Дарина Лапіна
Початок великої війни вони зустріли в рідному Херсоні, до останнього не вірячи, що все відбувається насправді. Разом пережили жахіття російської окупації, а потім – і невимовну радість від звільнення міста воїнами ЗСУ. Подружжя Олексія й Тетяни Попових не хотіли їхати зі свого дому й подумати не могли, що вже у пенсійному віці змушені будуть терміново переїздити та облаштовувати своє життя з нуля на новому місці.
Війна написала вже тисячі таких історій, проте кожна з них має власний біль, спогади та свій голос. І ці голоси мають бути почутими. Тетяна й Олексій Попови вимушено виїхали з обстрілюваного росіянами Херсона до Чорноморська, що на Одещині. На новому місці пан Олексій продовжив улюблену справу – роботу з дітьми: зумів організувати в місті гурток із судномоделювання. А пані Тетяна вже декілька років поспіль волонтерить – плете маскувальні сітки для наших захисників, зокрема й на Херсонському напрямку. Свою історію херсонці Тетяна та Олексій розповіли «Гривні».
«Подзвонила знайома й запитала, чи є в нас підвал»
Тетяні Тимофіївні – 67. Зі своїм чоловіком Олексієм вони разом 20 років, мають власну квартиру в Херсоні й ніколи не могли уявити, що після виходу на пенсію будуть змушені поїхати з рідного міста. Про початок російського вторгнення пані Тетяна згадує з болем, і ці жахливі спогади й досі чіткі, до дрібниць. Той страшний день розпочався із телефонного дзвінка:
«О 7:30 мене розбудила дзвінком моя знайома і спитала: «А у вас є у домі підвал?». Я спросоння нічого не зрозуміла. А вона далі: «Війна почалася». Я подумала, що це мені сниться, а потім почула постріли».
Коли Тетяна та Олексій вийшли на вулицю, перше, що кидалося у очі – великі черги. Люди знімали готівку в банкоматах, закуповували ліки в аптеках. Фоном для шуму людських голосів були віддалені звуки вибухів.
Черга до банкомату в окупованому Херсоні. 2022 рік.
Через те що оселя подружжя Попових розташована дуже близько до Дніпра – у багатоповерхівці на Перекопській, вони вирішили пожити деякий час у родичів у більш віддаленому районі в приватному будинку.
«Перший тиждень взагалі з дому не виходили – боялися. Херсон окупували. По вулицях почали їздити ці їхні «зетки», а на них кулеметники… Ми до останнього не вірили, що росіяни зважаться на масштабне вторгнення і все обернеться у таку страшну війну. Знаєте, я до сих пір не можу повірити, що немає Антонівського мосту, що розбомбили Олешки, що наш ліс понівечено вогнем та заміновано. Я досі не можу це усвідомити», – говорить пані Тетяна.
«Фури з награбованим їздили по Перекопській і вдень, і вночі»
«Це наче сходинки, робиш черговий крок – і стає тільки гірше… Ти ніби в підвішеному стані. От просто висиш і не знаєш, чи в наступну мить ти впадеш, а чи полетиш»…
Такими словами херсонка описує пережиту російську окупацію. Вона пригадує, як стрімко змінювалися події в захопленому рашистами Херсоні.
«Ми побачили, що росіяни зайшли в місто. Потім вони стріляли. Літали якісь літаки низько над землею. Все це було дуже страшно.
Зникло телебачення. Щось почалося коїтись незрозуміле – наш ВТВ став російським. Потім з’явилося російське телебачення. Ми вимкнули телевізор і не дивились його зовсім усю окупацію. Залишалося наше радіо, ми чули щось про Україну. А потім і радіо перестало працювати.
Почала зникати готівка в місті. Ці черги до банкоматів, які займали з вечора, а вночі бігли відмічатися в списках очікування. Грошей було недостатньо, давали тільки по тисячі. Інколи чекати на цю тисячу доводилося декілька днів.
А потім цей страшний «референдум». Ми тоді днів п’ять узагалі з хати не виходили, бо дуже боялися, що нас потягнуть на ті виборчі дільниці голосувати». І навіть коли він відбувся, я все одно не припиняла вірити, що нас визволять. Я прямо бачила образ: по Ушакова їдуть наші військові машини з українськими прапорами», – переповідає хронологію тих подій пані Тетяна.
«Був дефіцит ліків в аптеках міста. Почалось якесь нелегальне постачання, а продавали ці медикаменти просто на вулиці на розкладних столиках, наче це овочі якісь», – згадує херсонка Тетяна.
Її чоловіку Олексію Попову – 69 років. Він народився і виріс у Херсоні, свого часу працював на Херсонському суднобудівному заводі, а останні 8 років перед вторгненням рф – у Херсонському центрі позашкільної освіти, де керував гуртком судномоделювання. Чоловікові, який любить рідне місто, який завжди був у роботі, у період окупації було надзвичайно важко бачити свавілля росіян.
«Найтяжчим для мене було те, що я не міг нічого зробити. Ця бездіяльність давила на психіку. Але я бачив, що всі потуги росіян марні. Як би вони не розповідали, що Херсон стане центром Малоросії та іншу маячню, вони все одно не могли позбутися оцієї своєї тимчасовості. Ну от вони порозклеювали свої плакати про «назавжди з росією», один навіть переробили – дітей в українському національному одязі «перевдягнули» в російський, але це все було таким штучним. Ці всі послання на білбордах довго не жили – їх ночами добрі люди обливали фарбою або обдирали. От як би вони не намагалися – нічого в них не виходило. Вони мастаки лише красти – фури з награбованим їздили по Перекопській і вдень, і вночі», – говорить Олексій Олександрович.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Я вирвався з того пекла»: історія 22-річного херсонця, якому вдалося вибратись з окупації
Олексій та Тетяна Попови у Херсоні 2022 рік. Незадовго до своєї втечі рашисти позбавили містян усіх комунікації: не було ні світла, ні води, ані тепла.
Для Тетяни Тимофіївни найстрашнішим в окупації, крім, звичайно, самих росіян з автоматами у руках на кожному кроці, стало розчарування у знайомих людях:
«У нас були знайомі, Льоша знав їх з дитинства. Уже в окупації зустрілися на вулиці, стоїмо говоримо, і ми з Олексієм кажемо: «Хоч би це вже скоріше закінчилося», ну, тобто щоб росіян уже скоріше вигнали. А вони нас не зрозуміли й кажуть: «Та не переживайте, росія вже тут назавжди». То ми аж відскочили від них. Більше ніколи з ними не спілкувалися, навіть і не віталися. Оце дуже страшно – розчаруватися в людях».
«Усе гримить, а ми йогою займаємося»
Триматися в найстрашніші часи допомагала підтримка рідних і друзів, а ще – улюблене заняття, що стало острівцем нормальності в атмосфері тотального терору й страху.
«Роки за два до повномасштабного вторгнення я почала ходити на заняття зі східних танців. Ми вчилися танцювати, а також займалися йогою. Звичайно, коли почалася війна ці заняття закінчилися. Але минув деякий час, і вже в окупації ми ходили до цієї викладачки додому і там займалися йогою. Танці вже, звичайно, не танцювали, ніхто їх уже не хотів, а от йогою – так. Заняття взагалі ж то платні, але коли стали до неї додому приходити, то вона вже казала, що платити можна скільки хто може, а в кого немає можливості, то безкоштовно.
І ці зустрічі нас дуже відволікали. Як згадаю… Усе гримить, а ми збираємося в будинку і йогою займаємося. Ці заняття були для нас острівцем того колишнього спокійного, нормального життя», – ділиться пані Тетяна.
Олексій Олександрович зізнається, що триматися й не занепасти духом в окупації йому допомагало внутрішнє переконання в незворотності розпаду росії, як і будь-якої іншої імперії.
«Допоки росія існує, ніякого миру та свободи не буде. Однак росія, як і будь-яка імперія, нежиттєздатна, це нестійке утворення. Її крах і розпад – питання часу. Усвідомлення цієї істини допомагає мені й зараз».
«Витягнув той кульок із землі, обтрусив, розгорнув і дістав наш стяг»
Згадувати своє життя після початку повномасштабного вторгнення для наших співрозмовників дуже важко й болісно, однак тон розмови змінюється кардинально, коли мова заходить про визволення Херсона. Обох переповнює радість від згадки про той день.
«Коли ми дізналися, що наші в місті, то спочатку навіть не могли повірити. А коли у вікні побачили машину з українським прапором – то радості не було меж! Люди так раділи, збиралися разом, спільні столи накривали! Пам’ятаю, як сусід побіг до себе на город і відкопав там український прапор, який в окупації сховав. Витягнув той кульок із землі, обтрусив, розгорнув і дістав наш стяг.
Потім всі поїхали на площу Свободи. Там були наші воїни! Усі хотіли їх обійняти, сфотографуватися з ними», – згадує пані Тетяна.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 11.11.2022: День звільнення Херсона – емоції, спогади, фото
Проте після своєї втечі з Херсона окупанти почали нещадно гатити по місту з усіх наявних у них видів озброєння. Виїхати Попови вирішили в грудні 2022 року – після загибелі знайомих, які стали жертвами російських обстрілів.
«Я вже декілька років живу в іншому місті, але чи не щоночі мені сниться Херсон. Як я у себе у дворі, або у квартирі роблю якісь ремонти… Дуже сумую за домом», – каже пані Тетяна.
Багатоповерховий будинок, де жили Попові, нині понівечений обстрілами, зокрема й через авіаудари. Після виїзду Олексій Олександрович приїздив до Херсона тричі, востаннє – у вересні 2024-го. У квартирі неодноразово вибивало вікна, вибуховою хвилею перекосило вхідні двері. Поставити їх на місце та змінити замки допоміг сусід, однак нині, каже подружжя, уже з місяць із ним немає зв’язку…
Життя з чистого аркуша: чим займаються херсонці на новому місці
Нині Олексій і Тетяна Попови проживають у Чорноморську. Спочатку близько місяця жили в одному з місцевих готелів, чий власник організовував безоплатне розміщення вимушених переселенців. Пізніше орендували квартиру.
Подружжя каже, одразу після приїзду ходили вулицями Чорноморська, мов зачаровані: люди навколо, тиша – ні вибухів, ні стрільби. Проте нині ситуація погіршилася: рашисти часто тероризують місто, зокрема ударними дронами.
За роки, що провели в Чорноморську, херсонці встигли обзавестися багатьма знайомими, а також справами, що приносять користь і задоволення. Пан Олексій буквально з нуля організував гурток судномоделювання на базі Чорноморського центру позашкільної освіти, де офіційно працевлаштований. Зараз його заняття відвідують 42 учні віком від 6 до 16 років. Серед його учнів також є і вимушені переселенці з Херсонщини. Він навчає дітей створювати моделі різних кораблів, найбільші з яких можуть сягати одного метра. Крім того, вони ще й обладнані радіокеруванням.
«Це вже не лише гурток, а навіть клуб по інтересах. Інколи діти приносять цукор, варення і кажуть: «А можна ми чай будемо пити?». Отак інколи трохи чаювали разом, особливо коли холодно було. А потім бачу, вже розговорюються сильно, то тоді кажу: «А тепер попрацюємо, а то сидите, наче в кафе», – посміхається Олексій Олександрович.
Пані Тетяна ж від квітня 2023 року в Чорноморську є волонтеркою громадської організації «Толока». Разом з іншими волонтерами херсонка плете маскувальні сітки. ГО отримує замовлення від військових із різних напрямків, одне з останніх, до речі, за словами Тетяни Тимофіївни, надійшло від військових, які працюють на Херсонському напрямку. Херсонка каже, що загалом за час існування «Толоки» волонтери вже сплели приблизно 3 000 маскувальних сіток.
«Колись прийшли до нас воїни і кажуть: «Ви навіть не розумієте, скільки життів ви врятували своїми сітками. І ми всі заплакали. У такі моменти усвідомлюєш, що робиш усе правильно», – ділиться херсонка.
І хоча Чорноморськ вже встиг стати для подружжя другим домом, херсонці дуже сумують за рідним краєм.
«До вторгнення росіян Херсон був дуже приємним містом, зі своїм історичним центром, вуличками, по яких так добре було гуляти. А наші дніпровські плавні! Прогулянки на катерах, коли можеш милуватися Херсоном, нашим Дніпром. Це ж чудо просто! Ми раніше цього не цінували, можливо, це було чимось звичним. А зараз у нас це відібрали», – говорить Олексій Олександрович.
Нині Попови не будують планів на майбутнє – усьому виною війна. Однак є те, що не згасає, попри всі складнощі – віра в перемогу України.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мама Лєна та її мужні Тьоми й Антошки: як звичайна жінка з Херсона стала берегинею для українських захисників
Фото із архіву родини Попових.
Ян Ярчук
