Путін доручив «оформити» окупацію Півдня заступнику своєї адміністрації

Путінський напад на Україну став часом щоденних моральних катастроф, і той факт, що обличчям російської окупації в Маріуполі, Херсоні чи Мелітополі став перший заступник голови адміністрації президента Росії Сергій Кирієнко, звичайно ж, аж ніяк не найголовніша катастрофа. Не варто і порівнювати фотографії Кириєнка, який переодягнувся в хакі, з кадрами російських злодіянь у Бучі, знищеного бомбардуваннями Маріуполя або розгону українських демонстрацій у Херсоні. І все ж таки сам факт того, що Володимир Путін доручив «оформити» окупацію та анексію саме Кирієнко, повчальний, — пише Віталій Портніков для Крим.Реалії.

Ця історія змушує замислитися, а чи була у Росії «ліберальна альтернатива» Володимиру Путіну (або Євгену Примакову) взагалі, якщо її обличчям був саме Сергій Кирієнко? На відміну від багатьох моїх російських колег, які познайомилися з Кирієнком, тільки коли він очолив переддефолтний уряд Російської Федерації, і тим більше на відміну від багатьох українських колег, які зацікавилися цією фігурою тільки зараз, я стежу за кар'єрою організатора окупації з першого дня його появи у російській столиці.

Один із моїх тодішніх приятелів виявився помічником Кирієнка в той час, коли виходець із Нижнього Новгорода став першим заступником міністра палива та енергетики Російської Федерації, ще 1997 року. І цей приятель запевняв мене, що Кирієнко — та сама людина, яка виступає за куди ліберальніші реформи, ніж політики «гайдарівського призову». І я повірив. Адже політики «гайдарівського» заклику були майже всі як один, за винятком самого Єгора Гайдара хіба що, з Санкт-Петербурга, це була команда навіть не Гайдара, а Анатолія Чубайса.

І вже тоді можна було стверджувати, що вони — «системні ліберали», тобто люди, які у своїх реформаторських діях завжди враховуватимуть інтереси Її Величності Номенклатури. Кирієнко був креатурою колишнього нижегородського губернатора Бориса Нємцова, який перемістився в Москву, в уряд Віктора Черномирдіна. Бориса я знав ще з першого З'їзду народних депутатів РРФСР і був упевнений, що ця молода яскрава людина — щира прихильник справжніх, а не косметичних змін. І якщо він запросив у столицю свого земляка, то це і є саме той реформатор, який Росії потрібний.

Але Кирієнко вже тоді був ніяким не реформатором. І навіть технократом жодним він не був. Він був, говорячи мовою Євгена Шварца, «найкращим учнем Дракона», готовим виконувати найделікатніші доручення тієї самої номенклатури, яка до кінця 1990-х перетворилася на міцний союз бандитів та чекістів.

Сучасну Росію створив багато в чому саме кирієнківський дефолт, нехай ми тоді цього не могли усвідомити. Саме дефолт дозволив відмовитися від непотрібних попутників приватизації, саме дефолт створив у суспільстві страх перед ліберальними реформами, тому що можна залишитися ні з чим, саме дефолт повернув у велику політику справжніх мастодонтів, усіх цих Примакових із Маслюковими, а отже, розчистив дорогу Путіну. Путіну, сама непоказна постать якого могла здаватися багатьом компромісом між громадським очікуванням реваншу та ліберальною мрією про реформи. Пам’ятайте гасло «Путіна — у президенти, Кирієнка — у Думу»? Варто його зараз переробити на «Путіна — у президенти, Кирієнка — у Маріуполь», як усе одразу ж стане на свої місця.

Чи розумів у 1998 році Кирієнко, яке саме завдання він має виконати на посаді глави уряду Російської Федерації? Чи цікаво йому було таке розуміння? На мою думку, не дуже. Кирієнко з тих чиновників, яким не притаманне розуміння наслідків, йому притаманна готовність до виконання завдань. Це, звісно, можна назвати технократією, але у разі, якщо технократія — синонім не професіоналізму, а бездушності. Саме ця бездушність і виявилася затребуваною в сучасній путінській Росії. Саме тому Кирієнко і ходить Маріуполем з радісною усмішкою, ніби Ординкою, а не цвинтарем, створеним на місці процвітаючого міста його співвітчизниками.

Саме тому Кирієнко, саме Кирієнко, став обличчям нової путінської окупації. Окупації, яка не розмірковує і навіть не викриває, як Дмитро Медведєв і Вячеслав Володін, які змагаються між собою в соціальних мережах. І не сміється, як Сергій Лавров. І не плутається у свідченнях, як Сергій Наришкін. І не вигадує конспірологічні теорії, як Микола Патрушев. І навіть не виступає з історичними промовами, як Путін.

Окупації, яка просто відбирає чуже та проголошує його своїм. Без зайвих слів, аргументів, полеміки та емоцій. Окупації, яка доводить, що має значення лише сила, а всі додаткові аргументи — це лише мішура, казки для електорату та можливості для самоствердження Путіна та його соратників. Окупації, яка сама собою ще один — тільки вже моральний — дефолт.

Це і є окупація з обличчям Сергія Кирієнка.