Марина Поліщук
Мій знайомий вибрався з Херсона, який зараз окупований росіянами. Це таке велике полегшення.
Сподіваюся, українська армія звільнить наші міста та домівки з-під російської окупації, сподіваюся, що це станеться скоро. Це не про якісь абстрактні “території”, якісь шматки землі та скелі. Це наші домівки, наше життя. Ми хочемо жити і рости, а не бути вбитим і притягнутим за те, що ми українці.
***
Зараз багато зустрічаю думок та постів зі схожим змістом: “Хочу, щоб все було як раніше, до війни”.
А я не хочу.
Не хочу дарма витрачати час. Не хочу бачити навколо себе тих, кому все одно. Тих, хто поза політикою. Тих, хто чекає з неба погоди та чекає, що хтось має про нього дбати. Хто вважає, що можна просто повернутися до минулого життя. Не має вже минулого життя, якщо хтось цього ще досі не розуміє.
Мені байдуже, як людина ставиться особисто до мене. Куди більш погано, коли людина плює та не поважає самого себе – байдужістю, страхом, сміттям навколо себе та в своїй голові, пристосуванням, відсутністю принципів. Можливо раніше і можна було дозволити себе не звертати на таку людину увагу – та не сьогодні. І точно не завтра.
Озирніться навколо себе добре – без винятків. На родичів і друзів. На колег та товаришів. На керівників та сусідів. І робіть висновки. Не подбаєте про своє оточення сьогодні – тоді ваше оточення буде приймати за вас рішення завтра.
***
Перші дні війни вже під Херсоном та блокування міста не були найважчими – по-справжньому важко стало десь на третій місяць. Звісно, в ретроспективі – з огляду на вже прожите. Перші дні були шоковими.
В окупації ти дослухаєшся до найменшого шороху. Це може врятувати життя. Всі авто, які з’являлись неподалік, всі звуки поза місцем перебування, – слух ставав по-котячому гострим. Ми навчились розрізняти звуки настільки, що знали, коли проходили сусіди, а коли – “народная милиция”, яка вешталась і вивчала “температуру по палате”. За кроками знали кількість людей і наявність озброєння. Ви знаєте, що дзвін ключів схожий на звук спускового отвору автомата, а звуки автобусів чи тролейбусів за певних обставин нагадують звук ракети? Я тепер знаю. І більшість херсонців тепер знають – тих, хто живе із цим.
***
Стрічка заповнена фото загиблих та скалічених дітей. Ці малюки ніколи вже не стануть дорослими, і вони мають батьків, які не знають, як жити з цим далі. Жодна дитина не застрахована від ризику не дійти додому. І навіть усвідомлюючи, що принаймні одна твоя донька у безпеці, не можеш позбавитися липкого паралізуючого відчуття страху за тих, хто залишився. Тому що вони всі – наші. І біль кожного болить, як свій. А в голові лише два питання – як жити зі всім цим і коли закінчиться цей жах?? Вірю в ЗСУ, знаю, що переможемо, але ж як це розриває зсередини… І боюсь дізнатися після війни реальні масштаби наших втрат. Вибачте, “накрило”…
***
Раша вміє професійно створювати ситуації (заблокували Херсон, вимкнули український зв’язок, унеможливили отримання пенсій), щоб людям нікуди було діватися і вони ставали в черги за рашистською допомогою.
***
ЗСУ оточили близько 2000 окупантів з технікою у Високопіллі. Десь два тижні тому ЗСУ звільнили від орків Ольгине. За останні три дні остаточно сформувалося подвійне кільце оточення орків. Ця шобла орків вже майже без БК, пального та продовольства.
Окупанти просять “зелений коридор”. А бутербродів їм не зробиту у дорожку?!
***
Ходимо під одним небом. Дихаємо одним повітрям. Крокуємо по одній землі. Але різні. Різниця є. Свої та чужі. У кожного свій фронт…
Дарина Лапіна
Ян Ярчук
