Євгенія Весна
Рік тому росіяни обстріляли будівлю Миколаївської облдержадміністрації. Тоді ракетний удар обірвав тридцять сім життів.
Розділяємо твій біль, місто-побратиме! Херсон у жалобі разом із тобою!
Подруга написала, як після визволення поїде в Крим. А я в Крим не поїду. Бо всі друзі там вже колишні, моя дача в Євпаторії – колишня. Мої улюблені місця понівечені, я там знала кожен куточок і тепер він мені буде ” не такий”. Тому після визволення мрію поїхати в Чорногорію, вона мені не буде нагадувать про зрадників, які доказували мені, що нас обстрілює ЗСУ, а російські війська просто бубочки, що нас визволяють. Мене серед зрадників не нудить, у мене напади клаустрофобії. Я серед них задихаюся, я вже знаю. Тому мрію про визволення Криму, але ні, я туди не поїду.
Бачу що суспільство знову наздоганяє смуток від невтілених прогнозів Арестовича.
2-3 тижні, егеж?
Люди вже зі скепсисом дивляться на прогнози Буданова, щодо повернення кордонів 1991 року. Зневіра від очікувань починає заполоняти серця.
Війна це страшно, не зручно. Війна це смерті найкращих та найсміливих з нас.
Війна – рушій який ламає, та власне, вже зламав все звичне навколо. Суспільству важко прийняти те, що відбувається. Не буду писати як себе почувають військові, бо я не є ним.
Ми так чи інакще живемо плануванням майбутнього та очікуваннями які накладаємо відповідно з планувань. Під час повномасштабної війни, як виявилось, ми не можемо нічого планувати і це дратує та зневіряє.
Прогнози та плани часто йдуть по пизді, обідно.
Зараз буде неприємне питання.
А що ви будете робити, якщо ця війна до кінця вашого життя? Думали про це?
Дивлячись на фото наших деяких сел, містечок та міст… розумієш що “відбудувати” чи “відремонтувати” нереально. Нема що… Але є можливість будувати з нуля і правильно одразу, гармонійно, красиво. Не так як було по мірі “зміни законів” та влади, а з генерального плану, з правил, дизайн-кодів.
На жаль, причина така страшна…
Не поновити треба “як було”. Як було – не хочеться. Як було – вже не треба.
А треба нова реальність, нові горизонти, нові структури.
Вчора я вперше був у себе в квартирі від ранку 24 лютого 2022 року. За час окупації тут жили і рідні, і знайомі, проводили обшуки орки, але коли зайшов до неї вчора, то відчув себе саме у тому дні, коли о 5.00 збудив дружину і доньку і вони без жодних зайвих питань взяли із собою лише рюкзак і сумку до машини і виїхали з міста (вже і на собі перевірив, що життя цілої родини можна вмістити в такий об‘єм).
Вчора, вперше з трьох візитів, забіг лише на пару хвилин, бо за вікном одразу Дніпро і лівий берег поки що з ворогом.
Зараз відчуваю, що життя в ній зупинилося, але вона всім своїм виглядом каже, що повертайтеся і я готова одразу дарувати свій уют.
Колись в дитинстві думав, як це в один момент може зупинитися життя, коли дивився фото про Чорнобиль.
З Херсоном має бути інша історія і насправді мирне життя сюди повернеться (Дякуємо #ЗСУ!), а статус прифронтового міста і не тільки міста, а і області, залишиться в минулому, але яким воно буде залежатиме від кожного з нас-Херсонця!
Вже зараз багато на різних майданчиках йде розмов, яким його бачать в майбутньому, багато каже, що ми маємо його вивести мінімум до рівня лютого 2022 року.
А мені здається, що такий орієнтир – це буде наш програш, бо Херсон майбутнього – місто наших дітей і воно повинно бути значно кращим і не схожим на той початку 2022 року і нам не треба тягнути туди наші уявлення про місто, яким ми його уявляли в майбутньому до 2022 року, навіть з прожектами навколо «лєбєдінного озера» (скільки політичних кар‘єр було збудовано навколо нього:), бо це вже минуле.
Зараз ми маємо супер шанс змінити його, як кажуть очистити його карму, про яку згадували і згадують постійно, коли якісь невдачі.
Марина Поліщук
