А пісня "НА МАЛЕНЬКОМ ПЛОТУ..."
Для РФ вже актуальна, чи ще почекаємо?
Ровно 5 месяцев как началась война. Большая часть страны разворочена, убиты те, кто этим летом планировал на море, а не на тот свет, раненых физически тысячи, изувеченых морально - миллионы.
Я не знаю, чем мы заслужили всё это. Но после 5 месяцев войны и оккупации лично мне уже всё равно, кто виноват. Меня, как и в первый день, волнует всё тот же вопрос: что делать.
Что делать со своим мозгом, который ежедневно будит тебя в 4 утра уже по привычке: сейчас начнут летать ракеты, лучше проснись и будь готова ко всякому "а вдруг".
Что делать с информацией о том, что ежедневно пропадают люди: знакомые, знакомые знакомых, друзья, коллеги... Какого чёрта мы всё это проживаем? В чём наша вина?
Что делать, когда нет привычного завтра? Планы, рабочие процессы, наработки, все твои стажи и успехи вдруг стали зияющим нулём. Да провалитесь к такой матери, это можно пережить. Но из пустот в местах, где раньше были твои друзья, сильно тянет тоской и растерянностью.
Рассуждая философски, мы часто говорим о новой жизни, которую-де нужно начать, перевернув "страницу" после болезни, развода, старой нудной работы, чьей-то смерти... Я не раз всё начинала с нуля, но никогда - с пепелища. Пока что я стою и оглядываюсь. Мало что уцелело, но и война ещё не кончилась. Но что бы ни было, я проживу это здесь, в своём Херсоне. Никогда не думала, что этот город мне так дорог, и так за него душа болеть будет. Почему-то перестать чувствовать под ногами родную землю стало страшнее, чем потерять собственную жизнь.
Мне не нравится эта "новая страница". Но единственный оставшийся кит, на котором сегодня держится моя личная планета - это вера в Высшую Справедливость, и я готова ещё потерпеть, абы дождаться дня, когда она начнёт вершиться. Для всех.
Глибокий вечір. Сутеніє. У дворі жодної души. І раптом з-за кущів чується п'яний голос, який матюками криє х#&ла та його гоп-компанію. Придивляємось, ледь розрізняємо одиноке тіло на лавці під горіхом. А в повітрі майже зависають його відчайдушні матюки, що линуть з самого серця.
- Накипіло, - підсумовує дружина.
- Скоріш, наболіло, - додаю я.
Крики лунають добрі чверть години. Потім втомлений чоловік нарешті підводиться та йде у темряву двору...
Витіснення російських військових за допомогою ударів по мостам. Читаю, що це такий метод ведення війни, щоб зменшити втрати і руйнування. Згадала: "згинуть наші вороженьки як роса на сонці". Люди обговорюють, що зникли блокпости біля Антоновського моста.
Херсонці! Дуже прошу, в кого ж домашній інтернет, зробіть гостьовий доступ (в роутері). Бо буває що вдома пропадає, а це єдиний спосіб зв'язку. Сьогодні з ранку не було дома, пройшов по місту, багато точок, але усі закриті. Було декілька відкритих, але без доступу до мережі.
Про Дар,ївський мост від очевидця. "Семь огромных отверстий от 1 метра до двух. Сквозных. Сейчас его оперативно ремонтируют. Пока варят сквозные отверстия. Работают рем бригады военных."
П'ять місяців під російськими обстрілами. Деяких друзів вже немає, а у декого немає дому.
Усе, що є у мене - усвідомлення, що кожен день може стати останнім. І люди, за яких тримаюся... яких ще не відібрали.
Потрібно створити військову "Фейсбук раду" " ТiкТок раду" і ми військовим даватимемо поради, лаятимемо їх за невдачі, обговорюватимемо становище з експертами - Гелетеєм, Пашинським, Яценюком, Аваковим, Гордоном, Бутусовим, Турчиновим, чоловіком і дружиною Луценко, і звичайно ж з Шустером...
Поговорив з тими, хто на Херсонщині, розбередило душу. Про те, яким важливим в окупації є спілкування. Фізичний контакт з людиною, побачитись, обійняти, поспілкуватися, поговорити про щось дрібне, «переключитися» на якусь тему, щоб хоч на мить забути про війну. Якщо це й виходило, то й правда, лише на якусь мить. І ці миті ми потім згадували, смакували як щось дорогоцінне. Згадуємо їх і дотепер. Бо не покидає відчуття: завдяки цим миттєвостям, цим хвилинкам ми змогли вижити.
Вранці було голосно, від чого ми попросипалися. А об 11-ій поїхали у ХХ перевірити блокпости,- ніде нічого. Зайшли у хату, провідали сусідів і майнули на Дніпро. Хвилі були добрячі, тому ми трішечки зробили заплив і повернулися додому. Купили 6 л. пива на завтра: з друзями зробимо понурення у води Дніпра і пригостимся пивом з таранькою. Війна війною, будь вона тричі проклята, а життя продовжується... Не весь же час сльози лить... Ось так ми підтримуємо один одного. Але цей біль, якого не видно зовні, все одно роз'їдає душу! Ми як маленькі діти шукаємо собі забаву. І плачемо, і сміємося, - сходимо з розуму, але держимось!!!»
Мене не покидають спогади і думки про це. Наскільки важливим для людини в окупації є зв’язок з зовнішнім світом. Фізичний контакт. Почутий голос.
Нема зв’язку, росіяни глушать/вбивають все. Не можна почути друга, просто знайому людину, поговорити. Не можна написати все, що думаєш, бо орки можуть читати. Але можна відправити сердечко. І сподіватися, що рано чи пізно це сердечко дійде до адресата.
Не всі сердечка доходять. Під деякими назавжди залишиться відмітка «не прочитано». Як під цим. Але ми колись з усіма зустрінемось. Обов’язково. В серці, в думках, в інших світах. Ми обнімемось і ми знову будемо щасливі. Як раніше.
Той, хто думає, що у Херсоні райське життя - можу сказати, ніщо і нічого не вартує того відчуття страху, який ти відчуваєш постійно. Я хз як люди 72 роки в СРСР жили під скляним ковпаком контролю, тут три місяці пробув в окупації - і вже пів голови сивого волосся????♀️
Тэги: