Одразу після повномасштабного вторгнення на всіх захоплених Росією територіях почав розвиватися рух «Жовта стрічка». Партизани з’явилися і в Херсоні — місті, яке фактично не обороняли. Громадський спротив проявлявся упродовж усієї окупації, що тривала 255 днів. Координатор руху «Жовта стрічка» в Херсоні Іван розповів в інтерв'ю Радіо НВ, як вдавалося партизанити весь цей час.
- Вітаю вас зі звільненням міста! Насамперед хочу запитати, за яких обставин ви дізналися, що Херсон знову український?
- Вітаємо всю Україну! Це перемога кожного українця, який підтримував армію, населення в окупації, те населення, яке не втрачало надії. Це дійсно їхній новий день народження.
Дуже слабкий зв’язок, інтернет в самому Херсоні, тому інформація надходила із запізненням. Було дуже помітно, як росіяни виїжджають з міста й намагаються транспортувати свою техніку, пішки переходячи по своїм баржам. Ми розуміли, що щось відбувається, дуже позитивні ноти.
Потім надходила інформація: «звільнено 10 населених пунктів Херсонщини»… Коли звільнили Киселівку, далі Чорнобаївка й Херсон. Ми зрозуміли, що вирішальні години йдуть. Дуже багато повідомлень було в місцевих чатах: «Сподіваємося прокинутися в Україні».
Так і відбулося. 11 листопада ближче до обіду були перші повідомлення, що українських воїнів помітили в Шуменському мікрорайоні, перші фотографії з’явилися. Там колосальний спалах був. Усі діставали прапори, плакати, постери, стрічки — усе, що було українським, і пішли зустрічати героїв.
- Багато хто помічав у соцмережах, що херсонці були з національною символікою. Це означає, що вони всі ці місяці зберігали це, ризикуючи. Чи правильно ми розуміємо?
- Так, ризикуючи. Багато дуже випадків було, наприклад, з активістами «Жовтої стрічки». Коли росіяни бачили в пакеті жовті стрічки, затримували, на так звані підвали відводили, тиждень тримаючи. Багато випадків, коли люди на власному подвір'ї закопували прапори в пакетах, щоб потім дістати.
Таблички з держустанов знімали, символи ЗСУ знімали, щоб окупанти не нашкодили їм. Зараз біля Херсонської ОДА викладені всі ті патріотичні місцеві символи, вони збереглися.
- Як ви приєдналися до руху «Жовта стрічка», як про нього дізналися?
- Ми починали разом з товаришем. У нас було багато знайомих з Луганської, Донецької областей, які після 2014 року виїхали звідти. Вони говорили, що втрачали багато контактів, і населення там забувало, що воно частина України. Ми дуже не хотіли, щоб це трапилося з нашим містом, і вирішили якось інформаційно протистояти цьому всьому.
Створили канал. Спочатку хотіли просто інформувати населення новинами. Виявилося, що це значно складніше. І ми подумали, що прекрасний символ — жовта стрічка; це прекрасний спосіб непомітного мирного спротиву. Кожна людина може винести стрічку. Так, не кожен може фотографувати росіян, передавати інформацію або підривати колаборантів. Звісно, ні. А от набратися сміливості і написати маркером на дереві «Херсон — це Україна» може кожен.
Тому вирішили це популяризувати серед місцевих. І так все розійшлося на всю тимчасово окуповану територію.
- Чи вдавалося інформувати, можливо, більш організовано херсонців? Чи, зважаючи на проблеми зі зв’язком, це було складно?
- Росіяни дуже багато разів вимикали і інтернет, і мобільний зв’язок і в місті, і в області. І ми розуміли, що найбільш дієвим способом інформування місцевих, були якісь постери зі «стратою» окупантів чи «Херсон — це Україна», щоб це пам’ятали. По-друге, розмови з людьми. Ти стоїш в черзі на базарі, у магазині, можеш поспілкуватися з людиною. Вона поспілкується з трьома, і так піде ця сітка якихось мінімальних чуток. І ми знали, що це найбільш дієві способи. Ми намагалися так [робити].
Ми радили активістам: можливо, не потрібно писати на паркані «Херсон — це Україна», це небезпечно, але [варто] поговорити з сусідами, друзями, близькими про це, підтримувати контакт. Головне було залишитися один біля одного і підтримувати.
- Наскільки відчувався дефіцит інформації не лише про те, що відбувається в Херсоні, а на території решти України?
- Особливо в кінці квітня-травні, коли дуже багато було повідомлень про створення «Херсонської народної республіки», росіяни намагалися створити інформаційний вакуум — купа білбордів, плакатів, радіо, свої власні телеграм-канали. Потім захоплення студії «Суспільного», створення там своєї телестудії. Ми бачили, як це зомбує людей, бо немає [альтернативи]. Українське телебачення то є, то немає; українське радіо давно вже не на частотах, росіяни його глушили. СМС-повідомлення приходили з неправдивою інформацією.
Ми не могли підписуватися на всі проукраїнські телеграм-канали, бо часто на блокпостах росіяни перевіряли телефони на наявність такої [інформації]. То нам друзі пересилали [новини] або уточнювали, правдиво чи ні. Так ми з цього виходили.
Друзі нам робили якісь листівки. Ми знайшли, де їх роздрукувати в місті. Або їх передавали на блокпостах з Миколаєвом.
- Чи були випадки, коли окупанти намагалися припинити діяльність, зокрема «Жовтої стрічки»?
- Ми організовували два мітинги в Херсоні. 27 квітня росіяни затримували людей, які проявляли якусь проукраїнську позицію, якийсь активізм. 9 травня. Ми нещодавно публікували історію нашого активіста Дениса, як його затримали.
Було дуже багато випадків, коли до тебе будуть приходити додому, бо тебе сусіди, наприклад, здали. Могли перевіряти телефони, квартири. Це, звісно, постійно було.
- А що шукали?
- Будь-які згадування «Жовтої стрічки», якісь матеріали, плакати, «а де ви їх друкуєте?». У нас дуже багато плакатів було намальованими від руки. Люди так виходили з цієї ситуації: немає можливості надрукувати або небезпечно, малюй від руки. Фарбу шукали.
Дуже багато було контрдиверсійних заходів від росіян. Але ми бачили: чим більше таких заходів, переслідувань, тим більше українці долучалися до цього руху. Були більш обережними з цими, але кількість [акцій] не зменшилася суттєво.
Під кінець в Херсоні зовсім перестали боротися, бо росіяни більше були зайняті пияцтвом та втечею з міста.
- Ви сказали, що навіть сусіди могли вказати пальцем на людину з проукраїнською позицією. Чи багато таких випадків, коли здавали своїх же херсонців?
- Таких випадків багато. Здавали адреси, де проживали близькі та родичі учасників АТО та ООС, колишніх військових. Росіянам це в перші дня було дуже потрібно. Таких дуже багато випадків було.
Також були освітяни-колаборанти, тобто ті люди, які ніколи не були пов’язані з наукою, освітою, отримували якісь посади в університетах, школах, на кафедрі з науковим званням доцента, але без наукових праць.
Місцеві дівчата, років 20-25, приносили алкоголь та наркотики росіянам. Якщо ти цькував їх в інституті, то на на тебе виходив взвод окупантів. Такі випадки поодинокі, але вони дійсно є.
- Чи контактували ви вже з правоохоронцями, тому що це теж окрема робота — зафіксувати все, не гаючи часу?
- Так. Ми закликали і всіх активістів, і українців долучатися до збору такої інформації. Ми створили чат-бот, де може кожен українець в окупації отримати якісь завдання або передати інформацію про колаборанта, ката, про ворога. Ми групуємо цю інформацію, намагаємося верифікувати, наскільки це можливо, і передаємо до Офісу генерального прокурора.
- Як би ви могли описати, що відбувалося в місті за декілька днів до того, як ЗСУ зайшли до Херсона? Були повідомлення про підірвані котельні, вишки.
- Ми до останнього бачили підготовку до вуличних боїв. Росіяни ставили свої бетонні доти, блокували дороги протитанковими їжаками, колючим дротом. Кожен місцевий думав, що будуть бойові дії в місті.
Але в останні дні ми бачили, що вночі багато підрозділів, техніки переїжджають через мости, баржі на лівий берег. Було багато чуток, що залишилися лише новомобілізовані російські військові.
- Дезорганізованість спостерігалася?
- Абсолютно. У них було багато між собою friendly fire. Плутали підрозділи, перестрілювали один одного. ЗСУ ще не зайшли, а у них вже перестрілки між собою були.
- На деокупованих територіях розповідають, що десь з’являлася російська військова поліція, десь це були мобілізовані, десь — регулярна армія, десь — представники так званих «ЛНР» і «ДНР». Хто був у Херсоні?
- Солянка всього. Точно можу сказати, [що були] ці російські ВДВшники. Чомусь вони були в окопах біля Херсона, а не в аеропортах, на стратегічних об'єктах. Можливо, людей бракувало.
Під кінець завозили тисячі новомобілізованих, по них було видно, бо вони не були пристосовані до життя. У них була задача № 1 — напитися десь.
Кадирівців, чеченців просто тьма була.
- І поведінка, наскільки я розумію, у них була доволі різна.
- Є дуже багато фотографій, навіть у нас, де вони сплять біля смітників, власну форму скидали. У машинах засинали відкритих. Жах просто.
- Що зараз є у місті: світло, опалення, зв’язок?
- Не у всіх районах є світло, не у всіх воно є систематично. Вода не у всіх районах є, а про гарячу навіть не буду говорити. Зв’язок є в деяких мікрорайонах, а в деяких — немає, бо там вишки зламали або підірвали.
Інтернет. Ходять чутки серед місцевих, що в деяких парках уже Старлінки встановили. З цим набагато легше.
Читаємо в новинах, що обіцяють подати стабільний струм до звільнених селищ, а до Херсона трошки пізніше.
Але всі місцеві бачать, як самій Україні тяжко зараз зі струмом — десь планові, десь — позапланові відключення. Тому херсонці просто чекали Збройні сили, а зі світлом розберемося пізніше.
Тэги: