Марина Поліщук
Ампутація обох ніг, 396 днів у лікарні, 120 операцій, 170 наркозів і 6 сепсисів. Усе це пережив 28-річний ветеран ЗСУ Олександр Безверхній із Херсонщини. Далі – його історія.
У 2023 році військовий Олександр Безверхній отримав тяжке поранення. Його ноги й сідниці були пошматовані, у тілі – сотні уламків, і в такому стані він пролежав під обстрілами цілу ніч. Історію ветерана опублікувала «Українська правда. Життя», поспілкувавшись з Олександром та його дружиною Юлією.
Поранення
Олександр та Юлія Безверхні народилися і виросли в невеликому селі на Херсонщині, яке опинилося в окупації в перші дні повномасштабного вторгнення РФ. До війни чоловік займався в селі фермерством, а взимку складав і ремонтував металеві корпуси морських суден.
Після окупації чоловік з дружиною та маленькою донькою Ніколь виїхали до Тернополя. Їхнє життя змінилося, коли Олександр призвався до 214-го окремого спеціального штурмового батальйону OPFOR. Пройшов навчання, отримав підготовку стрільця, а згодом – водія-механіка БМП-1/2.
На фронті чоловік займався евакуацією поранених і полеглих бійців, а у вільний час ремонтував техніку. У день поранення він із побратимом вийшов евакуювати «трьохсотого».
«Думали, дотягнемо удвох, але він уже не міг іти. Протягнули скільки могли, покликали ще двох хлопців. Росіяни спеціально дочекались, поки нас буде більше, і накрили. Так я отримав поранення», – каже він.
Знайшли Олександра вже під ранок. Окупанти били з артилерії, було багато поранених, але побратими не побоялися витягнути його непритомного.
Порятунок
Спочатку Олександра привезли на стабілізаційний пункт. Медики думали, що не довезуть його до лікарні, бо крововтрата була величезна, але ризикнули. Відправили чоловіка в госпіталь у Дніпро. Дружина й мати бійця одразу взяли квитки на потяг.
«Коли я зайшла в реанімацію, не побачила нічого страшного. Він був під усіма апаратами, і серце, і нирки підтримувалися штучно. Низ був накритий, але лице і руки були цілі. Я ще не розуміла всієї складності ситуації.
Першого дня нам сказали: стан критичний, шансів майже немає. Коли ми запитали, що робити, лікарі розвели руками: “Йдіть у храм помоліться. Ми робимо все, що можемо, але шансів не даємо”», – пригадує Юлія.
Наступного ранку лікарі повідомили родині: поріг інфікування дуже високий, потрібно видаляти його джерело. Спочатку йшлося лише про одну ногу – повністю розтрощену, з переломом і уламками. Але за ніч інфекція поширилася. Лікарі дійшли висновку, що рятувати другу ногу вже немає сенсу.
Дружина підписала папери на ампутацію обох кінцівок. Упродовж наступного тижня чоловікові щодня проводили хірургічні втручання. Потім з Дніпра евакуювали до Києва. Взяти складного пацієнта погодилася «Феофанія».
«Знайти заклад було дуже складно. Всі боялися, казали: він навіть не доїде. “Феофанія” погодилася. Його евакуювали гелікоптером, а ми з мамою поїхали машиною», – каже дружина.
Київські медики сказали, що наступні 10 днів будуть вирішальними – чоловік або виживе, або помре. Почалася тривала боротьба з грибком, із зараженням. Сепсис в Олександра виникав 6 разів за пів року. Кожного разу це був виклик для лікарів, адже у чоловіка розвинулась стійкість до антибіотиків, і багато препаратів просто не діяли.
Олександр не пам’ятає всього цього. Його власний відлік часу почався від моменту, коли за 3 місяці після поранення від вперше отямився. Він миттєво впізнав дружину, і його першим запитанням було: «Де донька?». Чоловік тоді ще не розумів, що втратив ноги.
«Культі були накриті, під медикаментами я не розумів, що сталося. Але постійно просив привезти кросівки. У мене була думка, що я не можу встати, бо у мене нема кросівок. Я здогадувався, що ніг немає, але мені ніхто не казав прямо. Потім прийшов психолог і сказав: є дві новини – погана й хороша. Кінцівок немає, але їх зроблять», – згадує Олександр.
Медики боялися, що чоловік впаде в депресію, але він сприйняв новину стоїчно. Про тяжкість поранення майже не говорив – більше про війну, побратимів, доньку.
Реабілітація
Олександр Безверхній провів у «Феофанії» півтора року, і понад рік – тільки в хірургії. Окрім ампутованих ніг, у нього були повністю розірвані сідниці й поперек.
«396 днів – це санації, чистки, пересадки. Загалом у нього було оперативне втручання через день. 120 операцій, близько 170 наркозів, у тому числі через деякі процедури з нирками. Місяць він був на приліжковому діалізі», – розповідає Юлія.
Лікарі фактично заново «зшили» всю задню поверхню тіла Олександра: сформували культі й сідничний мʼяз, а потім почали пересаджувати маленькі клаптики шкіри з його власного тіла. Дружина була поруч увесь час. Протягом року вони удвох жили в одній палаті, поки донька була з бабусею в Тернополі.
«Лікарі розуміли, наскільки складний випадок і який потрібен догляд, увійшли в положення. Не знаю, як ми все витримали. Напевно, найбільше сил давала донька. А ще підтримка чужих людей. Дуже багато добрих, небайдужих людей нас врятували», – ділиться Юлія.
Реабілітація була важкою. За маленькими перемогами слідували погіршення: здавалося, Чоловікові стало легше, але потім знову виникали ускладнення. Кожне втручання – новий ризик, новий курс антибіотиків, але лікарі боролися за його життя.
Чоловік більшість часу лежав на животі, а всі його рухи відгукувалися болем. Юлія постійно змушувала чоловіка робити вправи, пересуватися на кріслі колісному – і це давало результат. Олександр з радістю згадує моменти, коли знову навчився підіймати руку, вперше перевернувся, самостійно зробив собі каву.
Реабілітація була справжнім дивом не тільки для родини й лікарів, а й для волонтерки Тати Кеплер та її проєкту «Птахи». Саме вони купували для нього препарати та знайшли спонсора, який допоміг оплатити лікування.
«Ми не знали всієї історії. Коли я побачила Тату й почула, як вони разом із лікарнею боролись за Сашу – я була в шоці. Саме її антибіотики, які вона діставала зі Штатів, з Європи, по суті врятували йому життя», – розповідає дружина.
Донька
Ніколь зараз 5 років, і майже два з них вона бачить батьків переважно на екрані телефона. Спочатку вона не знала, що тато в лікарні.
«Ми зрозуміли, що треба поступово розповідати. Бо їй усе одно доведеться побачити тата – вже нового. Моя мама почала їй показувати відео з YouTube, де чоловіки на протезах», – каже Юлія.
Ніколь кілька разів приїжджала у Київ до тата. Дуже боялася щось зробити не так, обережно підходила, брала тільки за руку, та потроху звикала.
«Юля її сказала, що татку ще трішки боляче. Потім, як другий раз приїхала, ми вже з нею дуркували. Вона і на ліжко до мене залазила, і на візку каталася… З донькою всі моменти приємні: мультики дивитися, гратися чимось, книжку якусь їй читати. Вона як дізнається, що я слухаю якусь пісню, теж починає її слухати», – усміхається Олександр.
Ніколь щодня спілкується з татом по відеозвʼязку і знає, що на нього чекає протезування. За словами Юлії, коли донька бачить людину з протезами, не дивується. Вона це сприймає як частину життя під час війни – люди втрачають ноги, отримують інші.
Ще коли Олександр був у Києві, Ніколь почала збирати гроші на «нові ноги» для тата.
«Вона зробила собі баночку, підписала “Татові на ніжки” й складала туди всі гроші, які їй родичі давали на цукерки. У садочку вона просила: “Дайте мені одну гривню, я татові на ніжки збираю”. І їй давали», – каже Юлія.
Але віднедавна мета збору Ніколь змінилася – тепер дитина накопичує кошти на кросівки. Поставити тата на ноги їй пообіцяв сам Яків Градінар – один із найвідоміших протезистів у США, до того ж українського походження.
Клініка в США
Близько двох місяців тому Тата Кеплер допомогла Олександру та Юлії сконтактувати з клінікою Protez Foundation Center. Дружина чекала на консультацію з Яковом Градінаром – співзасновником клініки й головним протезистом, який тоді вчергове мав приїхати зі Штатів.
«Коли ми таки приїхали на консультацію до Якова, Саша сказав, що не може сидіти. Яків відповів: “Мені не треба, щоб ти сидів. Мені треба, щоб ти ходив”. Якраз тоді з нами була донька. Вона підбігла до нього й сказала: “Я знаю, що ти зробиш моєму татові ніжки”. А Яків – дуже віруюча людина, у нього семеро дітей. Він відповів: “Звичайно, зробимо”. Потім він розповідав, що довго не міг спати, думав про складнощі. Йому треба було все продумати, щоб не зробити один крок уперед і десять назад, бо він же пообіцяв дитині», – ділиться Юлія.
Приблизно за тиждень після тієї консультації Градінар сказав подружжю: «Ви їдете до Америки». А вже наступної п’ятниці вони були в дорозі. Коли в літаку оголосили, що на борту є військові, пасажири піднялися зі своїх місць, згадує Юлія.
Нині подружжя перебуває в клініці Protez Foundation Center в Міннесоті. Щодня Олександр працює з ерготерапевтами, виконує спеціальні вправи, тренується ходити та розробляє кукси. Окремі кілька годин у його графіку присвячені спеціальному масажу.
Чоловік ходить на стабісах – низьких протезах. Йому регулюють висоту і вчать тримати рівновагу, адже кожен сантиметр у довжині протезів має значення.
«Зараз його вже підняли максимально високо – це буде його кінцева висота. І наступний етап – це встановлення колінних вузлів, стоп і всіх інших “комплектуючих”», – каже Юлія.
У планах чоловіка – повернутися до Тернополя, зустрітися з родиною, знову почати рибалити й водити автомобіль. Пів життя чоловік провів за кермом, тому боявся, що більше не повернеться до цього. Але найбільше бажання військового зараз – опинитися поруч із донькою. Ніколь кожного дня на зв’язку з батьками, хоч різниця часових поясів внесла корективи у їхнє спілкування.
Фото надані «УП. Життя» Юлією Безверхньою
Дарина Лапіна
