.

У суботу ввечері додому прийшов головний лікар міськлікарні В. І. Спесівцев і сказав:

– Знайшли Ірочку на березі серед водоростей.

Тамара Савелівна згадує:

– Розповідали, донька лежала з піднятими руками, як жива: рожеві щічки, обличчя спокійне. Кинулися до неї з надією: жива! Потім побачили слід удару на скроні, суглоби пальців на руках побиті, на коліні – синець. І що найбільше вразило: волосся в Ірочки було – все біле. Посивіла вона, швидше за все, миттєво. А плавати не вміла.

Начальник херсонської експертизи сказав, що вона загинула одразу. Чоловік попросив не розкривати тіло. Поховали Ірочку на міському цвинтарі.

Ірина Лантратова загинула в 25 років

Потім Тамара Савелівна довго розшукувала знайомих, які їхали тим рейсом. Один із тих, хто виплив, Стародубцев (він уже не живе в Новій Каховці), згадав: «Іра запізнювалася. Трап прибрали, ракета почала рушати. Я подав руку, допоміг їй застрибнути на борт».

Тамару Савелівну досі мучить думка: «Ще б мить – і кохана донька залишилася б живою!»

Нині Тамара Горбачова, яка 10 років тому поховала й чоловіка, живе з братом-інвалідом. Працює секретарем в товаристві інвалідів і дуже сумує за Ірочкою, так і не змирившись з утратою.

Її онуці вже 21 рік. Тамара Савелівна бачила її років 5 тому: дівчинка живе з батьком та бабусею далеко, у Волгодонську.

Тамара Савелівна з окукою Юлею

Тоді, після трагедії, родина Лантрантових отримала від міськвиконкому двокімнатну квартиру, але, обмінявши її, поїхала до Росії, хоча Тамара Савелівна просила зятя: «Залишайся, живи в Новій Каховці!»

Із батьком поїхала й онука. Бабуся дуже хотіла би побачити свою кровиночку, але в неї просто немає грошей, щоб відвідати її: шлях – неблизький.

Матеріал опублікований у газеті «Ключі» 17 жовтня 2002 р., № 16

 

«ДОЛЯ ЗАЛИШИЛА МЕНЕ СЕРЕД ЖИВИХ»

Тільки їй завдячує Валентин Сенін своїм порятунком.

22 жовтня Валентин Сенін, який працював механіком з ремонту обчислювальної техніки заводу-радгоспу «Таврія», їхав до Херсона у відрядження разом із колегою, Віктором Вадимовичем Романовським. 

Валентин та Віктор жили поруч, стелефонувалися та одночасно вийшли на автобусну зупинку. Електромашівським автобусом приїхали на пристань.

Перший рейс вирушав о 7:20. Це вони знали ще з вечора від головного лікаря основської поліклініки Зіновія Костянтиновича Швеця, який теж збирався до Херсона й просив купити йому квиток.

Пасажири поспішали сховатися в салоні від вологого туманного холоду. Біля каси Валентин побачив Юру Кедровського – чоловіка рідної сестри. Виявилося, зять разом з іншими співробітниками «Смешторга» (у перекладі – змішана торгівля) теж їхав у відрядження. Домовилися зустрітися ввечері.

Зіновія Костянтиновича не було. Здавши в касі квиток, Валентин із Віктором зайшли до салону останніми.

Місця не обирали, сіли на вході з правого боку. Де сидів Юрко з хлопцями – не бачив. Настрій був тоді відповідний погоді.

Щоб не дрімати – попереду була година їзди, – дістав із портфеля два номери журналу «Людина і закон» і захопився разом із Віктором кримінальним чтивом. Але коли ракета вкотре скинула швидкість, зрозуміли, що поїздка затягнеться: туман на річці був непроникним.

Коли ракета відійшла від львовської пристані, годинник показував рівно вісім. І раптом через п’ять-шість хвилин – страшний удар у корпус, тріск, скрегіт і людський крик – усе це було миттєвим.

Валентин, який виріс у Дніпрянах на березі річки, завжди пірнав з розплющеними очима. Опинившись під водою, теж розплющив очі: скрізь – чорна каламутина, поруч – нікого. Через роки згадує: «Про те, що хтось когось бачив або хтось комусь міг допомогти – про це й мови не могло бути».

Зрозумівши, що поруч – розбите вікно, він спробував виплисти, та де там – його щось тримало. Уже потім, аналізуючи трагедію, здогадався: коли займав місце в ракеті, розстебнув куртку й, мабуть, поясом зачепився за крісло. І тільки коли вперся ногами, а потім сильно відштовхнувся, зумів вибратися назовні, та тут же, у воді, вдарився головою об щось металеве.

Промайнула думка: усе, кінець. І раптом перед очима чітко й виразно постало обличчя синочка Андрійка… Знову заметався в пошуках виходу. Руками почав обмацувати те, що було над головою. Здалося: щось страшне, дуже слизьке, у черепашках, навіть не подумав, що це днище судна.

Якась сила розвернула Валентина, і йому здалося – попереду темно-жовта пляма. У ту мить ніби відкрилося друге дихання. Задихаючись, поплив уперед.

Коли виринув, не міг ні кричати, ні плисти далі. Перевернувся на спину – його почав душити страшний кашель. Виявилося, виринув біля самої баржі. Вона була височенною і, здавалося, йшла прямо на нього. Самохідка справді рухалася. Валентин почув, як суворий голос наказав у мегафон: «Що ти робиш? Припини маневрувати! Під тобою люди!» Хтось крикнув: «Ще один виринув!»

Відпливши від баржі, побачив корму ракети, яка повільно занурялася у воду. Там, на кормі, був його співробітник та попутник Віктор Романовський. Доплив до ракети, із чиєюсь допомогою заліз нагору. Вони з Віктором обійнялися, той заплакав і сказав: «Я не сподівався побачити тебе живим».

Якийсь чоловік на маленькому рибальському човні зняв обох із ракети й відвіз на правий берег.

Невідомий хлопець на мотоциклі з візком доправив їх до лікарні села Львове.

Валентину допомогли зателефонувати до приймальні «Таврії». Незабаром приїхав його найкращий друг Віктор Таран (торік він загинув в автокатастрофі), забрав їх із Романовським.

На третю добу представник суднобудівного заводу «Комінтерн» разом із Володимиром Шепелем, співробітником Новокаховського МВВС, привезли додому Валентину його портфель, з яким їхав у відрядження (з довіреністю на отримання матеріальних цінностей та чековою книжкою), а також 500 рублів.

Зіновій Швець, який так і не склав тоді компанію Валентину Сеніну в поїздці, спізнився на той рейс. А потім рівно за тиждень Зіновій Костянтинович повертався машиною з Херсона. Раптом водії зустрічних машин почали кричати йому: «Дивіться, у вас пожежа!» Головлікар вистрибнув, а автомобіль із вантажем згорів. Потім друзі Зіновія Костянтиновича жартували, мовляв, він у вогні не горить і у воді не тоне.

Нині Валентин Олександрович Сенін так само працює в агрофірмі «Таврія» старшим майстром контрольно-вимірювальної апаратури та автоматики.

– Це була доля, яка залишила серед живих, а не геройство, – каже про трагедію Валентин.

Тижня два він тоді пролежав у ліжку: боліло в грудях. Вочевидь, ударився об спинку крісла, але в момент загибелі ракети не відчув удару.

З того часу щороку їздить із сестрою на місце загибелі «Нептуна», згадують Юру, який так і не виплив, залишившись навічно в річці.

Матеріал опублікований у газеті «Ключі» 17 жовтня 2002 р., № 16

Другу частину публікації «Останній рейс «Нептуна» – до 40-річчя катастрофи біля Нової Каховки» читайте на сайті Гривна.UA у неділю, 23 жовтня.