Ян Ярчук
Боляче бачити такими наші Олешки… Місто, у якому залишилися наші дитинство, домівки, рідні вулиці та тисячі спогадів. Ми живемо далі, тримаємося, будуємо своє життя, але в серці назавжди зберігаємо Олешки.
Пам’ятаємо. Любимо. Чекаємо. Віримо, що ще настане день, коли наше місто оживе знову.
***
У 1933-му вони виставляли навколо українських сіл загородзагони, щоб люди гинули з голоду.
У 2026-му вони виставили такі загородзагони навколо Олешок.
“Дрони весь час полюють на людей. Багато сусідів і знайомих так і загинули – поралися на городі чи просто йшли вулицею – і все! Кожен вихід із хати може стати останнім. Навіть на город. Навіть, щоб набрати води”.
21 століття. Наче цивілізований світ. Війна триває в прямому ефірі, все можна побачити, дізнатися. І – мовчання.
Треба кричати на весь світ. Такого не має бути. Не знаю, чи може що зупинити божевільного виродка. Але це треба зупинити.
***
Вчора випадково попала у Миколаєві в наш Херсонський ХАБ.
А там кругом ось такі фото нашого Херсона. Кожна світлина – то фрагментик нашого життя, яке вже і є історія… Історія нашого рідного міста…
А ще на вході велика ялинка, на якій висять янголятка, дзвіночки. Наче як на Новий рік…
Люди вже й уваги не звертають на ті наші світлини, а для мене вони як краєчок нашого Херсона.
***
Тяжко….За тиждень 5 атак дронів по моєму будинку, без світла 3 тиждень…не знаю, за що вже триматися і як виживати. Але…хто мене знає, я буду з посмішкою і з червоною помадою, як би мені не було погано.
***
Коли маєш збір, здається що все це тягнеться безкінечно довго, складно, важко. Немає вже думок про що писати, і розуміння яким чином цей збір прискорити.
Храбан Діана
Марина Поліщук
