«Чіпляли струм до різних органів». Історія херсонця, який в окупації малював в місті патріотичні графіті і 73 доби провів у полоні

Зранку 4 серпня до підпільного бару Андрія Андрющенка в спальному районі тоді ще окупованого Херсону увірвалися 16 озброєних російських спецназівців. Усі - в повному обмундируванні. Вони одразу ж перевірили його документи, натягнули на очі шапку і перемотали її скотчем.

Росіяни почали бити Андрющенка, випитуючи інформацію про місця зберігання вибухівки і зброї, яка, як вважали окупанти, у нього була. Відповіді на свої запитання вороги не отримали. Тому відвезли 28-річного хлопця до місцевого СІЗО, де упродовж 73 днів тримали його і щодня піддавали тортурам.

— Де вибухівка? — запитували росіяни.

— Не знаю, — відповідав Андрющенко. І його починали катувати.

— Де зброя? — продовжували окупанти.

— Не знаю, — знову говорив хлопець. І отримував чергову порцію тортур.

— Будеш співпрацювати? Здаш ось цих людей?

— Не здам, — і окупати продовжували свою справу.

На наступний день після такого «допиту» у СІЗО Андрющенка відвезли на детектор брехні. Але пройти він його не зміг — фізичний стан уже не дозволяв.

До початку повномасштабної війни Андрющенко працював арт-директором місцевих нічних клубів та ведучим. Після окупації міста росіянами він долучився до добровольців в комунальному підприємстві Муніципальна варта, які підтримували порядок на мітингах і протидіяли мародерству.

Росіянам це не подобалось. Адже це вони мали показати, що є господарями міста. Тому за декілька тижнів почали переслідувати «вартових». А особливо — після зняття українського стягу з міської ради 25 квітня.

Тоді Андрющенко уже не міг працювати згідно з українським законодавством і долучився до підпільного руху опору, який організував один із місцевих політиків — замголови херсонської облради Юрій Соболевський.

Першу акцію активісти влаштували на наступний день після зняття українського прапору з міськради: вони розвісили по усьому місту багато синьо-жовтих стрічок і прапорців.

«Все майоріло в наших кольорах. Це їх дуже сильно почало злити і вони з того часу почали на нас полювання», — пригадує хлопець.

За деякий час після цього група спротиву почала влаштовувати своєрідні арт-перформенси: залишати на стінах патріотичні надписи і образи для російських окупантів. Переважно Андрющенко разом із однодумцями малювали синьо-жовті прапорці і низку популярних гасел: «Херсон — це Україна», «Хороший орк — мертвий орк», «Х*р вам, а не референдум», «Х*р вам, а не міст» [під час руйнування мосту ЗСУ].

Слова «орки» і «узкий» залишали вони і на сміттєвих баках, чим дуже дратували росіян.

«Я думаю, що це мало відгук у серцях херсонців, — каже активіст. — Коли люди, набравшись сміливості, виходили з дому і бачили такі надписи, то розуміли, що не одні в окупації. І це гріло нам душу».

Також фотографії цих графіті поширювались активно в Інтернеті й українці на неокупованій території розуміли, що в Херсоні залишились не лише колаборанти.

Вилазки Андрющенка були схожі на справжню спецоперацію. Усе відбувалося під час комендантської години і навпомацки, а балончики ховали під рукавами спортивних костюмів. Поки хлопці залишали «привіти» для росіян, дівчата стояли з раціями на перехрестях і під'їздах до кварталу. Коли хтось наближався — попереджали.

«На гарячому нас не ловили, — розповідає НВ Андрющенко. — Бо нам доповідали, якщо хтось наближається. Надалі ми працювали вже меншим колективом — по дві людини у групі. Якщо хоч когось бачили у кварталі, то одразу припиняли роботу і скидали матеріали».

Такі акції були щоденними. В цілому до такого арт-спротиву були залучені 14 молодиків.

Коли вороги зрозуміли, кого впіймали, то були дуже задоволені. Водили затриманого на допити кожні два-три дні, щоб витягнути інформацію. Та тортури застосовували щодня.

«Як вони казали: „Щоб ти понімав, кто тут оркі! Це ти тут орк“ Це ти свинособака!» Ось так це було», — пригадує хлопець.

На допити і тортури Андрющенка постійно водили у шапці, перемотаній скотчем. Тому він лише чув голоси росіян, які над ним знущались.

«Вони чіпляли струм до різних органів, — це такий трішки незвичний вид катування, — пригадує Андрющенко. — Ще збивали зуби, не давали спати, не давали їсти і здійснювали щоденний дуже важкий психологічний тиск. Вони мастаки у цій справі».

У хлопця не було зв’язку з навколишнім середовищем, тому росіяни залякували його тим, що вб’ють матір і будуть катувати рідних.

«Психологічно це було найваже, — зізнається активіст. — А фізично усі дні були майже однакові (сміється). До струму не можна звикнути, але я вже розумів, що не помру від цього. Це вже сприймалось як щоденна рутина. Я намагався весь час усе переводити на іронію. Заходив у камеру, хлопці кажуть: «Ну як?» Я кажу: «Ну, на винищувачі політав. Причепили до вух дріт — струм через мозок проходить, а воно так трясе, як перевантаження».

Витримати усе це херсонцю вдавалось, бо він вірив, що це тимчасово, що його звільнять. Або ж будівлю зруйнує ракета.

Також до нього у камеру часом «підселяли» нових людей, які розповідали про успіхи ЗСУ. Це гріло херсонцю душу.

«Люди, які впізнавали мої роботи, казали, що їм було дуже приємно це бачити і читати», — зізнається Андрющенко.

Звільнили Андрющенка із полону 15 жовтня. Він і сам не знав, що це відбудеться. У той день хлопця вкотре викликали на допит. По голосу «слідчого» зрозумів, що це уже нова людина. Та й запитання той ставив такі, наче не знав історію Андрющенка.

«Вони не розуміли повністю, з ким балакають, — пригадує херсонець. — Я сказав, що малював на замовлення політиків прапори України і інколи — „Слава Україні“. Я не розповів, що в мене вдома було знайдено амуніцію, бронежилети. І не сказав, що малював образливі надписи, які відверто „посилали“ росіян».

На це слідчий сказав: «Ну, добре, тоді твій час скінчився».

Хлопець був шокований і думав, що його ведуть «в останню дорогу». Однак його вивели на вулицю, зняли шапку і відпустили.

На дворі вже сутеніло. Андрющенко опинився на вулиці лише із паспортом — ключі і телефон йому не віддали. Тому до своєї квартири він не зміг потрапити. Не було вдома і батьків.

«Я зустрів знайомих на вулиці, з якими дуже давно спілкувався, — пригадує Андрющенко. — Підійшов до них впритул. Але я був в такому стані, що вони мене не впізнали. У СІЗО не було можливості ні поголитись, ні чогось ще. Тому в першу мить мене сприймали як жебрака».

Знайомі все ж впізнали хлопця і впустили до себе додому, щоб він привів себе до ладу. В той же вечір херсонець відправився до свого бару, де в колі друзів, колег і постійних відвідувачів провів перший вечір на волі.

З мамою у той вечір Андрющенко зв’язався телефоном. Адже вона виїхала в інше місто, щоб також не бути затриманою: «У мами була така істерика, що я не міг її зупинити десь зо 20 хвилин. У неї були сльози радості, вона неймовірно кричала. Адже вже не вірила, що мене відпустять. Їй казали, що я буду засуджений мінімум на 15 років за призиви до тероризму, до вбивств руських, і що я буду відсиджувати у в’язниці на території РФ, тому живим вона мене навряд чи побачить».

Уже за місяць після звільнення Андрющенко перестав бачити росіян у місті, — Херсон звільнили.

Сьогодні він координує роботу гуманітарних штабів, які надають допомогу місцевим жителям.

«Я зрозумів: якщо є в серці непереборне відчуття, що перемога близько, і віра в те, що те, що ти робиш — правильно, то ти готовий заплатити навіть надто високу ціну, — пояснює Андрющенко. — Якби у мене була змога повернутись в день, коли місто було окуповано, то єдине, що я міг би зробити іншим чином, і це було б приємніше і правильніше, — взяти зброю і піти з нею. Це було єдине, що я міг зробити краще, ніж я робив».