Євгенія Весна
Одна з найважливіших подій у світі сучасного візуального мистецтва — виставка Documenta, яка кожні 5 років проходить у німецькому місті Кассель. Цьогорічна Documenta-15 стартувала 18 червня і триватиме по 25 вересня. Серед безлічі мистецьких проєктів, які представили світовій спільноті — український «LIVE». Його кураторка – херсонська арт-менеджерка Олена Афанасьєва, вона ж керівниця Центру культурного розвитку «Тотем», вона ж арт-директорка Urban CADу, вона ж кураторка багатьох культурних програм і в Херсоні, і за його межами. І хто, як не вона, знає усі подробиці створення цього антивоєнного проєкту та його шляху до європейського глядача.
– Пані Олено, чим цікава виставка Documenta взагалі і її цьогорічна іпостась?
– Documenta заснована у 1955 році і мала на меті відновити порушену традицію авангардистських виставок у Німеччині, перервану 1937 року нацистами. На першій виставці були представлені такі художники, як Пікассо. Сьогодні це одна з центральних культурних подій Європи – нарівні з Manifesta і Венеційською бієнале.
Цьогорічна Documenta-15 сфокусована на темі Global South (Глобальний Південь), а її куратори були з Індонезії. Участь України не передбачалася, ми не потрапляли у географічний фокус. Більшість мистецьких проєктів говорили про кризу, про біженців, про пост-колоніалізм. І все це стосується і України також. Наприклад, та сама Індонезія посідає третє місце з імпорту українського зерна, тож дуже потерпає від війни, розв’язаної росією. Але без нас про Україну і не згадали б.
– Якщо участь України не була запланована, то як ваш проєкт потрапив до Касселя?
– Ще перед 9 травня одна німецька галерея звернулася з пропозицією зробити виставку про Україну в Берліні – щоб протидіяти поширенню там російських наративів саме на 9 травня. Ми одразу погодилися, бо розуміли, що саме у Берліні треба постійно посилювати голос України, а ще й перед 9 травня, коли тамтешні проросійські сили підіймають голову. Так виник проєкт «LIVE».
Але поки тривав збір матеріалу, з галереєю почалися проблеми. То попросили прикрити жінкам груди – мовляв, «у нас літній директор, він трошки консервативний». То переробити історії людей, а краще взагалі залишити тільки активістів з громадських організацій (а це для мене було неприйнятно, оскільки відносить до російських наративів про те, що є «нормальні» українці, а є якісь «активісти-націоналісти»). Потім минуло 9 травня, виставку ми так і не зробили, і від подальших перемовин з галереєю я відмовилася. І почала шукати інші варіанти, як донести проєкт до європейської аудиторії. Була впевнена, що знайду, але можливість знайшла мене сама.
Ще торік я познайомилася з ZK/U – Zentrum für Kunst und Urbanistik (Центр Культури та Урбаністики) з Берліна. Вони у цьому році мали власний проєкт на Documenta, але додатково у них виникла ідея створити окремий майданчик для українців. Локацію назвали «Citizenship Ukraine» (Громадянство – Україна). Для цієї локації я одразу запропонувала проєкт «LIVE», я його там буквально побачила. Окрім виставки «LIVE», на цій локації три дні тривали дискусії та презентації, організовані Платформою ТЮ (Маріуполь), Центром сучасної культури (Дніпро), «Гараж 127» (Харків).
– Невже дискутували з росіянами?
– Ми з німцями, які організували локацію «Citizenship Ukraine», довго про це говорили – вони хотіли до дискусій запросити «хороших росіян». Не вийшло, ми не погодились. А от білоруси були присутні – але тільки ті, які виїхали й багато роблять для спротиву режиму Лукашенка і на підтримку України.
– Будь ласка, докладніше про концепцію проєкту «LIVE» та його учасників
– Ідея полягала у тому, щоб художники на тілах звичайних українців намалювали бронежилети – як символ того, що за місяці повномасштабного вторгнення шкіра українців вже просякнула війною, що наші цивільні люди беззахисні перед війною, але водночас вони бійці – кожен на своєму фронті.
Я попросила допомоги у друзів-митців та громадських активістів з Харкова, Львова, Вінниці. Знайшла багато творчих людей, які зараз теж ВПО, наприклад, митці з Харкова, вони тепер живуть і працюють у Львові – там створили прихисток для біженців й збирають гроші на бронежилети. Я і мої колеги почали записувати історії людей, які погодилися бути моделями для художників – всіх, хто приходив. Записували історію «до і після» війни. Є серед авторів та моделей і херсонці, але їхні імена називати не будемо.
Для проєкту «LIVE» ми також зробили відео, у якому поєднали записи з камер спостереження за мирними європейськими містами з кадрами «прильотів» з відеокамер в Україні – Харків, Маріуполь, Житомир, Херсон… Є записи відеокамер, на них добре видно, як рашисти розганяють мирний мітинг на площі Свободи в Херсоні.
Проєкт мав бути максимально емоційним, адже в Європі вже настає певна втома від війни. Люди там не хочуть чути про страшне, вони хочуть жити своїм нормальним життям, make business as usual – це найстрашніше і для них, і для нас, адже нам потрібна зброя, а їм треба усвідомити, що війна завтра прийде і до них, якщо не зупинити росію назавжди.
– Як німці, європейці реагували на проєкт?
– Реакція була потужною. На Documenta приїжджає дуже багато, і щодня через виставку проходило до тисячі людей. Ми ще тільки розвішували роботи, а люди їх розгортали на підлозі й читали. І по виразах облич було видно, що вони не просто співчувають, а що їм теж починає боліти.
Коли я робила презентацію, хтось з відвідувачів спитав: «Скажіть, а російські військові, які таке роблять в Україні,– вони психічно нормальні?». От як відповісти коротко? Номінально так, вони нормальні. Але там хвора вся держава, в якій поняття «норми» далеке від базових принципів гуманізму.
– Тема війни в Україні якось «чіпляє» більшість німців чи вони більше стурбовані власним добробутом — і на цьому все?
– Коли в газетах з’явилися публікації про проєкт «LIVE» і українську локацію на Documenta, то поруч була стаття про газ із фотографіями Путіна. Так, німців їхній добробут турбує. Тому ми й говоримо з ними, що треба добре зважувати – платити зараз трохи більше за газ та економити, чи завтра позбутися всього.
Була така ситуація: поряд з нашою українською локацією раптом з’явився мітинг – щоправда, нечисленний, але з плакатами, на яких було написано «Ні війні» і «100 мільярдів? Жодного цента для ваших війн». Наші маріупольці дуже швидко відреагували: взяли українські прапори та плакати «Озброюйте Україну» і стали навпроти. Потім втрутилася поліція, і німці з плакатами пішли.
– Під час виставки в Каселі були проросійські мітинги. Ви їх застали?
– Була дуже зайнята на виставці, майже нічого не бачила.
– Чи достатню увагу преси отримав проєкт «LIVE»?
– Ніколи не буде достатньо – поки не буде перемоги на умовах України, поки наша країна не буде в безпеці, а разом з нею і країни ЄС. Але що цікаво: вже у серпні мої колеги-журналісти й друзі з Німеччини сказали, що там почали з’являтися статті з новими наративами – критика путінського режиму, якої не було раніше. Сказали, що крига скресла, що, починаючи з найбільш авторитетного німецького журналу «Шпіґель», ЗМІ почали подавати іншу інформацію всупереч російській пропаганді, якої там було достатньо.
– Наскільки глибоко, на ваш погляд, Росія «вкорінилася» в Німеччині, країна справді «зомбована» роспропагандою?
– Дуже зомбована. У нас був один вільний вечір, ми зустрілися за чаєм з місцевими. І от один бізнесмен, який здавався цілком адекватним і взагалі другом України, раптом почав говорити, що у війні в Україні винні НАТО і Сполучені Штати – нібито вони «тягнули Україну в НАТО», а без цього й війни б не було. Очевидно, це йому мізки російська пропаганда промила. Тож треба говорити. У нас був слоган, написаний на вході до нашої локації: «Говоріть з українцями, а не про них». І це працює. Бо там, де не працюємо ми – там працює російська пропаганда.
– Чи матиме проєкт життя після виставки Documenta-15?
– Так, «LIVE» поїде і в інші країни, і буде представлений в Україні. Зараз він прямує до Мілану – в Італії на початку вересня відкриється велика виставка «Італія X Україна – ВІЛЬНА ЗЕМЛЯ», де і буде представлений. А в Україні ми продовжуватимемо збирати історії – їх можна побачити на сайті www.liveproject.info. Звісно, я була б щаслива, якби цей проєкт якнайшвидше скінчився, щоб у ньому не було потреби…
– Участь України в такого роду мистецьких подіях є актуальною?
– Актуально все, що дає змогу говорити про війну в Україні. Будь-який майданчик може стати рупором. І чим далі – тим це буде актуальніше, бо європейці вже втомлюються від новин про війну і повертаються до своїх звичних справ. Якщо немає якоїсь гучної трагедії, як Буча чи Оленівка, яка на перших шпальтах – то в медійне поле звичайного європейця Україна не потрапляє. Тому бути присутніми на знакових подіях просто необхідно, це говорить відвідувачам про важливість українських питань, акцентує на них.
– Ваші власні враження від участі у виставці Documenta-15 — які були позитиви-негативи?
– Складне питання. Для мене це була робота – робота, яку треба робити. Результатом я задоволена.
Марина Поліщук
Дарина Лапіна
