Як росіяни руйнували села та людські долі. Репортаж із Херсонської області

Як росіяни руйнували села та людські долі. Репортаж із Херсонської області

Автор: Анастасія Рокитна, rbc.ua 20 Янв. 2023 07:50

Після того, як ЗСУ звільнили Херсон, ворог ледь не щодня обстрілює місто та правобережну частину області, тероризуючи місцевих жителів. Журналістка та засновниця волонтерської організації VATRA Анастасія Рокитна побувала в деокупованих селах Херсонщини. Детальніше про те, що вона там побачила, – у репортажі РБК-Україна.

Херсонська область, а точніше її правий берег, видихнула після місяців окупації російською армією. Перебуваючи на українських землях, росіяни кошмарили людей та знищували те, що ті створювали роками. А тікаючи, залишили «пам’ять» про себе, замінувавши все, що можна.

Села звільненої Херсонщини повертаються до життя, хоча це й зовсім непросто. Дикі, випалені сонцем і ударами артилерії південні степи пахнуть порохом та солярним вихлопом. Дим від імітаційних зарядів став перед очима.

– Це навчання, – повертає до реальності водій нашого автомобіля.

– Зрозуміла, – повернулась я після миттєвого спогаду про Донбас.

Сьогодні ми їдемо Херсонщиною, яка ще два місяці тому буквально потерпала від навали ворожої техніки та солдат. Дорога з Миколаєва до Херсона 9 місяців була закрита через бойові дії. З 11 листопада ситуація змінилася, прапор України повернувся на своє місце. Збройні сили звільнили частину регіону від російської орди.

Село Бобровий Кут, куди ми їдемо, було крайньою точкою мапи окупованої Херсонської області, яка проходила рівно по межі річки Інгулець. Рухаємося обережно по дорозі тільки там, де є сліди від машин. Бо окупанти, коли покидали область, крім розграбованих та спалених будинків, залишили заміновані шляхи, лісопосадки та навіть річку.

– Наш один пішов до річки, щось там хотів подивитися. Підірвався. Ми всі чули. Добре хоч живий, – розповідає місцевий житель Сергій.

Чоловік пробув усі місяці окупації в селі. Говорить, ставлення росіян до населення було дивним. Спочатку вони запитували людей, чи ніхто їх не ображав тут до «звільнення». А потім самі почали «робити жахи» людям, грабуючи будинки та стріляючи над головою, якщо хтось відмовлявся співпрацювати.

Родина, яка живе по сусідству з Сергієм, відчула на собі, як це говорити окупантам «ні».

– У той день удома була я, мій син та два онуки. Росіяни прийшли з вимогою, щоб ми віддали їм автомобіль. Ми відмовилися. Вони почали стріляти в повітря з автомата, кричати. Потім забрали старшого онука та сина «на підвал». Казали, що не відпустять, поки автомобіль не віддамо, – розповіла місцева жителька Катерина, сльози підступали до її очей.

Родині все ж довелося попрощатись з авто заради двох близьких людей.

Менший з онуків – Ванька – усе це бачив на власні очі. У свої 9 років хлопчик пройшов окупацію, бачив звірства російської армії, а зараз, здається, до кожного незнайомця ставиться з підозрою. Погляд з-під лоба, стиснуті в кулачок долоньки. Він не хотів з нами говорити, усе мовчав, ховаючись за спідницею бабусі та слухав її розповіді. Росіяни забрали безтурботне дитинство у маленького Івана, навіть не знаючи його імені.

– Він, коли чує звуки літака, одразу біжить в хату з криками, що треба спускатись у підвал. Я йому кажу, що вже все добре, це наші. А він все ніяк не може звикнути, – поділилася Катерина.

Іван – не одна дитина в селі, якій довелося бути тут усі місяці окупації. Вулицею вище живе багатодітна сім’я. Батькам доводилося ховати своїх п’ятьох дітей від російських солдатів. Вони рідко виходили на вулицю. Частіше бачили стіни підвалу, ніж своєї кімнати. Маленьку Оксану як найменшу берегли більше від усіх. Вона, як і Ванька, не хотіла з нами говорити.

– Не було куди їхати. Ми вирішили бути вдома, тут хоч є де жити, – відповідає бабуся маленької.

Усі, хто тут залишилися, говорять, що їх ніде не чекали. Але вони ще не знають, як це «пересиджування в окупації» відіб’ється на подальшому житті їхніх дітей.

Попри всі жахи, сонячні промені все ж пробиваються у звільнене від російської навали село. До Бобрового Кута повертається життя: волонтери привозять продукти, ремонтують дахи будинків та парканів. Люди частіше виходять на вулицю, хоч звичка говорити пошепки залишається.

Кращого вимагають самі дороги, які ведуть до села. Марсіанська поверхня асфальту, здається, такою була й до повномасштабної війни. Цими дорогами ми тарахкотимо далі, зупиняючись у селі Калинівське, яке розташоване трохи далі від Бобрового Кута.

Бачимо, як на залишках дитячого майданчику, в який влучив снаряд важкої зброї, сидять діти з батьками. Дахи більшості будівель знесені, є стерті «під нуль» хати. Дає про себе знати артилерійська робота ворога.

Проїжджаючи трохи далі, бачимо чоловіка, який пиляє гілки дерева. За ним – будинок, в якому колись жили люди. Перед будинком – перевернутий розбитий автомобіль.

– То вони його розстріляли. Ми відтягли сюди, щоб на дорозі не валявся. Вони не одну таку машину розстріляли, – ділиться з нами місцевий житель Іван.

Розповідаючи про жахи окупації, чоловік починає плакати. Його дружина померла якраз перед вторгненням росіян. Потім окупація, грабунки, життя в напівцілій хаті та «розваги» солдатів. Каже, що росіяни, наприклад, могли збирати групи людей і ставити на коліна, бо «просто їм це подобалося». Або катувати, бо місцеві, як і в Бобровому Куті, не хотіли співпрацювати.

– Брали на «підвали» чоловіків. Ті потім поверталися побиті. Це в кращому випадку. Вони їм ще плоскогубцями нігті зривали. Забирали туди, до себе, за те, що «побачили щось підозріле». Або за слова, що Херсон – це Україна, – згадує чоловік.

Іван досі наляканий, дивиться в очі й запитує, чи не прийдуть вони знову. Навіть ті, хто раніше були за «братній народ», тут зрозуміли, хто свій, а хто ворог. Після окупантів у селі досі немає світла, частково – газу та опалення. Але головне, що не в Росії, додають люди.

Сьогодні до них приїхали волонтери, які роздавали гуманітарну допомогу. Мобільного зв’язку не було, щоб подзвонити сусідам. Люди почали просто ходити по хатах одне одного, гукаючи їх встигнути взяти й собі продуктовий набір.

Спільне горе об’єднало всіх. Люди між собою привітні, турбуються одне про одного. Замість «доброго вечора» обмінюються словами: «Слава Україні/Героям Слава» та все повторюють: «Бережіть себе». У захованому серед степів селі місцеві знають, що потрібно триматися разом.

До своїх будинків уже активно повертаються ті, хто встиг евакуюватися до приходу росіян. Хоча частіше від усього місцевим тут немає куди їхати. Більшість будинків розграбовані та розбиті. Школи, дитячі садочки та будинки культури – з пробитими від снарядів стінами.

– Але головне, що вдома, – кажуть ті, що повертаються, беручи себе в руки та лікуючи зґвалтовані долі після російського панування.

Область ще довго буде оговтуватися від окупації. Ще тривають бойові дії в іншій частині регіону, звідки росіян поки не вдалося вибити. Але поступово Херсонщина ремонтується та відновлюється. Місцеві сподіваються, що більше в їхніх хатах не буде окупантів. І українська армія їх у цьому запевняє, видавлюючи ворога з нашої країни.

Тэги:

Приєднуйтеся до нас:
Telegram-канал «Херсонська Гривна»
Google News
Більше матеріалів