«Де б не були, але серце рвалося додому». До прифронтового села на Миколаївщині повертаються жителі

Жителі прифронтового села Лупареве, що на Миколаївщині, повертаються додому. Станом на 27 жовтня в населеному пункті налічується 318 людей, хоча після початку російського вторгнення в селі залишалося тільки 36 жителів. У прифронтовому селі побували кореспонденти «Суспільного».

Староста сіл Лупареве та Лимани Наталія Панашій розповідає, що попри повторні обстріли, населення повертається.

«В останній тиждень тут було “жаркувато”. Але люди вертаються у свої домівки. По селу Лупареве вже 318 жителів, а було 36, а до півтори тисячі ще трошки. Радує, що вже є кому приглянути за тваринками, за собаками, за котами», — говорить Наталія Панашій.

Вулиці Лупаревого після обстрілів

У Лупаревому, зі слів місцевих жителів, бувають перебої з електро- та водопостачанням. Гуманітарну допомогу надають волонтери, місцева та обласна влада.

«Як би ми не жили, де б не були, але серце рвалось додому, до батьківської хати, до батьківської землі. Оці літають, всяка нечисть по небі, то звичайно, страшнувато. Молимось, надіємось на Бога», — розповідає місцева жителька Тетяна.

Розбитий будинок у селі

Людям допомагають з будівельними матеріалами, аби хоч тимчасово полагодити пошкоджені обстрілами будинки.

*Пошкоджений будинок, жителі закрили розбиті вікна***

Жителька села Раїса каже, що вдома краще, ніж усюди.

«Я кричала: “Тільки додому!”. Там добре, в Одесі, спокійний район. А тут звичайно бомблять, одразу страшнувато було і зараз страшно. Я ж війну і в дитинстві пережила, ми теж були евакуйовані під Польщу. Я завжди казала: “Найстрашніше – це війна”», — говорить Раїса.

Один із сільських будинків після обстрілів

Пані Валентина в село поверталася двічі, остаточно вирішила залишитися вдома на початку вересня.

«Я за літо двічі поверталась. Перший раз повернулась — п’ять днів побула, три ночі не спала, бо бомбили, а два дні було нормально, але я поїхала. Тоді ще вирішила приїхати, бо додому тягнуло. Приїхала, побула два тижні й знов, як бомблять, я тікала. Повернулась на початку вересня, але вже наче ніде не буду їхати», — розповідає Валентина.