За 7 місяців війни ЗСУ так пошарпали російську армію, що Путін був змушений оголосити в Росії часткову мобілізацію, бо наявними силами впоратися він не в змозі (спойлер: впоратися з Україною він не зможе й після мобілізації). Однак тоді, у лютому, коли відбулося вторгнення, насправді мало хто очікував, що Україна чинитиме настільки запеклий і успішний опір російським окупантам.
«Слово і діло» розповідає про маловідомі епізоди оборони Києва – дні, коли ситуація висіла на волосині й здавалося, що скоро все закінчиться далеко не на користь України. Ви побачите кадри перших тижнів війни проти російських окупантів і переконаєтеся – українці дійсно героїчно борються за свою свободу.
Кадри, що увійдуть в історію: маловідомі факти оборони Києва. Відео: «Слово і діло»
БИТВА ЗА ГОСТОМЕЛЬ
24 лютого о четвертій годині ранку РФ без оголошення війни напала на Україну. По сплячих містах і селах вдарили російські ракети та бомби, через кордон потоком ринула озброєна до зубів російська орда.
План Путіна базувався на досвіді операції «Дунай» – вторгнення військ радянського блоку до Чехословаччини в 1968 році. Правда, масштаби задіяних військ були не ті. Так, в операції «Дунай» брали участь 600 тисяч одиниць особового складу за підтримки незліченної кількості техніки. Виділити стільки солдатів для швидкої, як тоді здавалося, окупації України Путін не наважився. Тому брак живої сили компенсувався великою кількістю бойової техніки, а також відпрацюванням швидкісних марш-кидків на величезні відстані з активним застосуванням авіації – військової та військово-транспортної.
У Росії та на Заході припускали, що доля України вирішена наперед, країні відводили не більше 72 годин, з кожного кутка Києву пророкували швидку поразку. Для цього були причини: сили здавалися абсолютно нерівними. У високих кабінетах Пентагону, міністерств оборони Британії, Франції, Німеччини рахували години до падіння української столиці, а президенту Володимиру Зеленському навіть пропонували евакуюватися з Києва й тікати за кордон (широко відома відповідь президента на ці пропозиції: «Мені потрібна зброя, а не транспорт!»).
Однак українські військові зламали плани окупантів. Київ не впав ні за три дні, ні за тридцять три, не впаде й за триста тридцять три. Але далося це дуже дорогою ціною.
24 лютого о 8 годині ранку не менше 40 вертольотів з елітним спецназом російських військ на борту вилетіли в бік аеропорту Гостомеля – відомого, як аеропорт «Антонов». Величезний комплекс аеропорту, розташований за 10 кілометрів від Києва, відігравав велику роль в планах РФ: окупанти планували використовувати його як вузол для організації повітряного моста за прикладом тієї тактики, яку вони вже відпрацювали в Казахстані. Повітряним мостом з Білорусі повинні були перекинути техніку, війська та спрямувати все угруповання на Київ – а вже в той же день за кілька годин росіяни планували брати штурмом адміністративні будівлі на Банковій.
Однак м’яко стелили, та твердо спалося. Як тільки вертольоти перетнули кордон, їх почали збивати. А в точці призначення спецназ та вертолітники зустріли активний і жорстокий опір. У районі аеропорту позиції займала недоукомплектована бригада Національної гвардії України, озброєна тільки мінометами та легкою стрілецькою зброєю.
Неповна бригада нацгвардійців стримувала елітний російський спецназ та вертолітну ескадру протягом трьох годин. Вертольоти били по українських позиціях впритул. Місцеві жителі розповіли, що росіяни, плюнувши на плани захопити «Антонов», розстрілювали будівлі аеропорту; бійці говорили, що кілька вертольотів змогли збити масованим вогнем зі стрілецької зброї.
Пізніше до вогню з неба додався вогонь із землі – висадився російський десант. Через три години командири бригади вирішили відійти – але перед цим розстріляли найважливішу для росіян частину аеропорту, злітну смугу, з мінометів.
Російські військові не очікували опору – і вже точно не очікували, що елітні підрозділи спецназу ЗС РФ протягом трьох годин будуть намагатися вибити з Гостомеля звичайних солдатів ЗСУ. Увесь час, поки йшов бій, 18 літаків Іл-76, набиті десантниками, кружляли над Білоруссю, чекаючи сигналу. Але сигналу все не було.
Тим часом Головне управління розвідки, розуміючи плани росіян, терміново вислало до Гостомеля три вертольоти з групою елітних бійців Сил спеціальних операцій (ССО). Їхнім завданням було затримати висадку, а при особливій нагоді – збити на заході на посадку хоча б один російський Іл-76, щоб окупанти не могли садити літаки на аеродром.
Про саму спецоперацію українських військових відомо небагато. Прибувши на місце, бійці ССО виявили, що противник вже окопується і встановлює укріплення. Почалася стрілянина, під час якої було поранено кількох українських військових. Однак завдання, несподівано, було виконане – росіяни, вважаючи, що опір українських військових досі не придушений, скасували авіаційний десант.
Уже до ранку 25 лютого до Гостомеля підійшли безпосередньо підрозділи ЗСУ, які швидко вибили російський спецназ з комплексу. У цей же день на «Антонов» налетіло одразу 100 вертольотів ЗС РФ, набиті військами – друга спроба десанту. Однак українські військові влаштували окупантам гідну зустріч. Аеропорт кілька разів переходив з рук в руки.
А вже 26 лютого вночі на планах окупантів використовувати комплекс був остаточно поставлений хрест – одразу два Іл-76 ЗС РФ були збиті військовими ЗСУ з переносних зенітних ракетних комплексів. Після цього російські генерали вирішили відмовитися від плану бліцкриг-атаки на Київ.
Але не відмовилися від взяття Києва в цілому.
ЗЛАМАНИЙ БЛІЦКРИГ
Перед самим початком війни мережу заполонили численні відеоматеріали з багатокілометровими колонами військової техніки РФ, яка вишикувалася на прикордонних дорогах в російських областях. Колона, яка повинна була йти на Харків, розтягнулася на 12 кілометрів, «херсонська» колона – мінімум на 8.
Колона техніки, яка йшла на Київ, розтягнулася на 65 (!) кілометрів.
Це була практично краса російської армії – найкращі, найбільш оснащені підрозділи, на новій бронетехніці, що була набита західною електронікою. Сталева орда: ударні танкові війська, добірні десантники, росгвардія, спецназ, інші елітні підрозділи – повинна були змести будь-який опір та розчавити Київ. Майже всі боєздатні війська України в цей час були на Донбасі. Мобілізація тільки починалася. Здавалося, що українській столиці кінець.
Однак ЗСУ зламали й ці плани окупантів.
Хтозна, чому колона техніки ЗС РФ у напрямку до Києва досягла таких розмірів. Експерти кажуть різне: традиційно погана логістика російської армії, погане знання місцевості (наприклад, у Чорнобилі окупанти орієнтувалися по картах 1985 року, на яких не було жодної ЧЗВ (чорнобильська зона відчуження), надмірна витрата пального ненадійною та ненажерливою технікою росіян, навіть дешеві шини автотехніки, які зіграли свою роль. Але все ж таки, кажуть аналітики, найважливішим фактором виявився постійний і завзятий опір українських військових.
Зупинити 65-кілометрову колону танків та озброєну до зубів добірну російську сарану фізично зумів крихітний підрозділ із 30 осіб під керівництвом полковника Ярослава Гончара. Сформований із колишніх IT-фахівців, підрозділ «Аеророзвідка» за допомогою дронів і квадроциклів влаштував російській армії локальний Армагеддон. Швидко переміщаючись по болотистій місцевості, вони обходили росіян і наносили швидкі, безжальні удари, наводили артилерію, різали лінії постачання.
Насамперед українці замінували дорогу у вузькому місці, зупинивши всю колону. Коли росіяни надумали сунутися в об'їзд – російська техніка на дешевих шинах намертво застрягла. А коли окупанти вирішили розбитися на колони поменше й прориватися частинами – злетів у повітря найбільший російський склад із пальним.
Колона, що застрягла, піддалася серії руйнівних атак. Військовослужбовці «Аеророзвідки» використовували октокоптери власної розробки, щоб бомбити росіян. Зараз цим, звичайно, нікого не здивуєш – але тоді це було чимось авантюрним і новаторським. Знатного гармидеру додало те, що росіяни мали рухатися не тільки вперед – їм потрібно було доставляти на «передову» боєприпаси, вивозити поранених, переміщати пальне, забирати підбиту техніку…
Ну а поки російська армія крутилася на вузьких лісових дорогах, ЗСУ підірвали мости. Після вибуху дамби біля села Демидів російський авангард в буквальному сенсі слова загруз в багнюці, спробувавши пройти на цьому напрямку.
Село Демидів виявилося теж затопленим, але задоволені місцеві жителі потім розповідали журналістам, що хай вже краще в будинку буде вода, аніж москаль.
Так, частині ударних підрозділів російської армії все-таки вдалося прорватися в Київську область і влаштувати там терор у дусі нацистських карателів – із грабежами, розстрілами, насильством, захопленням заручників. Однак прорвися вони до Києва – і доля Бучі, Бородянки, Ірпеня, Мотижина чекала б на весь Київ.
Тим більше, що опинившись відрізаними від постачання, закріпитися росіяни тут не змогли. Під ударами ЗСУ, територіальної оборони, Національної гвардії окупанти почали відкочуватися назад. У них залишалося два варіанти: або смерть або, якщо пощастить, полон чи втеча.
Росіяни вибрали другий варіант, обізвали це «кроком доброї волі» та поспіхом забралися геть з Київської області. Це був цілковитий розгром колись сильного угруповання противника.
ЯК МИ ЗМОГЛИ ЗДОБУТИ ПЕРЕМОГУ
Причина успіхів ЗСУ – це не слабкість або неповноцінність російських військ. На початку війни на фронті й близько не було того погано навченого та слабко озброєного бидла, яке зараз женуть в бій окупанти: «мобіків», «добровольців», колишніх зеків і таке інше. На той момент ЗСУ мали справу з найкращими частинами російської армії. Тому перемога була досягнута тільки за рахунок кмітливості, завзятості й майстерності українських військових. У битві Давида й Голіафа переміг Давид – і це було зроблено на рівні героїв давнини.
Наші герої цілком реальні. Українські пілоти не дозволили росіянам захопити панування в небі. Українські танкісти вщент розносили величезні колони ворожої техніки. Українська артилерія стала найжахливішим, що могло прийти до російських окупантів.
А українська піхота довела, що може зупинити будь-який танковий наступ – лобовий або не лобовий.
За місяць до війни «Слово і діло» випустило відео про те, чи дадуть ЗСУ гідну відсіч окупантам. Зараз це відео звуть пророчим, тому що майже все, що було в ньому сказано, збулося.
Майже все, тому що ЗСУ роблять не просто все можливе, але й все неможливе для перемоги.
Під Києвом – це була перемога, але перемога далеко не повна. Путін не відмовився від своїх планів по захопленню України, зрештою, він був дуже близько до їхньої реалізації. А російська армія, як і раніше, небезпечна, хоча її стан куди гірший, ніж на початку війни.
Російська армія корумпована, їй багато чого не вистачає: хорошої логістики, грамотних командирів, наприклад. Але все ж таки росіяни десятками років готувалися до великої останньої війни. На старих радянських складах акумульовані неймовірні запаси зброї – навіть стара зброя може стріляти, влучати та вбивати.
Проблеми з логістикою росіяни компенсували звуженням ділянок фронту. А про здатність російських солдатів швидко адаптуватися до складних умов і тактики противника ми вже писали.
Особливу небезпеку становить схильність окупантів діяти терористичними методами й не рахуватися із втратами – ані своїми, ані чужими. А ще росіян реально багато. Не так багато, звичайно, як тих же китайців, але все ж таки більше, ніж українців.
Ми можемо протиставити цій орді зі сходу наше вміння воювати. У Пентагоні майстерність українських військових оцінили за шкалою в 12 балів із 10. І ми зобов'язані перемогти.
Тому що світло завжди здобуває перемогу над темрявою.
Тэги: