Його ім’я на слуху в кожного другого мелітопольця, що евакуювалися. Олександр Любишко, починаючи з 27 лютого, допомагає людям вибратися з окупованих територій, пише «РІА Мелітополь». Серед них не лише мешканці його рідного Мелітополя, а й кияни, маріупольці, херсонці…

ПЕРШІ БІЖЕНЦІ З ХАРКОВА
36-річний Олександр Любишко в мирний час займався будівельним бізнесом, любив спорт, рибалку та ніколи навіть уявити не міг, що стане одним з головних «поводирів» по стежках, що обстрілюються російською армією.

Перші вибухи перервали його мирний сон 24 лютого.
– Прокинувся від вибухів і схопився за телефон, зайшов у соцмережі та прочитав у стрічці в знайомої: «Почалася війна». Потім набрав номер свого брата, який на той час був у зоні ООС. У трубці вже було чути вибухи, брат сказав, що не може говорити. Я ввімкнув світло та вийшов надвір. Поруч із моїм будинком стояли люди: двоє чоловіків і жінка з маленькою дитиною. Виявилося, що це були перші біженці, які приїхали з Харкова. Буквально після першого вибуху вони виїхали зі свого міста, дісталися Мелітополя, а в цей час у нас почали бомбардувати аеродром. Харків’яни випадково зупинилися біля мого будинку, – згадує Олександр.

Це були перші біженці, яким чоловік надав допомогу. Він вивіз їх у село Спаське Мелітопольського району в будинок свого батька. Там харків’яни пробули 2-3 тижні.

ПЕРЕСУВАЛИСЯ «КОЗИНИМИ» СТЕЖКАМИ
Олександр вирішив вивезти свою сім’ю, а сам залишився в Мелітополі й допомагав іншим вибиратися з окупації. Добиратися до підконтрольного Україні Запоріжжя з Мелітополя доводилося буквально «козиними» стежками через села, бо окупанти перекрили виїзд через основну трасу – Василівку.

– 27 лютого, на третій день війни, я вивозив свою родину. Оскільки захоплювався рибалкою, то чудово знав усі об’їзні шляхи. Зі мною було ще 6 машин, і це була моя перша колона, яку я виводив манівцями.
Після першої поїздки я намалював свою карту, і вже в третій колоні, яку ми виводили, було 30 машин моїх близьких людей та друзів. Поступово я налагодив зв’язок із головами адміністрацій районів, волонтерами та став координатором евакуаційного руху, – розповідає Олександр.

– На четвертий день одна знайома виклала пост у соцмережі з номерами телефонів та припискою: «Друг допомагає вибратися з Мелітополя». Так, починаючи з 27 лютого, мій телефон і досі не змовкає ні вдень, ні вночі. Вайбер став евакуаційним чатом. Я навіть посадив своїх колишніх співробітників та знайомих на чат, і вони модерують усі заявки на виїзд, – розповідає волонтер.

РЯТУВАЛИ ПОРОДІЛЛЮ

Так Олександр Любишко разом із командою однодумців став допомагати людям на своїх автомобілях вибиратися із зони окупації. Щодня виводив по 30-40 машин.

– Дороги були складні, заміновані. Під обстріл наші машини потрапляли багато разів. Але в моїх колонах із божою допомогою ніхто не постраждав. Пам’ятаю досі історію з вагітною дівчиною з Києва. Вона приїхала з чоловіком до Мелітополя за пів року до війни. Потім чоловік поїхав у відрядження, а воно залишилося одна в незнайомому місті. Телефонує мені й плаче: народжувати за тиждень-два, а вона нікого не знає. Після її порятунку я зрозумів, що нам потрібно шукати спонсорів і купувати мікроавтобус для евакуації тих, хто не має свого транспорту. Так з’явився вже другий напрямок – вивезення людей. Нам допомогли меценати: передали гроші, і ми купили кілька автомобілів, якими перевозимо людей, – розповідає Олександр.

Дорогою назад, із Запоріжжя до Мелітополя, щоб не гнати порожні машини, волонтери везли до міста дефіцитний в окупації товар: дитяче харчування, підгузки, засоби гігієни, медикаменти, а також продукти. І це третій напрямок роботи волонтерської групи Любишка. А з Мелітополя знову забирали людей.

НА БЛОКПОСТАХ ЗАБИРАЛИ НАВІТЬ МАШИНИ
Подолання блокпостів окупантів – це окрема історія в кожній поїздці. Найбільш ненаситні – ДНРівці. Саме ці вояки найчастіше відбирають у тих, хто евакуюється, дорогі ґаджети, гроші, медикаменти, взуття або дорогі речі з гардероба.

– У перші дні війни деякі вояки поводилися так, наче вийшли з лісу. Забирали навіть автомобілі. Людей доводилося розсаджувати в інші машини, – згадує волонтер.

«ТРИМАЛИ НАС ЯК ЖИВИЙ ЩИТ»
Сьогодні єдиний шлях евакуації з Мелітополя та інших тимчасово окупованих ворогом територій Запорізької та Херсонської областей пролягає через блокпост у Василівці. Декому долати дорогу з Мелітополя до Запоріжжя, на яку в мирний час витрачали кілька годин, доводиться по 5 і більше діб.

За інформацією однієї з родин, що евакуювалися, на всіх блокпостах до Василівки стоять, найімовірніше, вояки ДНР. Усі вони дуже брудні, «мають бомжуватий вигляд алкашів». У Василівці – дагестанці.

– Один ДНРівець просив у нас цигарки українські, а інший – 100 гривень, – згадує Надія, яка днями приїхала до Запоріжжя.

– Чотири доби ми провели в полі, чекали, коли в орків з’явиться настрій і вони нас пропустять. Фури взагалі не пропускають, а легкові автомобілі – партіями по 10 машин. Спали в автівці в полі – уночі холодно, а вдень спекотно. За нами стояли «Гради», тож було дуже страшно. Іноді вони починають стріляти по наших блокпостах, а ЗСУ у відповідь стріляти не можуть. Орки використовували нас як живий щит, – розповіла Надія.

СЛЬОЗИ РАДОЩІВ
У Запоріжжі Олександр Любишко зустрічає своїх підопічних і щоразу бачить сльози радощів у людей, які вибралися на українську територію.

– За три місяці евакуювали безкоштовно, підсаджуючи людей у легкові авто та в мікроавтобусі, купленому на гроші меценатів, близько 3 тисяч осіб. А загалом із колонами допомогли вибратися з окупації понад 30 тисячам біженцям, – підбиває підсумок роботи команди Олександр Любишко.

Обличчя вдячних і щасливих людей змушують волонтера забути про втому, безглузді коментарі хейтерів у соцмережах, що потрапили на шахраїв, усі складнощі волонтерської роботи та продовжувати допомагати тим, хто цього потребує.