Начальник Миколаївської 16-ї державної пожежно-рятувальної частини Олександр Трофименко (на фото) розповів, як він із колегами працював із перших днів війни. Його історію публікує пресслужба ДСНС у Миколаївській області.
- Війна застала мене вдома. 24 лютого, пам’ятаю, дружина розбудила і каже: «Щось бахкає, стукає дуже голосно». Я спочатку не зрозумів взагалі, сказав, що це їй наснилося і, швидше за все, на горищі коливаються незачинені двері. Потім почув прильоти ракет і зрозумів, що почалася війна.
З початку збройної агресії з боку Російської Федерації 16-та державна пожежно-рятувальна частина та весь її особовий склад працювали у посиленому режимі. Перші дні взагалі не розуміли, що буде далі, але особисто для мене головним було підтримати людей, бо у кожного свій поріг страху та болю, у кожного своя реакція.
Для мене одразу багато що змінилося. Я працював в апараті Головного управління, а від перших днів війни мене відправили сюди для посилення підрозділу офіцерським складом. Сім’ю слід було вивезти у безпечне місце, бо обстріли села з самого початку війни були такі сильні, що тут без варіантів.
У роботі було й таке, що під час гасіння ми потрапили під обстріл і змушені були вивести особовий склад із зони ураження. Виїжджали якось за населений пункт, неподалік розірвався снаряд, уламок влучив під колеса нашого ЗІЛу і повністю пробив покришку. Не було часу поставити запаску та щось вигадувати. Ми доїхали так – на 5 колесах, майже 30 км.
Виїжджали до населених пунктів, які знаходилися 3-4 місяці без електропостачання, газопостачання, води. І якщо у нас після ліквідації пожеж залишалася вода, ми зливали її людям у колодязі, щоб вони користувалися, бо доходило до того, що люди розповідали, як п’ють із калюж. Також просили щось привезти наступного разу, як їхатимемо. Це такі прості речі — батареї, свічки чи інше приладдя. Звісно, хлопці завжди допомагали чим могли.
День Конституції, 28 червня, для моєї родини незабутній — до нашої оселі влучив снаряд. Розбило будинок, гараж та автомобіль згоріли, а саме цього року ми з дружиною планували зробити панорамні вікна з гарним краєвидом на річку. Життя внесло свої корективи.
Не знаю – це доля чи збіг обставин. Вранці якось із машиною не заладилося. Поїхав до Головного управління, там якась нарада, потім затримався вирішувати інші питання. Сусід зателефонував і сказав, що в мене будинок горить, це був приліт. Мій підрозділ якраз на іншому виклику, тому разом із 4 ДПРЧ, розташованою в Інгульському районі Миколаєва, поїхав додому, до села Мішково-Погорілово, і побачив усе на власні очі. Якби я приїхав раніше додому, то був би у вітальні чи на вулиці. Хто знає.
Сім’ї, яка з 10 березня на західній Україні у безпеці, цю новину повідомив не я. Не було часу на телефоні дзвінки, кожна секунда – на вагу золота. Я разом із хлопцями гасив пожежу та рятував майно, виносив, що вціліло. Вже на стадії ліквідації було ясно, що до будинку поцілив артилерійський снаряд, випущений із «Піона».
На початку березня була перша хвиля евакуації. Ми вивозили людей із села Зелений Гай Миколаївського району. Частина цього села була вже зруйнована. Вивозили людей до села Полігон, а звідти автобусами доправляли до Миколаєва.
Друга хвиля була масштабнішою, залучили 5 великих автобусів з громад Котляреве, Шевченкове, Прибузьке, Луч. Там було небезпечно щодня. Майже щодня люди перебували під постійними обстрілами. І не було умов для проживання.
Тэги: