Ян Ярчук
Почув розмову молодої мами із сином, хлопчиком трьох чи чотирьох років.
– Мама, що це? – хлопчик показує на піраміду в центрі невеличкої площі.
– Цю піраміду до війни прикрашали ялинками, іграшками, гірляндами та дощиками. Потім збиралося багато людей і разом святкували Новий рік. Лунали пісні та музика. Всі веселилися.
Хлопчик з подивом розглядає невідому для нього споруду. “До війни” для нього – це щось таке, що він ніколи й не знав.
В його маленькому житті завжди були лише війна, обстріли, вибухи, гуркіт ракет, тарахтіння шахедів. Розбиті вікна та стіни будинків.
А новорічні ялинки, вуличні святкування, різнокольорові гірлянди, веселий натовп – це щось казкове, що він ніколи не бачив, а лише чув у розповідях мами…
Херсон. Квітень 2025 року. Йшов четвертий рік повномасштабної російської навали.
***
Що у мене на думці…
В Херсоні – ми боїмось виставляти об’яви з адресами – бо може прилетіти!
В Херсоні – ми не оголошуємо про заходи – бо може прилетіти!
Якби у мене була дитина я б точно не пішла з нею в церкву святити вербу.
І паски теж.
І на ярмарок під відкритим небом – сама не піду і нікому не пораджу.
Бо ти ризикуєш життям дитини і своїм!
Це – аксіома!!!!
Як донести людям з інших областей України що треба, особисто в свята, берегтись ще більше ніж в інші дні….
Я не знаю…
Вчіться на нашому досвіді…
Щоб не мати трагедії.
Суми… тримайтесь
***
Загалом коли ми зараз когось звинувачуємо у “ботстві” (чи зе чи по) – то погано. бо немає нічого кращого для фсб, ніж коли ми самі зсередини себе розєднуємо. Я не кажу, що не треба владу критикувати – якщо що)
***
Зима пройшла. Весна знову настала. Сонечко розтоплює страх і печаль.
***
Херсон. Скиди. Знову волонтери…..
Знову загиблі.
Кожен раз коли ви не можете або не хочете вмовити своїх близьких виїхати з «червоної зони», памʼятайте якою ціною волонтери рано чи пізно роблять це за вас…
***
Тихий біль – він найжорстокіший.
Ніяких істерик, ніяких сліз.
Просто мовчання. Зовні й усередині.
Ти вже просто нічого не хочеш говорити, нічого не хочеш відчувати. Ти змирилася з цим. Напевно, занадто багато переживала раніше.
Але тобі, як і раніше, боляче. І найжахливіше тут, напевно, відчайдушність, відчуття того, що ти не здатна щось змінити.
Тобі доводиться приймати це, змиритися і жити далі.
Твій біль – він найжорстокіший.
Ти мовчиш про нього. І нікому нічого не хочеш говорити…
Це не я написала, не мої слова, але це те, що наразі я відчуваю…
Марина Поліщук
