Жителька окупованого Мелітополя: «Навіть попри обстріли, я заздрю Херсону» 

«Я досі люблю передивлятися відео, на яких наших захисників в Херсоні зустрічають. Дивлюся і щоразу плачу. Я так мрію, щоб і ми так зустрічали». Це – фраза з розповіді жительки міста Мелітополь, яке майже 3 роки перебуває в окупації.

Історію 56-річної жінки публікує громадська організація «Почута медіа». Волонтери допомагають жителям ТОТ виїхати з окупації. Довгострокова мета організації – сприяти реінтеграції тимчасово окупованих територій.  

Далі – історія пані Галини (ім’я змінене з міркувань безпеки), яка, попри небезпеку для життя, залишається в рідному Мелітополі. Вона досі не взяла російський паспорт і чекає можливості зустрічати ЗСУ на вулицях свого міста – як це було в Херсоні. 

***

«Думала, що життя в окупації просто нагадуватиме СРСР»

Я не вірила, що війна може початися, – я знала, що війна буде, як ще у жовтні казали американці. Але, якщо чесно, у мене ще з дитинства було передчуття, війна снилася часто. Я це пояснювала пам’яттю предків: вони сильно голодували у війну та після, пережили Голодомор, розкуркулення, заслання… Думаю, тому я їжу й заготувала: харчі різні, консервацію. Перед війною я не могла нормально спати, мабуть, місяць. І перший вибух почула – одразу зрозуміла, що війна. 

Я розуміла, що моє місто може опинитися в окупації, але думала, що це буде більш цивілізовано – просто нагадуватиме СРСР. Виявилося, що окупація – це репресії, тортури та страти. 

Про захоплення росіянами Мелітополя ми дізналися з повідомлення в інтернеті. Потім мер наш виступав, сказав, що місто зайняли, а потім зникли зв’язок та інтернет. 

Ми перші три дні жили у підвалі, по місту їздили танки й БТРи, військові з автоматами почали ходити. У нас було гучно, але стріляли від нас, у бік Запоріжжя, тоді вже у Василівці бої йшли. Страшно було, мародери зламували магазини, аптеки. Усе розграбовували: і місцеві мародери, і солдати російські. Украдені телевізори ще довго по місту валялися, мабуть, витягли з магазину, а вони побилися. Потім ще й пральні машинки на військових автомобілях бачили. 

У березні ми прочитали в інтернеті, що на вулицях збираються мітинги, побачили відео, як люди виходять. Почали просто ходити, «гуляти» центром міста, а самі шукали мітингувальників і приєднувалися до них. Ми йшли скраю колони, щоб у разі чого легше було втекти. 

Переді мною йшла дівчина молода, вона загорнулася в український прапор. Повз нас пройшла якась стара, скривилася і буркнула під ніс: «Що ти ту ганчірку собі на плечі начепила?». От такі люди тільки Росію й чекали! Ті, хто сумують за СРСР. 

«У Херсоні важко, але я б погодилася на це, аби тільки без Росії»

Після початку окупації в нас дуже довго не було газу, а восени 2022 року довго не було опалення. Тоді було дуже холодно, мокріли стіни й стеля. А в серпні 2023-го ми задихалися від спеки, бо не могли відкрити вікна. У місті крематорій працював. Смерділо страшно. Щодня починав увечері й майже до ранку. Навіть через кондиціонер смерділо. Допомагало лише усвідомлення того, що саме там палає. 

Раніше я дуже любила гуляти містом, зараз майже не виходжу з дому. Мені не приносять задоволення прогулянки серед убивць. Росіяни, вагнерівці, кадировці, колаборанти… Вони мені всі однаково огидні. 

Одного разу побачила надворі хлопча років 10, одягненого під «орка». І з бронежилетом, і з рюкзаком армійським, і всюди «зетки». Я так рознервувалася! Лише потім чоловік переконав, що це приїжджий або дитя колаборанта. 

Психологічно тут тяжко. Накриває періодично. Особливо після всіх жахів, обстрілів українських міст. Але як би не було тяжко, я кожен раз собі кажу: нашим хлопцям в окопах набагато тяжче. 

Я досі люблю передивлятися відео, на яких наших захисників у Херсоні зустрічають. Дивлюся і щоразу плачу. Я так мрію, щоб і ми так зустрічали. Навіть попри обстріли, я заздрю Херсону. У Херсоні зараз тяжко, але я б погодилася на це, аби тільки без Росії. 

Серед моїх знайомих немає тих, хто б кардинально змінив позицію на проросійську. Є ті, хто оформив паспорт і пішов працювати, але всі чекають на повернення України. 

«Якщо виїхати, можна вже ніколи не повернутися, а тут дім»

Зрозумійте, не всі можуть виїхати, не всі хочуть. Бо якщо виїхати, можна вже ніколи не повернутися, а тут дім. Хтось тут усе життя прожив. У тих, хто виїхав, росіяни можуть квартиру забрати або ж просто не пустити назад в окупацію, якщо треба буде. Щодня такі історії читаю. Хтось не може за сімейними обставинами виїхати, причин багато. 

А ще, щоб виїхати з окупації, треба мати російський паспорт. І звичайний, і закордонний. І гроші треба мати великі, щоб послуги перевізника оплатити. Гроші – це велика проблема, їх мало, вони закінчуються. Я не поїду. Я не витримаю фільтрацію. Там сидять професіонали-ФСБшники, я не зможу з ними розмовляти, брехати їм. 

Я не брала російський паспорт, але вже відчуваю, що без нього нікуди… Без нього медичну допомогу не надають, і житло без нього заберуть. Тому це міра вимушена.  

Мені страшно, що нас тут залишать. Мені страшно, що про нас тут забудуть. Пам’ятайте про нас, будь ласка. Мелітополь – це Україна, і росіяни ніяк це не змінять. Партизани їм про це весь час нагадують.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Є перші загиблі»: начальник Запорізької ОВА – про ситуацію з мобілізацією на ТОТ

Довоєнне фото: zr.zp.ua

Пов'язані записи

Сальдо знову розродився набором пропагандистських заяв про Херсон

18 червня – сакральний день для гауляйтера окупованої Херсонщини, зрадника та прихильника Потьомкіна Володимира Сальдо. Це чергова річниця указу російської імператриці Катерини ІІ про заснування Херсона. Сальдо виступив із традиційним…

Подробиці
Після кожного поранення все одно повертався на службу: історія дільничного поліцейського з Херсона

Володимир Анедченко працює старшим дільничим офіцером Херсонського районного управління поліції. Повномасштабне вторгнення рф він зустрів на чергуванні і по сьогодні залишається на службі. За роки великої війни капітан поліції Анедченко…

Подробиці