Люди на візках, милицях і я на протезі вистоювали черги, щоб не голодувати: історія херсонського активіста Віктора Булки

Окупація для людей з інвалідністю – подвійний жах. Про це не з чуток знає громадський діяч із захисту прав людей з інвалідністю Херсонської громади Віктор Булка, адже сам пересувається на протезі. Попри те, що місто було оточене російськими військовими, Віктор разом зі своїми друзями не поспішали виїжджати і більше того – допомагали родинам, де виховуються діти з особливими освітніми потребами.

Сховищем для Віктора та його друзів стала невелика квартира в мікрорайоні Острів. Хлопці самотужки забили дошками вікна, аби під час вибухів не постраждати від уламків. Про життя в окупації, життєві випробування та евакуацію – читайте у нашому матеріалі.

«Непристосовані сховища і страх голоду»

Віктор Булка пересувається на протезі (він інвалід з дитинства) та це ніколи не заважало йому реалізовувати багато цікавих проєктів у Херсоні, спрямованих на підтримку сімей, де виховуються діти з інвалідністю. Власне, на 24 лютого активіст разом з однодумцями планували запуск нового проєкту.

«23 лютого я разом з Віталієм, актором Херсонського облмуздрамтеатру, був на прем’єрі вистави. Потім ми вирішили поїхати до нього додому, бо наступного дня мали запускати новий фотопроєкт. А вже 24 лютого я прокинувся від дзвінка товариша з Києва. У слухавці я почув: «Вікторе, будь обережний. Почалася війна». Це був такий шок. Як почалася війна? Невже? І коли вже відкрив інтернет, побачив новини, що дійсно в Україні почалася війна, а Володимир Зеленський оголосив воєнний стан», – ділиться Віктор Булка.

Будинок громадського активіста знаходиться поблизу Антонівського мосту, де з перших днів вторгнення точилися воєнні дії. Задля власної безпеки херсонець вирішує залишатися на квартирі з другом, Віталієм Пронько. З нами ділиться, що підтримка близьких людей у той момент була вкрай важлива.

«У перший день я ще чергував на роботі, у Херсонському міському центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, виконував свої обов’язки і постійно чув вибухи. Тоді зрозумів: їхати додому – небезпечно і дуже страшно. Біля Антонівки наші будинки здригалися від кожного вибуху і людям здавалося, що це вже щось потрапило на територію їх двору», – розповідає Віктор.

В мікрорайоні Острові було відчуття відносної безпеки, адже звуки вибухів ледь доходили. Та друзі розуміли, що якщо окупанти перейдуть Антонівський міст, то буде гаряче і в них. Тоді почали шукати укриття, щоб зберегти власне життя. Але коли побачили його стан, то пожалкували, що витратили час. «Наші сховища неготові, непристосовані для перебування людей. Там знаходилась купа незрозумілих речей, все брудне. А тепер уявіть, як людині з протезом спуститися без поручнів до того укриття, це ж суцільний жах. Що говорити про людей на візках, адже треба пандуси. Та ще й жодної гарантії, що цей необлаштований підвал тебе врятує», – ділиться херсонський активіст.

Тоді хлопці вирішили: треба облаштувати більш-менш безпечний простір у квартирі Віталія. У нагоді стали залишки дошок, скоч, ковдри. На початку березня під звуки вибухів вони завішували, закладали вікна, адже розуміли: розраховувати можна тільки на себе. Не меншої паніки навіювали і величезні черги, що збиралися поблизу банкоматів, у супермаркетах та аптеках. Люди боялися голоду….

«Ми намагалися не піддаватися ажіотажу, але все одно розуміли, треба купувати продукти, бо завтра нічого не залишиться. 24 лютого майже за кілька годин люди все розкупили, продавці не встигали доставляти продукцію на полиці. Тож 25-27 лютого ми купували вже якісь залишки. У тих чергах ніхто не дивився – на протезах ти, на милицях чи візку. Люди просто брали все можливе, аби врятувати свої родини від голоду. Тому ми мали разом з усіма вистоювати довжелезні черги. А мені, як людині, яка пересувається на протезі, дуже складно. Я не уявляю, як було тим, хто на візках, важкі форми інвалідності – їм ще важче вистояти і щось придбати. Коли росіяни вже окупували Херсон, то стояти у чергах було ще страшніше, адже ми не знали, що в них на думці – чи вирішать вони стріляти в людей, чи забрати із собою на підвал. Та вибору не було, росія не пропускає гуманітарні вантажі на Херсонщину. Люди виживають, як можуть», – каже херсонець.

Допомога благодійних фондів і виїзд з окупації

Попри інвалідність, Віктор Булка не опускав руки і продовжував допомагати людям. Щодня херсонець отримував повідомлення з проханням про допомогу від родин, де виховуються діти з інвалідністю. Звичайно ж, відмовити людям громадський активіст не міг, тож взявся обдзвонювати знайомих волонтерів.

«Я розумів: у матерів-одиначок залишилося їжі на найближчі дня три, а далі що? Полиці магазинів або порожні, або заповнені різним непотребом, або ціни нереально великі. На мінімальну допомогу ніяк не прожити. Я чітко розумів, що маю допомогти їм навіть чимось мінімальним. Тоді ми зв’язалися з головою Фонду «Захист» Ларисою Польською – і вона запропонувала родинам грошову допомогу. І в нас все вийшло!» – розповідає активіст.

Ще одна з юридичних компаній міста та Херсонська обласна організація Товариства Червоного Хреста України зробили адресну доставку продуктів харчування за наданими їм списками. Там був і хліб, і каші, і цукор – все базове і потрохи, але дуже необхідне. А завдяки волонтерам «Котики-патріотики» вдавалося забезпечувати родини медикаментами, хоча надважливих не вдавалося знайти.

«Та ще й на базі Корабельної районної у місті Херсоні ради в березні діяв гуманітарний штаб. То я казав людям: «Приходьте туди, беріть те, що вам треба». Ми намагалися триматися разом, аж поки друзі, волонтери не стали поступово виїжджати на підконтрольну територію України», – ділиться Віктор Булка.

Поштовхом на виїзд з окупації для Віктора стали масові викрадення активістів та волонтерів. Тоді чоловік вирішив: збереження власного життя сильніше за побоювання російських блок-постів. Тож вже на початку квітня рідний Херсон покинув через Снігурівку.

«Я бачив, що активістів, волонтерів викрадають, їх там б’ють, а деяких так і не повернули. У мене не було 100% гарантії, що завтра ці молодики не прийдуть до мене і не запропонують мені співпрацю. Але я – українець, і проти «російського мира». Зібрав валізу, домовились про евакуаційний автобус і вирушили в дорогу. Виїзд з Херсона був надзвичайно непростим, бо ми мали проходити через блокпости рашистів, які перевіряли все – і документи, і телефони, і повністю допитували, хто і куди їде. Особливо вони прискіпливо ставилися до чоловіків, але нам вдалося виїхати з першого разу», – додає громадський активіст.

Німеччина – мій тимчасовий дім

Наразі Віктор Булка знаходиться у Німеччині. Знайти прихисток у країні ЄС допомогла громадська організація, що постійно підтримує як вихованців, так і випускників Олешківського дитячого будинку-інтернату. Та навіть там херсонець вже встигає волонтерити і допомагає українським переселенцям пристосуватися до нових умов.

«Я знаю німецьку мову, тож коли отримав пропозицію виїхати в Німеччину – погодився. Винаймаю соціальне житло і намагаюся жити. Щоб менше думати про негатив, я допомагаю біженцям з України з перекладом та займаюсь з українськими дітьми в місцевій школі. Хочу, щоб наша малеча трохи адаптувалася до нових умов, вчила мову і могла без бар’єрів спілкуватися з німецькими однолітками. Але в той же час, вони не повинні забувати свою рідну Україну. Мені приємно спілкуватися з українцями у Німеччині, перекладати безкоштовно для них якісь документи, надавати поради. Ми маємо триматися разом», – запевнив пан Віктор.

Та як би добре Віктору не було у Німеччині, він тужить за Україною, рідним Херсоном. Чоловік мріє обов’язково повернутися в рідне українське місто і продовжувати свою справу.

«Херсон – це Україна! Ми віримо, що Збройні сили України звільнять наш регіон. Я розумію, це буде не швидко, і під час звільнення буде чимало руйнувань. Але ми будемо разом реалізовувати проєкти, розбудовувати Херсонщину і щасливо там жити. Де б я не жив, але моє серце завжди з Херсоном і його героїчними жителями», – додав Віктор Булка.

Тэги:

Агресія росії
Приєднуйтеся до нас:
Telegram-канал «Херсонська Гривна»
Google News
Більше матеріалів