«В моєї дитини є колекція уламків від ракет», або Про 8 місяців життя в окупації в селищі поряд із Каховською ГЕС

Селище міського типу Козацьке – невеличкий населений пункт Новокаховської міської громади, розташований на правому березі Дніпра поруч із Каховською ГЕС. Селище було окуповане у перший день вторгнення російської армії на територію України та на кілька тижнів стало однією з найзапекліших точок на лінії фронту. А далі – затяжні 8 місяців окупації.

11 листопада Козацьке було звільнено Збройними силами України під час контрнаступу на Херсонщині. Як увесь цей час виживали люди та з чим довелося зіткнутися в окупації? – нашим журналістам розповіла місцева жителька Стефанія. Нині дівчина перебуває в Новій Каховці, тому через небезпеку для нашої героїни ми не будемо називати її справжнє ім’я та надавати особисті фото.

Стефанія ділиться, про війну дізналася як і більшість українців рано вранці 24-го лютого. Разом з чоловіком вона прокинулася від потужних вибухів у військовій частині в Новій Каховці.

"Спочатку була паніка, але ми швидко з нею справилися і вже за декілька хвилин сіли в машину та виїхали до міста, аби заправити повний бак. Поїхали разом, бо не розуміли наскільки критична ситуація і одного відправляти чоловіка я не наважилися. Поки він був на заправці – я придбала запас продуктів швидкого приготування. Черги були величезні всюди, тож додому нам вдалося повернутися лише о 10-тій години. Ми одразу почали збирати дітей та складати речі в автівку. Але в той же час ми почули як над нами літають вертольоти, а по вулицях вже їхали танки та БТР… Тож ми просто не встигли виїхати…», – розповідає Стефанія.

Дівчина додає, спершу мали надію, що це наші військові та побачивши червоні прапори на техніці – усе зрозуміли. Тож було прийнято рішення не ризикувати та загнати машину назад у двір. Далі родина почала робити запаси до підвалу, а вже через кілька годин вони були вимушені спуститися туди.

"З того моменту ми фактично жили у підвалі. Адже ми опинилися в епіцентрі бойових дій, обстріли не припинялися ні на хвилину. Пам’ятаю, як летів літак і щось скинув на селище, був дуже потужний вибух і одразу зникли електрика і вода. Здалося, що влучили у наші багатоповерхівки, а там перебували наші близькі. Тож ми дуже сильно хвилювалися. На щастя, все обійшлося – будинки вцілили. А ось наш ринок, відомий всім на Херсонщині, бо він розташований вздовж траси і всі хто їхав на море завжди тут зупинялися – ні. Його немає, в прямому сенсі цього слова, зрівняли із землею», – не приховує Стефанія.

В таких обставинах родина перебувала чотири дні. 28-го лютого українській владі після тривалих перемовин вдалося домовитися з окупантами про «зелений коридор» жителів Козацького, Веселого та інших сусідніх сіл. Евакуація знаходилася під пильним контролем російських військових та відбувалася тільки до Нової Каховки. Місто також знаходилося в окупації з 24-го лютого.

"Ми розуміли, що в нас двоє маленьких дітей. Молодшій доньці на той момент було усього 1,5 роки. А умови. в яких ми перебували. та й зима за вікном – могли погано позначитися на їх здоров’ї. Тому вирішили виїхати, але тільки за однією умови – якщо це можна буде зробити на власній машині. Бо є дуже багато прикладів подібних евакуацій в Донецьку та Луганську, коли автобуси з людьми завозили у невідомому напрямку або їх просто розстрілювали… Ми дуже боялися цього», – пояснює дівчина.

Та всі дні евакуації російські військові не пропускали людей на машинах, примушуючи їх їхати винятково на автобусах. Врешті вони дозволили це зробити тільки в останні години дії «зеленого коридору»:

"Коли дізнались про це, зібралися миттєво, напевно, за 3 хвилини. Діти як були в піжамах – так ми їх і посадили в автівку. Кожна секунда була на вагу золота. Так як ми не знали скільки ще протриває цей жест «доброї волі» від окупантів. Врешті все вдалося і ми потрапили до Нової Каховки».

У Новій Каховці родина перебувала два тижні, орендуючи квартиру. Увесь цей час вдома у Козацькому залишалися рідні, які потребували особливого догляду та домашні тварини. Тож після того, як зробили необхідний запас продуктів харчування, засобів гігієни та медикаментів – Стефанія разом з чоловіком вирішили повернутися назад.

"На той момент російські військові прорвали оборону Антонівського мосту, окупували Херсон та підійшли до Миколаївської області. Всі основні сили окупантів були перекинути туди. Тому в нашому селищі у порівнянні з першими тижнями війни стало «тихо». В нас навіть запрацювали крамниці і аптеки, а за потреби можна було з’їздити до Нової Каховки через ГЕС. Також було електро-, водо- та газопостачання. Тому вижити можна було», – розповідає дівчина.

Так тривало до середини літа. Саме тоді на херсонському напрямку Збройні сили України перейшли у наступ та почала завдавати ракетні удари по складам, переправам та позиціям окупантів, розташовані в глибокому тилу.

"Це було дуже страшно. Бо все, що летіло в бік Нової Каховки та Каховської ГЕС – окупанти намагалися збивати над селищем і все це сипалося нам на голову… В мене у старшої доньці назбиралася ціла колекція уламків від ракет, які падали до нас в подвір’я, – зазначає Стефанія. – І це все без повітряних тривог, як на підконтрольній Україні території. Тобто ти просто чуєш раптовий вибух і розумієш, що необхідно ховатися. Нам щастило, ми декілька разів вчасно забігали з дітьми до підвалу. Бо буквально за кілька секунд потому якийсь з уламків падав на те місце, де ми щойно знаходилися. Ти не був в безпеці ніде. Так, одного разу я йшла до крамниці та в кількох метрів від мене впав такий величезний, довгий та гострий шматок збитої ракети. А якби я проходила там – мене б вже не було в живих…».

Частини ракет та снарядів падали на житлові помешкання: пробивали дахи, стіни, вікна; спричиняли пожежі, ранили та вбивали людей. Крім того, через пошкодження об’єктів енергетичної інфраструктури в Козацькому почалися перебої з електрикою, від якої залежала подача води. Жителі селища могли сидіти без світла та води від 2-3 днів до кількох тижнів. Водночас із тим припинилося і газопостачання, так як один з уламків перебив головний газопровід населеного пункту. Люди були вимушені готувати на багатті, так як окупаційна влада не здійснила жодних ремонтних робіт. Зробити це ж сьогодні українській влади після звільнення селища, за словами Стефанії, теж неможливо. Адже пошкоджена ділянка знаходиться на території, яка і досі перебуває під контролем російських військових.

До всього цього додалося перекриття російськими військовими проїзду по ГЕС. Через це до селища припинилися поставки продуктів харчування, медикаментів та засобів гігієни. Аби придбати їх у Новій Каховці місцевим жителям доводилося перепливати Дніпро човнами.

Що ж стосується ставлення окупантів до людей, то з кожним місяцем їх поведінка ставала все жорстокішою та нахабнішою.

"Вони вели себе так як хотіли. І це було найскладнішим в окупації, – розповідає Стефанія. – Особисто для мене дуже важко було на початку жовтня. Тоді російські військові вже готувалися до відступу на лівий беріг та відчували повну безкарність. Був випадок коли я пішла до крамниці, біля якого компанія «гостей» випивала і один з них почав до мене чіплятися. Його не зупинили слова ні про чоловіка, ні про дітей. Він лише збільшував натиск, бо його через невдачу тільки гостріше підбурювали «друзі». Добре, що я пішла з подругою і коли нам на зустріч вийшли місцеві, вона підбігла до них по допомогу. Він це побачив і відстав».

Згадує дівчина і ще один приклад, який стався на її очах. Тоді російський військовий, теж в стані алкогольного сп’яніння, намагався придбати мішок картоплі, кілька пляшок пива та ще щось усього за 100 гривень. Продавчиня пояснювала йому, що цих коштів за весь товар недостатньо, але той у відповідь почав лише погрожувати та хапатися за ніж. Так званий «конфлікт» вирішив господар крамниці, який вчасно зайшов – він просто віддав окупанту все що той хотів, аби лише він пішов.

Від страшної реальності довкола Стефанія відволікалася читанням книг. За перші місяці війни дівчина прочитала близько 10 книг по 500-600 сторінок. Також емоційно перепочити допомагала робота по господарству вдома, а також в саду та на городі.

"Насправді, кожні кілька місяців доводилося знаходити щось нове. Бо заняття себе вичерпувало та апатія поверталася. Але я не дозволяла собі повністю піддаватися цьому стану, бо від мене залежало моральне здоров’я дітей. З ними ми багато грали, влаштовували дискотеки, розігрували спектаклі, навчалися тощо. Мені було важливо зберегти їх дитинство ось таким яскравим та кольоровим, аби вони навіть не думали що щось змінилося навкруги після 24-го лютого. Навіть та колекція уламків, про яку я згадувала раніше, була як гра для доньки», – пояснює дівчина.

Зазначимо, що родина Стефанії намагалася виїхати з окупації кілька разів, однак кожна зі спроб не вдавалася з різних причин.

"Перший раз ми виїхали на власній машині, але в Каховці в нас полетів радіатор і ремонту він не підлягав. На той момент, купити в нас щось з автозапчастин було неможливим і нам довелося чекати, поки радіатор привезуть до селища під замовлення. Вдруге – ми домовилися про виїзд з перевізником, але в останню мить він чомусь взяв інших пасажирів. Так провалилася і ця спроба. Втретє, коли ми вже були на валізах в молодшої доньці піднялася температура під 40. Вона хворіла понад тиждень, а так довго люди з якими ми мали їхати не могли чекати», – не приховує дівчина.

Та на цьому родина не зупинилася. Наступного разу чоловік відшукав контакти перевізників, які займалися безкоштовною евакуацією з Нової Каховки. Все було вже вирішено, але за кілька днів до поїздки російські військові ввели нові правила для перетину блок-посту в Василівки. Тож усе знову відмінилося.

"Остання наша спроба, п’ята, напевно найбільш складна емоційно. Бо ми виїхали до Нової Каховки за 5 днів до звільнення нашого Козацького. Дійсно, ось так вийшло… Але ж ніхто не знав як розгорнуться події. На той момент в селище взагалі не було газу, а світло та вода подавалися все з більшими перебоями. Крамниці та аптеки не працювали. До того ж був відсутній мобільний зв’язок та інтернет. В таких умовах вижити з маленькими дітьми було просто не можливо, – говорить Стефанія. – Ми хотіли продати в місті нашу машину та на вилучені кошти виїхати самостійно. Виїзд однієї людини нині вартує близько 500 доларів, а нас троє дорослих і двоє дітей. Це понад 2 тисяч доларів. Це дуже великі гроші, особливо в окупації. Та нам, на жаль, поки не вдалося здійснити заплановане. Тому наразі ми залишаємося в Новій Каховці. Дуже хочеться зустріти ЗСУ та побачити наш прапор тут».

Наприкінці нашої розмови Стефанія зазначає, нині ситуація в рідному Козацькому залишається досить складною і небезпечною. В селище відсутнє електро -, водо- та газопостачання. А сам населений пункт знаходиться під постійним артилерійським обстрілом з лівого берега. Є багато постраждалих та загиблих.

Не краще становище і в Новій Каховці, яке стало прифронтовим містом та перебуває під перехресним вогнем, що призводить до значних руйнувань житлового сектора. До того ж окупанти постійно заглушають зв’язок, створюючи інформаційну блокаду.  

"Саме тому я б дуже хотіла сказати людям, які не були в окупації – аби вони не думали, що життя тут легке. В наших розповідях воно може виглядати як звичайна буденність лише тому, що ми звикли до цього і намагаємося просто вижити фізично. А ось морально це витримати набагато важче. Ти обмежений у своєму пересуванні, у своїх словах і взагалі забуваєш, що таке будувати плани. Тому так важливо сьогодні продовжувати говорити про окуповану частину Херсонщини. А людей, які нині перебувають на лівому березі прошу триматися, молитися та вірити. Це нас об’єднує та допомагає нашим хлопцям просуватися і звільняти все більше рідної землі», – наголошує Стефанія.