Жителька Нової Каховки двічі виїжджала з окупації і поверталася в рідне місто, щоб вивезти рідних. Із двома дітьми вона проїхала 6 країн і опинилася у Швейцарії, в одному з місць від волонтерського центру. Свою історію виїзду з Нової Каховки вона розповіла виданню «Нова Каховка.City». Далі - пряма мова.
Каністра бензину, щоб вирватися з окупації
Виїжджала я на автомобілі у квітні з двома дітьми, о 6 годині ранку. Чоловік знайшов пальне, він рибалив і познайомився на березі з чоловіками. Вони допомогли знайти 20 л бензину — каністру. Обміняв її на цигарки та пиво.
Виїхали колоною через Маячанський переїзд, проїхали дуже багато блокпостів. Нас перевіряли — документи, дітей, машини. Їхали на Херсон до Антонівського мосту. Бачили згорілі машини, розкиданий крам людський. Я так зрозуміла, що це з обстріляних машин або з обкрадених машин. Танки, згорілі БТРи, які стояли на дорозі, ями від снарядів. Було дуже страшно.
Коли ми потрапили на підконтрольну територію, дуже зраділи й плакали. Але це був тільки початок моєї історії. Мені моторошно, якби мені ще раз запропонували пройти цей важкий шлях, я навряд чи погодилася би на таке. Це дуже складно.
Виїзд перший. Шлях з Нової Каховки до Туреччини. Колаж «Евакуація.City».
Сльози в магазині Одеси
Ми потрапили ввечері до Одеси. 15-річна донька знайшла по локації нам житло поки ми їхали. За ніч у цьому притулку ми заплатили 600 грн. Ніхто ніяких знижок не робив, незважаючи на те, що ми з окупованої території. На нас дивилися великими очима, коли я їм розповідала, що у нас відбувається у Новій Каховці. Біля мене на балконі стояв молодий хлопець, який приїхав з Миколаєва. Він планував побути в Одесі пару тижнів, поки все стихне, збирався повернутися додому.
Я його вмовляла, щоб він не витрачав такі кошти на оплату житла за добу в Одесі і не гаяв часу. Бо ця війна не закінчиться за два тижні. Він мене слухав з великими очима від подиву. Він був в шоковому стані.
«Не думайте, що це закінчиться через два-три тижня, — говорила я йому. — Робіть щось, вирішуйте».
Зранку, коли ми заїхали в перший магазин в Одесі, я плакала. У мене котилися сльози, комок стояв поперек горла, я навіть не могла нічого відповісти продавщиці. Бо згадувала величезні черги в Новій Каховці, коли в мене знайоми питали прокладки, памперси та інші речі першої необхідності, які ми встигали завозити в магазин, а декому і роздавати безкоштовно. У мене був шок від тієї кількості товарів на полицях і від того, скільки вони коштували.
Жінка, мабуть, щось зрозуміла, вона підійшла до мене і обняла.
Запитала: «Звідки ви?»
Кажу: «Ми з Нової Каховки, але таке відчуття, що я потрапила на іншу планету. Бо у нас пусті полиці, і цього всього немає довгий час, і високі ціни».
Я навіть розгубилася і не знала, що купити в дорогу своїм дітям. Щось хаотично вибрала й випила кави. Зрозуміла, що мені не варто зараз заїжджати в магазини, бо я реагую дуже болісно. Але зі мною діти, і потрібно було себе брати в руки.
Перші дні війни в бомбосховищах, де героїня волонтерила. Нова Каховка, лютий 2022 р. Фото надані героїнею історії.
На кордоні Молдови й Болгарії
Ми поїхали на КП «Паланка» на кордон з Молдовою. Прикордонники взяли в нас документи. У мене був закордонний паспорт, у дітей тільки ID українські карти. Було таке питання: «Как будем пропускать?»
Дівчина, яка стояла за прикордонником, відповіла: «По постанові».
Що то була за постанова, бог його знає, я не питала, бо була в шоковому стані. Ми прочекали три години. Потім до мене підійшов інший прикордонник Молдови і запитав: «Чому ви три години стоїте?» Кажу: «Не маю уявлення, в мене забрали документи і сказали чекати». Він додав: «Хіба так можна робити з людьми? Ви з дітьми чекаєте 3,5 години. Подивіться на автомобілі, які проїжджають».
Мені було важко дивитися на ті автомобілі, бо в основному то були джипи та BMW, Ауді, Мерседеси, з яких виходили жіночки на каблуках або в капцях. Мабуть, вони не уявляли, що поряд з ними розпочалася війна. Це було так жахливо спостерігати. Той прикордонник зжалівся, віддав нам документи, запитав, чи є у нас грінкарта по Європі. Він пропустив нас транзитом.
Так було з Молдавією, так було з Румунією. У Румунії нас пропустили безкоштовно по платному автобану. Дізналися, звідки я, що сама з дітьми їду з окупації.
Чого не скажеш про Болгарію. Там мене поліцейські відправили на тести. Це вже була глуха ніч, дякувати богу, що я приїхала у Варну о другій годині ночі. Інтернету не було, безкоштовних карток, про які я потім чула, ніхто не давав. Дорогу не знаю, їхала по вказівниках, які були на дорозі. Тобто онлайн я не могла прокласти маршрут, щоб по ньому їхати. У Варні вночі знайшла таксистів, один з них за 30 доларів зголосився відвезти мене до банку, де я обміняла гроші, та привіз мене до готелю.
Черги в Новій Каховці до аптек у квітні 2022 р. Фото: «Нова Каховка.City».
Туреччина та рішення забрати рідних
Турецькі прикордонники допомогли зв'язатися з моєю старшою донькою, яка кілька років живе в Туреччині. Донька з ними переговорила по телефону, вони дали мені направлення і я поїхала до рідні. Забрали нас у місті, в якому домовилися зустрітися.
Коли в Стамбулі перетинали на автомобілі пролив Босфор, моя молодша донька вперше заплакала в цій дорозі. Весь час вона була моїм штурманом, вона прокладала маршрут в онлайн і офлайн картах. Її слова розривали душу, вона говорила крізь сльози: «Як я їх ненавиджу, вони забрали мій дім, вони рушать моє життя».
Коли приїхали до старшої доньки, то я попросилася до неї на роботу. Там я варила їсти, бо вони свій персонал годують. Ми прожили в Туреччині півтора місяці. Хоча я їхала, щоб тільки дітей залишити, а самій повернутися до Нової Каховки. Але діти просили, щоб я з ними побула ще і щоб я не їхала в Нову Каховку.
Я відчувала, що в рідному місті буде гаряче. У мене не виходило з голови, що треба щось зробити, бо буде щось погане. У Новій Каховці залишився чоловік, мама, сестра та зять, племінник і племінниця з онуком — я кожного ранку прокидалася і лягала з думкою, що мені потрібно повернутися та забрати свою рідню. Я просто з’їдала себе. З початку війни я схудла на 18 кг.
Тому я повернулася до Нової Каховки. Але поїхала я вже через Грузію, Росію та Крим. Їхала, щоб забрати свою сім'ю.
Черга до м'ясного магазину, квітень 2022 р. Фото: «Нова Каховка.City».
Забрала рідню до Швейцарії
Я вмовила всю рідню. Сестра не хотіла їхати з зятем. В якийсь момент вони прийшли до мене додому і сестра сказала, що вона згодна. Хоча ми були на сумках. Я зібрала всі свої речі. Чоловік теж згодився. Я звернула його увагу на те, що в чужій країні мені буде дуже складно. Говорила, що це його вибір, що він може залишитися з тим майном, яке ми нажили. І потім додала: «Подумай про мене. Як мені буде непросто піднімати дітей. Би ж виїжджаємо не на один місяць».
Чоловік думав тиждень і прийняв рішення їхати з нами. Ми нарешті виїхали всі разом. Дорога була дуже складна. Ми їхали два тижні, зараз знаходимося у Швейцарії.
Виїзд другий. Шлях з України до Швейцарії. Колаж «Евакуація.City».
У цю країну з початку війни приїхало дуже багато моїх знайомих. Вони чекали мене і вмовляли про від'їзд, ще коли я була у Новій Каховці. Зараз ми знаходимося у кантоні Санкт-Галлен, у пансіонаті. Тут багато українців. Виділили нам номер, трьохразове харчування. Діти потрохи починають приходити до тями.
Але виникли проблеми — маму з племінницею та онуком не випустили болгари. Вони залишилися в Туреччині, і ми тепер намагаємося возєднати сім’ї. Але тішить те, що вони в безпеці.
Складно було переміщатися по Владикавказу. Бо там дуже багато привозять 200-х хлопців, люди там усі злі.
Грузія дуже тепло прийняла, Туреччина також, чого не скажеш про Болгарію. Дуже грубо українців сприймають, на очах було написано зневагу.
Хорватія була до нас прихильна. Хазяїн готелю, де ми зупинилися на дві ночі, коли дізнався, що ми українці, то не взяв з нас гроші. Це було близько 100 євро, ми зайняли два номери. Він відмовився від коштів. Дуже тепло хорвати до українців ставляться, тому що в них 30 років тому був конфлікт с сербами, а сербів тоді підтримувала Росія. Вони це пам'ятають і не дуже полюбляють росіян.
Мешканці міста ловлять інтернет, липень 2022 р. Фото: «Нова Каховка.City».
Український ген потрібно зберегти
Швейцарія теж прийняла дуже тепло. Поки не знаємо, як далі буде зі школами. Ми стоїмо в черзі, я так розумію, нам будуть давати житло й розселяти. То дякувати богові, що ми все проїхали.
Зараз дивлюся новини про Нову Каховку. Моя кума постраждала від нещодавних вибухів, вся порізана від віконного скла. Я її дуже просила, давай від'їжджати, а зараз така біда, що не можу на таке дивитися. Так що я дуже розумію тих, у кого рідні залишилися в Новій Каховці. Це дуже ятрить сердце. Я сама це пережила. Бо майже півтора місяці не їла, не пила, не раділа нічому, бо знала, що там моя рідня і вони в небезпеці, поки не вивезла рідних. Але кожен сам приймає таке рішення.
Коли ми виїхали, то дізналися про російський наказ, що чоловіків з окупованих територій треба випускати тільки за згодою військкомату. Я так розумію, що наших чоловіків не хочуть випускати.
Набережна Нової Каховки, липень 2022 р. Фото: «Нова Каховка.City».
Зараз реабілітуюсь та свою нервову систему приводжу до тями. Бо цей шквал емоцій, які були в дорозі за ці місяці, дуже відбився на здоров'ї. Волосся лізе жмутами. Тому вдячна режиму, який тут є, і харчуванню, яке більш корисне. Але душа болить за Нову Каховку, новини відслідковую. Тримайтеся!
Такий час важкий, його треба пережити, пристосуватися, вижити. Ми повинні ЖИТИ. Ми українці, наш ген національний потрібно зберегти. Діти повинні знати, хто вони і звідки. Я думаю, як би нас не розкидала по планеті ця війна, колись вона закінчиться. Колись ми зустрінемося. І думаю таких історій потрібно розповідати якомога більше, бо згадую як читала подібні оповідання з Другої світової війни, та які розповідали наші бабусі та дідусі. Сподіваюся, що зустрінемося, є таке велике бажання — десь на якомусь міському святі побачитися і зробити щось масштабне, велике.
Тэги: