«Саме зараз я сиджу в автівці у бронежилеті біля одного з «Пунктів незламності», де розвантажують продукти харчування. Поруч уже зібралася черга, яка очікує, коли набори розпочнуть роздавати. Це насправді жахливо, бо ось це «кучкування» людей у великі групи дуже небезпечне. Якщо сюди прилетить – без жертв не обійтися. Та в наших людей вже настільки сталеві нерви, що їх це не бентежить. Звикли… Це не є добре, але це чергове свідчення того, що ми незламні та можемо пристосуватися до будь-яких умов», – каже херсонець Андрій Андрющенко.
Наш дзвінок до херсонського волонтера Андрія Андрющенка застає його в машині в той момент, як гупає десь на околицях міста, пише «Херсон плюс». Він не приховує: прильоти зовсім поруч, бо відчуває коливання звукової хвилі, та відкладати розмову не збирається. Щільний графік постійно корегується через обстріли ворожої техніки з лівого берега Дніпра.
Нині Андрій – координатор кількох центрів допомоги, займається адресною доставкою гуманітарного вантажу та допомагає закривати пошкоджені вікна й двері будівельними матеріалами. Саме як волонтера його добре знають херсонці.
Андрій Андрющенко, волонтер, очільник руху опору
Однак більшість із людей не здогадується, що чули про чоловіка та бачили його роботу протягом усіх місяців затяжної окупації. Упевнені, ви теж. Згадайте яскраві патріотичні написи «Слава ЗСУ» чи «Херсон – це Україна», які з’являлися по всьому місту на стінах будинків, стовпах, парканах та просто асфальті. Усе це – справа рук Андрія Андрющенка та його команди. За що, власне, чоловік і отримав позивний Художник.
Замість виступів на сцені – охорона громадського порядку
Про своє життя до війни Андрій Андрющенко говорить лаконічно: займався тим, що створював людям настрій. Чоловік був арт-директором нічних клубів: влаштовував вечірки, проводив різноманітні корпоративи, виступав по радіо тощо. Навіть останню спокійну ніч, з 23 на 24 лютого, він провів на роботі.
«Я дуже добре пам’ятаю те, як дізнався про війну. Після закриття клубу ми разом із великою компанією колег засіли в мене вдома, аби відпочити. Та мені раптово дуже закортіло подивитися YouTube, наче було певне передчуття… Я вмикаю – а там трансляція прямого ефіру Володимира Путіна, де він говорить що починає спеціальну операцію, так звану… Я одразу сказав друзям, що почалася війна, та вони висловили надію, що це все провокація. Але потім мені подзвонили знайомі, які служили в ЗСУ, та підтвердили мою думку», – розповідає Андрій.
Наступні два дні херсонець пробув удома, відстежуючи новини й розвиток ситуації. Та довго сидіти без діла Андрій не зміг і вже незабаром вступив до лав херсонської муніципальної варти.
«Спочатку нашим завданням було допомагати теробороні в протидії ворогу. Коли ж місто було окуповане, наші цілі змінилися. Першочергово вони стосувалися охорони громадського порядку. Хвиля мародерства була стрімкою, і через те, що правоохоронні органи виїхали, ці люди почували безкарність. Ми протидіяли цьому та водночас працювали як волонтери. Багато представників бізнесу зв’язувалися з нами та добровільно віддавали продукти, які ми надалі розподіляли серед громади».
Також муніципальна варта здійснювала цілодобове патрулювання вулиць Херсона, а їхні телефони для звернення замінили містянам лінію «101».
«Ми продовжували це робити навіть коли окупанти вже встановили свій режим. Та в них на той момент була єдина функція – полювання на проукраїнських активістів. Усе інше їх не цікавило. Відмічу, що ми з ними ніяк не співпрацювали та намагалися не перетинатися. Було таке, що вони заїхали до нас у штаб у Дніпровському районі, зняли своє кіно, що тут спільнота нацистів, та потріпали хлопців. Але візит в цілому не був критичний. Говорю так, бо далі було значно гірше. Коли вони оголосили полювання на членів муніципальної варти, при тому що більшість із нас вчасно евакуювалися, не менше 30 відсотків наших хлопців все ж таки опинилися в них у полоні…» – не приховує Андрій.
Зазначимо, що муніципальна варта міста Херсона офіційно працювала до моменту зняття з будівлі міської ради українського прапору – 26 квітня. Саме ця подія, за словами Андрія Андрющенка, була остаточною крапкою, коли вони зрозуміли, що їхнє комунальне підприємство не зможе працювати без співпраці з окупаційною владою. Тому вся команда припинила роботу.
Позивний Художник
Незважаючи на переслідування членів муніципальної варти, Андрій не мав наміру виїжджати з Херсона. Таке рішення для себе чоловік прийняв з першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
«Я розумів, що коли місто покидають представники спецслужб, то вони насправді не покидають, а роблять відомі лише їм та їхньому командуванню тактичні дії. А ось коли місто покидають цивільні та залишають його окупантам, то це вже їхня перемога… Бо це наша земля, а вони змушують людей кидати своє місто, свій дім…»
Синьо-жовті написи в Херсоні
Тому замість евакуації Андрій обрав інший шлях: згуртував біля себе патріотично налаштованих хлопців та дівчат. Так, власне, і розпочався рух громадського опору в Херсоні. Чоловік наголошує, вони не є «Жовтою стрічкою», бо вона фактично стала їхньою послідовницею, утворилася і почала працювати значно пізніше, ніж їхня спільнота.
«Ідея цього руху як виникла? Коли вони зняли ОДИН наш прапор з міської ради – ми вирішили, що натомість піднімемо ТИСЯЧІ синьо-жовтих стягів. Завдяки кільком представникам влади, зокрема Юрію Соболевському та Юліану Лучку, нам вдалося знайти велике полотнище українського прапору. І ось ми його розпустили на багато стрічок, які потім розвішували в місцях масового скупчення людей. Наше місто майоріло цими маленькими прапорцями. Таким чином ми показували окупантам, що незалежно від прапорів над будівлями держустанов – колір наших сердець не змінився», – ділиться очільник руху опору Андрій Андрющенко.
Патріотичні графіті руху опору
Із часом до акцій зі стрічками члени громадського руху опору додали ще «художні» заходи, а саме нанесення патріотичних графіті. Спочатку команда вигадувала тези самостійно, а потім почала співпрацювати з певними представниками влади на підконтрольній території України. Тож кожен напис був ретельно обдуманий та виважений. Крім того, аби спротив Херсона побачило якомога більше людей, було прийняте рішення робити та відправляти фото графіті по той бік окупації, де їх викладали в соціальні мережі для загального доступу. Така схема потребувала часу й зусиль багатьох людей, однак гарантувала безпеку для Андрія та його команди. Дотримувалися чималої кількості правил хлопці та дівчата й при виконанні своїх завдань.
«Ми зранку, за пару годин до кінця комендантської години, виходили на вулиці та відпрацьовували обраний об’єкт. Для цього встановлювали «дівочу безпеку» по периметру, бо до них зазвичай окупанти менше прискіпувалися, ніж до хлопців. Наші дівчата стояли по головних перехрестях у тому квадраті, де ми знаходилися і малювали. Якщо вони помічали щось підозріле, наприклад російські патрулі, то за допомогою спеціального додатку типу «мобільної рації» вони оперативно нам повідомляли про це, і ми позбувалися речових доказів – балончиків із фарбою», – пояснює Андрій Андрющенко.
Він додає, що стосується позивного Художник – то він виник з «легкої руки» Юрія Соболевського, з яким рух опору підтримував зв’язок увесь час перебування Херсона під окупацією.
Андрій Андрющенко з Юрієм Соболевським
Зазначимо, що команда намагалася працювати так, аби не перетинатися з перехожими. Бо розуміли, що серед них є багато перевдягнених у цивільний одяг російських військових. Та звичайно, повністю не потрапляти на очі людей не вдавалося. Ці поодинокі випадки Андрій згадує з усмішкою:
«Люди бачили іноді нас. Наприклад ті, хто виходив собачку вигулювати. Одні дуже раділи та просили берегти себе, хвилювалися за нас… Інші дуже хотіли з нами сфотографуватися на пам’ять, запрошували на чай…. Однак всі одразу ж попереджали, що ще триває комендантська година й необхідно бути обережними… Ніхто не засуджував, скажемо так, ці «акти вандалізму», ну принаймні в мирні часи це б виглядало так… Навпаки, всі нас підтримували».
А ось світлини написів рух опору робив у денний час, коли було краще освітлення, іноді буквально під носом в окупантів. І знову більш складні місця відпрацьовували виключно дівчата або особисто Андрій.
«Ми не просто малювали де могли… Це важливо зрозуміти. Ми обирали або місце, де перебуває чи ходять багато людей, або його можна було бачити з вікон багатоповерхівок. Крім того, ми намагалися балансувати між патріотизмом та хуліганством: не наносити позначки на приватне майно або пофарбований фасад», – зазначає Андрій Андрющенко.
Та небезпечним був не лише момент нанесення графіті. Звичайна покупка інструментів для малювання в окупованому місті була теж чималим ризиком. Крім того, чим довше Херсон перебував під окупацією – тим складніше було відшукати балончики з фарбою, особливо українських кольорів. Тому члени руху громадського опору вдавалися до хитрощів. Наприклад, синій відтінок купляли на одній точці ринку, а жовтий – на іншому. За два-три місяці потрібні фарби взагалі закінчилися на прилавках, однак команда не здавалася та продовжувала полювання на балончики. Та навіть якщо необхідні кольори не знаходилися – все рівно продовжували свою діяльність, проте іншими відтінками.
«Чи боялися ми? Коли працювали – ні, а коли приходили додому, і в сусідньому під’їзді починалися тотальні обшуки – ставало не по собі. Але ми розуміли, що це треба робити заради всього міста: тих, хто залишається, та тих, хто виїхав. Аби ні в кого не виникло сумнівів сказати, що Херсон – не українське місто. Ми залишалися і будемо залишатися осередком патріотизму на Півдні», – наголошує очільник руху опору.
47 днів: катували виключно фізично
Діяльність Андрія Андрющенка та його команди дуже дратувала окупаційну владу… І на жаль, Андрій відчув на собі, що таке бути в полоні. У цій жахливій реальності він пробув 47 днів. Про цей період чоловік говорить стримано та небагато:
«Це така важка сторінка всієї моєї роботи під час окупації. Затримали мене, не знаючи, що я пов’язаний з рухом опору… Затримали, бо хтось ткнув пальцем та сказав, що цей хлопець, тобто я, за Україну… Затримали мене разом з моїми працівниками в одному з підпільних місць, розташованому в барі… Колег перевірили та відпустили через день, а в мене під час обшуку за місцем проживання було знайдено амуніцію та документи, що підтверджували мою службу в муніципальній варті. І лише після того, як мій телефон пройшов експертизу, і їм вдалося відновити видалені світлини з графіті, вони зрозуміли, хто я. Це стало вирішальним моментом…»
За словами Андрія, його тримали в ізоляторі тимчасового тримання по вулиці Теплоенергетиків, 3. Попередньо російські військові пограбували спецустанову, вивезли все: від комп’ютерів та камер відеонагляду до ліжок та посуду… Тому затримані спали на підлозі за величезними залізними дверима. Жодних нормальних умов. А ще постійні допити та тортури.
«Камера була розрахована на 3 осіб, але водночас там знаходилося 8 чоловік, іноді додавали ще й 9-го… Зазвичай люди тут перебували 5-10 днів за якісь дрібні правопорушення, на думку російських військових. Наприклад, за патріотичні висловлювання на публіці, допомогу з готівкою чи роздачу інтернету… Але були тут і ті, хто був причетний до різних партизанських акцій, підриву колаборантів, наведення координат ворожих БК тощо… Їх окупанти вважали кримінальними злочинцями, хоча для нас вони – справжні герої. Хтось досі є затриманий та вивезений за межі Херсона. І їхня подальша доля досі невідома», – розповідає Андрій.
Чоловік додає, психологічних тортур не було, хоча це російські військові звичайно вміли робити. Вони обирали саме фізичне насилля:
«Із цих 47 днів мене катували десь 40-45 днів… З повсякденного це побиття, електричний струм, вибиті зуби».
Врятувати своє життя та вийти на власних ногах зі стін ізолятору Андрію Андрющенку допоміг збіг обставин і кмітливість.
«Ті хлопці, які мною займалися, себе вони називали «сотрудники МВД России» – потрапили під ротацію та виїхали з міста. Мою справу вони передали новим слідчим, при цьому не пояснили нічого. Тож цим «новим» я розповів байки, що просто малював прапорці. І вони повірили, посміялися, забули на кілька днів про мене, а потім раптово відпустили, лише сказали, щоб я так більше не робив», – ділиться Андрій.
Декілька тижнів після цього чоловік поновлював своє здоров’я, а потім повернувся до спротиву. Однак через ризик переслідування напрямок боротьби з російською агресією довелося змінити. Це був інформаційний фронт та допомога нашим військовим.
«Хочу розказати про свою маму. Я ще на початку всього відправив її до Києва. Для неї мій полон, ці 47 днів, далися набагато складніше. Психологічно. Вона надавала запити до окупаційної комендатури, і їй казали, що на мене чекає довічне позбавлення волі. І коли я вийшов та подзвонив їй – у неї сталася істерика. Я пів години не міг її заспокоїти. Це було важче, ніж полон… Я не зміг їй відмовити, вона приїхала до Херсона побачити мене, але потім поїхала. Бо перебувати в місті було дуже небезпечно», – не приховує Андрій Андрющенко.
Звільнений Херсон: небезпека ще не минула
Херсонець ділиться, після полону увесь час, включно до 11 листопада 2022 року, йому доводилося переховуватися та постійно змінювати адреси проживання. Та інформація, яку він отримував, надавала сил та віри, що незабаром місто буде деокуповане.
«Коли я побачив машини з українськими прапорами на вулицях Херсона, перші думки були, що це якась провокація, аби виловити людей, які раділи нашим військовим. Але потім я зустрів своїх хлопців на сусідній вулиці, і все стало зрозуміло. Це було саме 11 листопада, і ми всі дочекалися цього дня, – ділиться Андрій. – Що було найскладнішим за ці 8,5 місяців? Дивитися, як твої знайомі переходять на той бік. Це було складно сприймати морально. А якщо говорити про фізичну складову, то окупанти «душили» будь-які можливості для нормального існування. Одним словом – терор, і коли вони кидали гранати в людей на мирних мітингах, і коли за жовто-блакитну стрічку забирали «на підвал».
Та попри звільнення Херсон і досі відчуває на собі російський терор. Тільки тепер він у вигляді постійних цілодобових обстрілів жилих кварталів.
Андрій Андрющенко на площі Свободи, 11 листопада 2022 року
«Дуже серйозні обстріли. Жертви є серед наших знайомих волонтерів, серед цивільних, серед тих, хто сидів удома і їм просто прилетіло до квартири. Ти ніколи не знаєш, куди воно влучить наступного разу. Страждають багатоповерхівки, приватний сектор, держустанови, лікарні, школи… Тому в місті наразі максимальний рівень небезпеки», – зазначає Андрій Андрющенко.
Окупація все рівно є значно складнішим випробуванням. На думку Андрія, навіть на фронті психологічно легше. Адже поруч із тобою твої побратими, які є опорою та підтримкою. Із цими людьми ти маєш єдину мету. В окупації ж ти перебуваєш під постійним пильним наглядом, контроль в усьому, фактично це масштабний полон.
«Насправді багато людей, які мають щось українське в серці, мали необхідність виїхати з правого берега на лівий задля безпеки своєї чи своїх рідних. У кожного своя ситуація, це необхідно враховувати й не відносити їх одразу до категорії тих, хто перейшов на бік ворога, радше вимушені переселенці. До них та до жителів усього лівобережжя, які наразі залишаються під окупацією, я би хотів звернутися та закликати не здаватися, а також берегти себе. Якщо є можливість виїхати – виїжджайте, якщо є можливість залишатися та допомагати – робіть це. Пам’ятайте, до кожного клаптика української землі, на яку ступили окупанти, прийдуть свого часу Збройні сили України. Все буде обов’язково звільнене!» – переконаний Андрій Андрющенко.
Тэги: