Травневий сонячний день, на вулиці пасеться худоба. Десь вдалині лунають звуки російської артилерії. Місцеві мешканці кажуть, що не звикають до цього – бо так не буде постійно. Проте кожного дня окупанти б’ють по селу Лимани, що біля Миколаєва, і використовують навіть заборонені касетні снаряди.
Російські збройні сили хотіли пройти крізь село на Миколаїв, проте в них нічого не вийшло. ЗСУ ворога сюди не пропустили. За словами місцевих, близько 3 кілометрів розділяють їх від окупантів.
МИРНЕ ЖИТТЯ НА ПЕРЕДОВІЙ
До кінця березня тут стояла звична для степу тиша. Люди бачили жахіття війни по телевізору та чули далеке відлуння. Але потім все змінилося. Село опинилося на лінії фронту. Та жителі села Лимани намагаються жити звичним життям. Вранці на зупинці люди чекають на маршрутку до міста – їх небагато.
2 червня громадський транспорт, що курсує напрямком Лимани-Лупарево-Галицинове, потрапив під ворожий обстріл. Тоді з водієм їхало лише двоє пасажирів. На щастя, ніхто не постраждав.
За годину перед нашим приїздом окупанти знов обстріляли село. Староста одразу двох населених пунктів, що розташовані поруч – Лупарево і Лимани – Наталія Панашій – зустріла біля сільради з радістю і міцно обійняла військового, що супроводжував нас. Її сприймають тут як свого “Арестовича” – заспокоює в непрості часи.
– Ходімо, познайомлю вас з колективом, який в мене тут залишився, – хутко повела в нас маленьке приміщення, що тепер служить складом.
Дві жінки невисокого зросту – соцпрацівниця і касир-рахівник, як їх назвала Наталія – розподіляли продукти, щоб кожен житель отримав все рівномірно. Печиво, крупи, вода. Водій допомагає розвозити це по іншому селу – Лупарево.
Наталія Панашій дістає білий великий зошит.
– Є в нас вулиця, ми знаємо, скільки на цій вулиці дворів, людей проживають, і ми записуємо, коли вони отримують пайочок. Ми це все тримаємо на жорсткому контролі і наразі трошки як би порядкували видачу, тому що деякі повиїжджали, – показує вона заповнені сторінки.
Волонтери везуть продукти з Миколаєва і Одеси. Їжу також можна і купити, працюють три магазинчики. Люди повертаються в Лимани, не дивлячись на обстріли. Наразі тут живе близько 600 людей. До війни – 3500.
За продуктами і взуттям прийшов літній чоловік. Наталія розповіла йому, коли і що чекати, і попросила не приходити сюди о 6 ранку.
– Та куда там, нас гатили так... По посадках, по лінії йшло. Слава Богу, до нас не дістало. Ще б кілометр, і нас би накрило. І кабздець, – емоційно розказував чоловік, розмахуючи руками.
Чоловік поскаржився, що в селі немає світла і відремонтувати через постійні обстріли складно.
– Ресовці восстанавливали, махаю їм, стоп, скажіть, надежда хоч есть, а вони – єсть. Але скажіть їм, тільки щоб не стріляли… – махнув він рукою.
Чоловік не хоче їхати звідси, бо тут його дім. Він його не залишить ворогу.
– Как говорится, хай я тут і… Ну.. Не можу я. Діти уїхали.. Ще й дітей гублять. Росіяни хотять усе забрать. Але наші солдатіки… Я їм готов і кабана зарізати, – заплакав він.
Його село, майбутнє і діти допомагають йому триматися.
– Мені 70 років, маю 200 баранів. Що у мене є, я все готов віддати солдатам. Може, це моя надежда і вона допомагає перемогти цих тварей. Жалко, що дітей немає. Душа болить. Дай Бог, щоб ми вижили. Хто ж знав, що так буде, – каже чоловік.
Окрім дорослих, тут живуть і діти. Є декілька багатодітних родин, які тут залишилися. Чи зможуть учні розпочати наступний навчальний рік у рідній школі – ще невідомо. У ній побиті вікна, сходи, а на площі біля входу – невеличке поглиблення від влучення уламку.
РОЗБОМЛЕНА СІЛЬРАДА
Наталія Панашій показала свою сільраду, яку вперше вночі 2 квітня розбомбили окупанти. Тоді тільки вибило вікна. А вже 7 квітня влучили в кабінет. Дивом обійшлося без жертв: охоронців відпустили додому.
– Це моя сільрада. Галицинівська сільська рада. Голова в Галициновому – Іван Васильович, а я тут. Оце в нас такий кабінет – вибуховою хвилею двері вибило. Наразі повністю знищено поштове відділення, ще дах там цілий, пенсію видають на вулиці. Бібліотека шикарна була. Знищили повністю. І моє крило – паспортний стіл, тільки нам поробили ремонт.. Мій здоровений кабінет… – показує Наталія.
– Виживемо. Ми сильні. Я жодного дня не виїжджала з села. У мене є причини. Свекруха, якій 72 роки. Чоловік, який працює на заводі. Мене підтримують тут люди і ми разом тримаємося в тилу. Уперше плачу за оці 114 днів, – не витримала Наталія.
Під завалами залишились важливі документи і 123 квітки. Дивитись на те, у що перетворили рідну сільраду, Наталії нестерпно. Вона тяжко зітхає.
– Відбудуємо. Головне – перемога. Ми відчуваємо, що вони оці останні дні сильно налягають, але наші їм дають там. Ми чуємо. Говоримо людям триматися. Бо якщо ми звідси поїдемо, то розкатають в пиляку. А так, ми з вами все це разом відбудуємо. Ми тут, щоб все зберегти, – каже Наталія Панашій.
Поки Наталія проводила екскурсію по сільраді, до будівлі під'їхав великий бус. З нього вивалилися здоровенні хлопці у броніках, а позаду них – ще й дівчата. Виявилося, це одеські волонтери з Hello Moto. Привезли продуктові набори. Кажуть, спитали, куди ніхто не їде через небезпеку, і їм відповіли – у Лимани. Ті й поїхали сюди.
– Щотижня ми збираємо набори з Одеси. І щотижня ми їдемо в передмістя або в Миколаївську область. Сьогодні приїхали сюди, почувши, що мало хто потрапляє сюди. Ніякого страху немає. Ми всі треновані. Усі тут члени мисливського колективу, до пострілів звикли, – розповів волонтер Сергій Сергієнко.
Позаду промчалися пожежні автівки – гасити пожежу за селом, можливо, спричинену ранковим обстрілом.
ЩОДЕННІ ХАОТИЧНІ ОБСТРІЛИ
Росіяни стріляють хаотично. Люди ховалися в будинку культури, але й ту будівлю розбомбили, тепер вона – небезпечна. Снаряди знаходять на вулиці і навіть на кладовищі. Влучають росіяни не лише в адміністративні будинки, а й в житлові. Після перших серйозних обстрілів місцеві почали виїжджати.
– Страшно стало, коли люди почали виїжджати. Це так моторошно, коли біжать за машинами коти й собаки. Я тоді поняла, що ми повинні їх рятувати. Тварин розвозили по людям. А потім підключилися й волонтери. Через складну ситуацію місцеві масово поздавали корів. Порізали свиней, – з болем каже Наталія.
Від обстрілів люди ховаються в підвалах, а також у власноруч створеному сховищі в школі. Не завжди це рятує. Вже загинуло 2 людини – їх посікло касетними снарядами, доправити їх до лікарні не встигли. 4 людини травмовані.
– У одного, чоловіка 60 років, наразі не можуть витягти два уламка, які в ньому застрягли, – додала Наталія.
Деяким “пощастило” відбутися лише зруйнованим майном. Наталія провела до одного такого будинку літнього подружжя. Кілька днів тому по їхньому будинку вдарили окупанти.
– Ой, ходімо всередину, покажу, – запросила нас до себе жінка.
Вона завела нас до своєї домівки. У спальні безлад – снаряд влучив поруч у сусідню прибудову і вибуховою хвилею побило скло у вікнах.
– Ходімо далі, ой, покажу, – відвела нас вона у двір. – Як ми лишилися живими, взагалі не розумію. Ми були в гаражі з дідом, він мені допомагав. Тут щось заскрипіло, зашуміло, тут такий звук, і я потім не зрозуміла нічого, я оглохла. Я навіть не чула, що на мене шибки полетіли, не пам'ятаю, як у ноги скло летіло, – плачучи розповідає жінка. Вона не могла прийти до тями і зрозуміти, що сталося.
Біля її будинку впали вже три боєприпаси. Поки вона показувала, вдалині знов роздалися звуки обстрілу.
– О. Гримить, – зауважує.
– Та нічого страшного. Усе буде в порядку, – заспокоює її чоловік.
Жінка тяжко заплакала ще раз і прикрила рукою обличчя, як згадала, скільки років вона витратила на цей будинок і скільки часу ще знадобиться на відбудову. Це далеко не єдиний будинок, котрий постраждав тут від обстрілів окупантів. Знайти щось без розбитих вікон вибуховою хвилею або від уламків – важко.
ПРИХИЛЬНИКИ “РУССКОГО МИРА”
Тим не менш, у селі досі є люди, які чекають на росіян. Ними тепер займається СБУ Дехто з цих прихильників “руського міра” середнього віку, а є навіть молоді.
– У них є родичі в Росії. Там не показують того, що в нас є. І вони розказують, що там все прекрасно. Але ми намагаємося знаходити таких місцевих дуже швидко. І кожна інформація відпрацьовується СБУ. Були й такі, яких вивозили звідси, – розповіла староста.
За її словами, молоді “шпигуни” працювали за гроші. У них помітили нові телефони. Вони скидали російським військовослужбовцям важливі дані.
МИ СИЛЬНІ
Тиждень тому в Наталії з’явився страх опинитися в полоні. Бо зникло світло й пропав зв’язок.
– Уночі думаю, що живу дуже близько до окупантів. А потім розумію, ні, ну чого вони сюди повинні зайти. Не повинні. Наші Збройні сили сильні. Ми сильні. Витримаємо, – упевнено говорить Наталія.
