Ян Ярчук
«Чому ви досі не виїхали?» Мабуть, жодного іншого запитання жителі червоних зон Херсонщини, Сумщини, Харківщини чи Запоріжжя не чують так часто. Воно звучить у коментарях під новинами, у соцмережах, іноді навіть від знайомих або людей, які щиро хочуть допомогти.
На перший погляд, відповідь здається очевидною: якщо небезпечно, треба евакуюватися. Але за цим простим закликом часто не стоїть відповідь на інші запитання: куди? За які гроші? З ким залишити лежачих батьків? Хто здасть житло пенсіонерам із двома котами? Що робити, якщо власний дім уже зруйнований, а компенсації ще немає?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Червоний Хрест припинив евакуацію людей з Херсона через дії поліції Миколаївщини
На п’ятому році повномасштабного вторгнення війни, яка триває з 2014 року, вже стало цілком зрозуміло: «Евакуюйтеся» – це не рішення. Це лише початок дуже складної історії і пройти цей шлях можуть далеко не всі. Навіть якщо йдеться про реальну небезпеку.
«Виживання за рахунок власних сил»
Про це каже директор КЗ «Школа вищої спортивної майстерності», волонтер Ігор Гарагуля. Він наголошує, що люди, які пройшли окупацію, евакуацію, втрати та життя під постійними обстрілами, добре знають, на що можуть розраховувати – лише на себе.
«Потрібна повноцінна та прагматична робота держави для людей, а не короткострокові нестабільні, а скоріше випадкові випадки «допомоги», які позбавлені системності. Для нас, пересічних херсонців, це означає тільки одне – виживання за рахунок власних дій, сил, здоров’я і бажання вижити. Просто вижити», – написав він.
Ігор Гарагуля також звернув увагу ще на одну особливість людської психології. За його словами, більшість людей навіть у мирний час не змінюють місце проживання більш ніж на кілька десятків кілометрів, а під час війни кожен бачить ситуацію крізь власний досвід.
«Хтось – із прольотом російського «Шахеда» поруч, хтось – із руйнувань, хтось – із телевізора. Тому замість осуду краще допомогти хоча б сусідам», – переконаний він.
«А чого ви там сидите?»
На це запитання відповідає херсонська волонтерка та громадська активістка Наталя Шатілова-Погасій. Вона оприлюднила кілька історій людей, які останнім часом звернулися по допомогу.
Історія перша. Пенсіонери з двома котами
Подружжя дуже поважного віку. Чоловік – маломобільний. Дружина доглядає за ним. Разом із ними живуть двоє котів, які давно стали членами родини. Жінка боїться навіть виходити до магазину, адже якщо її вб’є російський дрон чи уламок, чоловік залишиться абсолютно безпорадним. Виїхати вони готові. Але куди? У тимчасовий прихисток із двоярусними ліжками? У покинутий будинок у селі? До лікарні, де немає місць і не дозволяють перебувати з домашніми тваринами? Чи до приватного пансіонату, проживання в якому коштує у кілька разів дорожче за дві пенсії?
Історія друга. Двоє лежачих батьків
Подружжя віком близько 50–60 років. У них – двоє лежачих батьків. Обидва потребують постійного догляду. Чоловік через це не може працювати. Жінка цілодобово доглядає за літніми людьми. Живуть майже у «червоній зоні». Живуть за рахунок двох пенсій батьків. На ліки та харчування грошей ледве вистачає. Памперсами допомагають волонтери. Евакуація для цієї родини означає не лише переїзд, а й необхідність знайти житло, придатне для догляду за двома лежачими людьми, транспортування, медичний супровід і кошти, яких у них просто немає.
Історія третя. Повернення до Херсона
Молода мама з двома дітьми два роки жила в інших регіонах України. Потім повернулася до Херсона. Не тому, що тут безпечніше. А тому, що більше не могла оплачувати оренду житла. Чоловіка немає. Батьків теж. Працювати в іншому місті було майже неможливо, бо дітей ні з ким залишити. У Херсоні хоча б є власна квартира, гуманітарна допомога, знайомі та можливість знайти підробіток. Навіть якщо щодня доводиться жити під загрозою російських атак.
Історія четверта. Без дому і без компенсації
Ще одна родина вже втратила власний будинок. Житло повністю зруйноване. Тепер вони живуть у знайомих. Виїхали б. Але не мають за що. Компенсацію отримати не можуть. Будинок був у «червоній зоні», тому зробити фото руйнувань майже неможливо. Навіть якщо це вдасться, черга на розгляд заяв настільки велика, що люди не знають, чи дочекаються рішення.
«Саме таких історій у Херсоні безліч», – зазначає Наталя Шатілова-Погасій.
«Я більше нікого не засуджую»
Під дописом пані Наталії з’явилися десятки коментарів.
Катерина пише: «Все так і є. Ми теж повернулися, бо знімати квартиру в інших, менш безпечних містах України, дуже дорого. На мінімальну пенсію і допомогу ВПО не прожити».
Ще один коментар залишила Людмила. Її батьки залишилися на окупованій Донеччині. За її словами, колись люди дорікали їм, чому вони не виїхали: «Мене мої колеги в Херсоні питали, чому мої батьки не виїхали з окупованої Донеччини, навіть натякали, що вони зрадники. Батьки так і не дочекалися повернення в Україну. Тепер ця тема по-іншому висвітлюється херсонцями, коли вони самі опинилися в такій ситуації. Я ніколи нікого не засуджую, бо знаю: у кожного є свої причини».
«Евакуюйтеся» – не рішення
Цю проблему днями порушив і Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. За його словами, фраза «Евакуюйтеся» без відповіді на питання «куди?» і «що буде далі?» означає перекладання відповідальності на саму людину. Такого висновку дійшли автори третього всеукраїнського «Опитування з питань захисту в Україні», яке охопило понад 13 тисяч внутрішньо переміщених осіб, мешканців прифронтових громад та людей, які повернулися додому.
Його результати свідчать про тривожну тенденцію:
- 59% опитаних не почуваються у безпеці;
- лише 43% готові до евакуації, і за рік цей показник зменшився на 11 відсоткових пунктів;
- 15% людей, яким потрібна евакуація, взагалі не знають, куди звертатися;
- 57% внутрішньо переміщених осіб втратили житло, але компенсацію отримали лише 5%;
- 41% повідомляють про психологічні проблеми.
В Офісі Омбудсмана наголошують: людині недостатньо сказати «виїжджайте». Вона повинна розуміти, де житиме, як лікуватиме рідних, за що існуватиме і чи не залишиться сам на сам зі своїми проблемами.
«Безпека погіршується, а готовність до евакуації падає. Людина, яка втратила дім, не повинна ще й витрачати місяці на те, щоб довести своє право на допомогу. Коли житло втратили 57% ВПО, а компенсацію отримали лише 5%, очевидно, що механізм потребує змін. Тенденція очевидна: за рік ситуація не покращилася, а за ключовими показниками погіршилася. І це має стати сигналом для Уряду переглянути підходи до захисту ВПО та постраждалих від війни!», – йдеться на сайті Уповноваженого.
Не всі історії видно у соціальних мережах
Для тих, хто живе далеко від фронту, рішення може здаватися простим. Але в Херсоні, Сумах, Куп’янську, Оріхові чи Покровську за словом «евакуація» часто стоять лежачі батьки, зруйнований будинок, відсутність грошей, неможливість знайти доступне житло, діти, домашні тварини або просто повне виснаження після чотирьох з половиною років війни.
Саме тому питання «Чому ви не евакуюєтеся?» нерідко звучить не як прояв турботи, а як спрощення чужої біди. А відповідь на нього майже завжди набагато складніша, ніж здається на перший погляд.
Фото ілюстративне, скриншот з відео ХОВА
Дарина Лапіна
