Дарина Лапіна
11 листопада 2022 року – найщасливіший день в житті багатьох херсонців. Збройні сили України звільнили Херсон від російських загарбників. А перед цим окупанти, тікаючи на лівий берег, «звільнили» обласний центр від світла, води, зв’язку…
Як херсонці згадують той день – «Гривна» зібрала коментарі земляків у соцмережах.
«Вітаю, друзі з нашим Херсонським днем! Ми 11 листопада в той день поїхали в місто, а там малі хлопчаки, підсаджуючи один одного на плечі, здирали ті ненависні борди з написами «Расєя здєсь навсєгда» і палили прямо на асфальті. Асфальт плавився і горів разом з тими російськими красавіцями в кокошніках. Зв’язку не було зовсім, ми поїхали на берег Дніпра і на кручі біля Вічного вогню, я довго крутилася, тримаючи телефон угорі, поки не спіймала зв’язок і не послала у світ повідомлення «Наші в місті!». Містом літали машини з прапорами і сигналили, сигналили! А сьогодні з ночі по ранок орки нас шахедами вітають. Крутяться над містом і над нашим райончиком».
«Дивлюсь на фотографію того найщасливішого в житті дня, коли я змогла в Херсоні обійняти українського військового. 11 листопада 2022. Знаю, що таких емоцій більше ніколи не переживу і дякую Господу за щастя їх відчути. Але чим далі в календарі посувається ця дата, тим більше породжується болю.
Страшенний біль за тією землею, яку ґвалтують окупанти. Пекучий біль за людей, які там. Там мої рідні. Там мої близькі. Там мої друзі.
Я постійно вишукую соломинки, за які можна вхопитися, та їх все меншає. Ми як ніхто інший вірили в Українську Армію і вона залишилася, як не єдиною, за кого чіпляється душа».
«Я, як і тисячі херсонців, які змушені були покинути свій дім, отримала довгоочікувану звістку – українські військові в Херсоні. У Херсоні залишається моя душа. А моя родина, моє дитинство стали заручниками на Лівобережжі, де люди дотепер змушені жити на одній території з окупантами.
Херсон, який визволений і водночас не має миру, став символом розірваного навпіл дому. Це не свято, коли дім розділений, коли близькі люди залишаються по інший бік Дніпра, де досі окупація, де досі страх.
Там, на Лівобережжі, лишилося все, що дороге моєму серцю. І сумно від того, що за ці роки, здається, світ трохи забув про цей біль. Світ рухається далі, але для херсонців, для нас, це не «просто війна», це наша втрата, наша недоторкана частинка дому, яка залишається в окупації. І хоч щиро хочеться, аби всі святкували і вірили в майбутнє, серце болить, коли розумієш, що Херсон – під постійними ударами, що цей мир ще не настав».
«У день звільнення я сиділа перед свічкою і читала Біблію. Дуже хотілося саме читати цю книгу… Чоловіка вдома не було, не було звʼязку, світла, води. І лише пізніше я дізналась – він разом із друзями були на тій Фурі і зривали борди рашиків. А потім я познайомилась із Еялем – водієм фури».
«За днів десять до звільнення Херсона почали зникати зв’язок, вода, світло, газ. Йшли чутки про масове мінування об’єктів. Але 11 листопада все стало неважливим та другорядним. Бо повернулися вони – ЗСУ».
Після звільнення Херсона від окупантів на в’їзді до міста та в деяких його районах з’явилися блокпости, на яких військові ЗСУ зупиняли автівки й перехожих, щоб перевірити документи. Зазвичай такі перевірки переростали у фотосесії, обійми та коротенькі дискусії про херсонське життя-буття.
«Ті емоції неможливо передати словами! Те чисте, вільне від російського духу повітря рідного Херсону наповнювало груди. Ще день тому майже пусті вулиці Херсона наповнювались потоком прикрашених українськими прапорами херсонців. Скільки нас тоді було в різних місцях на вулицях щойно звільненого міста…»
«З третьою річницею Звільнення Херсона від психофашистських військ!!! Я знав, що так і буде. Oleksandr Sokol не дасть збрехати, як писав ще з окупації: “Саник, не буде на правобережжі їхньої псячої ноги, ці падли тільки інфраструктуру всю знищать”, і на цьому зв’язок обірвався. І вже звідси, з площі Свободи, писав йому знову: “Санька – все відбулось, як я і казав”. Тут, вже за спиною вся окупація. Так, нелегко далася – з двома затриманнями, обшуками, імітацією розстрілу і без 6 зубів, але не залякали й не зламали. Херсон знову вільний і український!!!
Щирі співчуття родинам військовослужбовців, тероборонівців, які загинули, захищаючи і звільняючи Херсон. Зробимо все, щоб їхній подвиг забутий не був!»
«Стрічка ФБ вже тиждень майорить заходами до Дня визволення Херсона. Мені неочікувано боляче від цього. Саме в ці дні наші воїни метр за метром відвойовували кожен клаптик Херсонської землі. Хто бачив херсонські степи, той зрозуміє наскільки їм було важко.
Вони гинули, були поранені, але йшли вперед. А ми молилися за кожного з них і за те, щоб їм усе вдалося, щоб Херсон знову став вільним, щоб український прапор знову замайорів на центральній площі, де херсонці вразили увесь світ своєю мужністю і любов’ю до Батьківщини. Щоб жодна рашистська собака не сумнівалася, що Херсон – це Україна!
І саме ці дні перетворили на якийсь сюрреалістичний піар в соцмережах.
Я вірю, що й ці чорні дні мій Херсон переживе. Я вірю, що освітяни Херсона зуміють зберегти пам’ять про ці страшні дні в серцях наших дітей і навчать їх бути гідними тих воїнів, які віддали життя за вільний Херсон».
***
«Вітаю нас зі святом звільнення нашого рідного міста від російських загарбників! Вже минуло три роки, а наче це було вчора… Три довгих роки наш рідний Херсон приймає на себе удар, захищаючи собою інші міста і містечка…
А я хочу розказати історію саме про той знаковий день. Усі, хто був тут в окупацію, добре пам’ятають, як ми чекали звільнення… Як рискали по всіх каналах, шукаючи якихось новин… І скільки їх було хибних… Ось вже наші славні воїни на околицях… Або вже йдуть по вулицях Херсона…
А коли це нарешті сталося, то ми навіть і не знали… Здається, що то була п’ятниця… Я тільки під вечір почула і побачила, що по нашому Острову мотають вовсю машини з нашими прапорами. І тоді дійшло… Але це було, неначе сон, ніяк не вірилося…
А на другий день чоловік привіз у гості нашого онука Іллю, йому було тоді одинадцять. Не було ні світла, ні води, ні зв’язку, тільки газ… Увечері робити особливо нема чого, тому ми йшли на балкон, благо, що було ще тепло, і займалися тим, що рахували вікна, які світяться… навколо… Тоді ще було їх досить нормально…
І раптом мій хлопчик як закричить на весь свій голос: «Слава Україні!!!». А з різних сторін у відповідь: «Героям Слава!!!». А дитина така щаслива мені каже : «Бабушка, я так давно мріяв це зробити!!!».
Ви розумієте, які у нас ростуть вільні і свідомі діти… А не забиті і зазомбовані… Хіба можна нас перемогти?! Я зараз пишу і мені навіть зараз хочеться плакати… Але від щастя, що ми Вільні!»
***
«Довго збиралася з силами і думками написати цей допис. Або не писати взагалі. Все ж наважилась.
Сьогодні для херсонців має бути свято, адже 11.11.2022 року нас звільнили від російської окупації. Але настрій геть не святковий. Місто щодня під обстрілами. Я щодня читаю про смерті людей у Херсоні та області, бачу як рушаться відомі мені з дитинства будівлі і цілі райони, відчуваю, що роблю НЕДОСТАТНЬО для перемоги і для того, щоб моє місто залишалося живим і цілим.
Не знаю чи зможу в принципі туди повернутись хоч коли-небудь і спокійно прогулюватись його вулицями.
Болить.
Але все ж я хочу сьогодні сказати “Вітаю!”, бо життя в російській окупації — суцільна катівня. Вітаю з тим, що ми можемо говорити українською, обирати куди їхати, куди йти або залишатись. Бо я не можу засуджувати тих, хто залишається у Херсоні, адже знаю, що солодкого життя для тих, хто вимушений переїхати, немає — ні в Україні, ні за кордоном. Комусь дійсно краще залишатись у Херсоні, зате вдома.
Обіймаю дорогих мені херсонців у місті і за його межами подумки і не тільки у цей день».
Херсон вільний, але вже три роки його безжально обстрілюють та руйнують росіяни. Скільки нових страшних виразів та слів увійшло у наше життя: червона зона, людське сафарі, кіллзона, КАБи, дрони, прильоти… Здавалося б, такий тиск та небезпека мали б знищити волю містян. Але ні! Зникають будівлі, змінюються знайомі місця, біль, втрати, горе… Але Херсон живе завдяки людям, які тримаються самі та тримають наше місто.
Підготували Євген Веселов та Дарина Лапіна
Фото в тексті: Ганна Власенко/«Гривна». Головна світлина: Getty Images
Марина Поліщук
