Марина Поліщук
І знову в центрі уваги – звільнене Високопілля. Сюди не тільки повертаються місцеві жителі, яким довелося тікати від війни, а й їдуть репортери – українські та зарубіжні. Завдяки їм, фіксуються фото- та відеодокази страшних злочинів Росії проти українського народу; завдяки їм, ці злочини бачить увесь світ.
Після деокупації у Високопіллі побував головний кореспондент британського телеканалу Sky News Стюарт Рамзі. Його фото- та відеорепортаж зі звільненого селища на Херсонщині опублікований на сайті телеканалу під назвою «Оповито таємницею: наступ України на півдні розкриває спустошення, залишене російськими загарбниками».
До речі, 28 лютого цього року під час поїздки до Бучі на Київщині Стюарт Рамзі отримав поранення. Машина з командою Sky News потрапила в засідку російських диверсантів, і ті обстріляли автомобіль. Зрештою, усім членам знімальної групи вдалося вижити. «Їхній досвід ілюструє масштаб хаосу й насильства, коли російське вторгнення вступає в нову, більш смертоносну фазу», – повідомив тоді телеканал.
Отже, після одужання Стюарт Рамзі повернувся в Україну, щоб продовжувати розповідати світові правду про військові злочини Росії. Далі – адаптований переклад його репортажу з Високопілля.
Оповито таємницею: наступ України на півдні розкриває спустошення, залишене російськими загарбниками
Проїжджаючи околицями Високопілля та через блокпости, де стоять солдати, які ховаються під деревами, а не в окопах, стає зрозуміло, що ця битва є важкою, і вона далеко не закінчена.
Про південний контрнаступ українців з метою відбити місто Херсон було відомо, але його не бачили. Уся лінія фронту була закрита для всіх понад два тижні, насправді вона оповита таємницею.
Після кількох днів переговорів військові поступилися і пустили Sky News на передову на Херсонському напрямку, щоб ми змогли подивитися, що тут було та що відбувається.
Звільнені міста під час північної кампанії відкрили потенційні воєнні злочини, але там ми також бачили й повернення до нормального життя.
Моє перше враження, коли ми проїжджали околицями Високопілля та через блокпости, де стоять солдати, які ховаються під деревами, а не в більш пристосованих для цього бункерах, полягає в тому, що ця битва виявляється важкою, і вона далеко не закінчена.
Солдати все ще перебувають у занадто великій небезпеці, щоби встановити регулярні блокпости.
Можливо, українці відбили Високопілля та відтіснили росіян, але ті стоять лише за три милі (майже 5 км, – прим. ред.) – з точки зору поля бою це дуже незначна зміна.
Селище просто розгромлене, це насправді так.
Дуже мало людей навкруги. Штовхаючи велосипеди, вони рухаються уздовж обстріляних будинків по вулицях, що всіяні склом, уламками, згорілими автівками та мікроавтобусами.
У центрі селища надзвичайно тихо, якщо не брати до уваги гуркіт артилерії неподалік. Хвости ракет, що не розірвалися, схожі на закопані в землю рослини з металевим листям.
Цікаво на це дивитися, але смертельно.
Дивно, але незабаром росіяни спостерігатимуть за референдумом щодо включення Херсонської області до складу Російської Федерації.
До 5 вересня примусово голосували б і жителі Високопілля (за свідченнями українських бійців, наш прапор у Високопіллі замайорів 4 вересня, – прим. ред.). А сьогодні люди, з якими ми спілкувалися, говорять про референдум як про щось смішне й точно не для них.
Галина наполягає, що не брала б участі в референдумі
65-річну Галину важко було не помітити: вона йшла по вулиці в яскраво-червоному халаті з велосипедом і собакою. Вона видавалася знервованою, але хотіла поговорити про життя тут і про референдум, який проходив за кілька миль звідси.
«Референдум? – перепитала вона, перш ніж я встиг закінчити своє запитання. – Я б за це ніколи не голосувала! Мені ніякий «руський мір» не потрібен. Там люди живуть нормальним життям у Москві, Ленінграді та інших подібних містах, а в селах там… Я не хочу такого життя».
Росіяни казали, що ніколи не підуть звідси. Люди, які залишилися тут або повернулися, кажуть про життя в страху і, що важливіше, про систематичне масове пограбування.
У Високопіллі на вулиці Визволителів майорить український прапор
На дорозі, звідки росіяни відступали, ми побачили згорілий фургон, у якому, здається, були мотоцикли, ймовірно, викрадені.
Один із місцевих жителів, Богдан, розмовляв зі мною біля воріт свого будинку, що сильно постраждав від бомбардування. Чоловік розповів, що пограбування – це характерна риса російських солдатів.
«Вони крали все: машини, навіть велосипеди, всю техніку… Все, – каже 71-річний чоловік. – Якщо не могли завести машину, то її буксирували, нічого не залишали. Просто все палили, руйнували, ламали».
Василь і Надія повернулися у Високопілля
Подружня пара Василь і Надія теж жили в окупації. Їм вдалося на деякий час виїхати, а зараз повернулися додому й намагаються справитися з тим, що пережили.
«Знущалися над людьми, били. Це було жахливо. Не випускали з дому, – пояснює Надія. – Як тільки ми намагалися вийти, вони стріляли над нашими головами з автоматів, тому ми змушені були ховатися. Вони боялися, що ми побачимо, де вони сховали автомати та зброю, у них навіть “гради” там були. Тому ми просто залишалися в підвалі, бо ми боялися виходити».
«Це було так принизливо, у мене немає слів, щоб це описати…», – додав її чоловік Василь.
Районну лікарню росіяни використовували як свій штаб. Перед будівлею – синій автомобіль із сумнозвісною «Z», намальованою збоку.
На місцевому цвинтарі – кілька рядів нових могил, тут поховані люди, які загинули під час окупації та визволення.
Володя Костенко провів нас усередину. Він пояснив, що приєднався до групи людей, яка збирала мертвих і ховала їх. Він тихо плакав на могилах родини, яку розстріляли росіяни. Володя забрав їхні тіла на причепі своєї машини та поховав. Він розповів нам, що загалом привіз на цвинтар 13 тіл і сам поховав.
Більшість загиблих були людьми похилого віку або хворими. Але Володя виявив, що одними з убитих була сім’я, яка, за його словами, була розстріляна росіянами. Він поняття не має, чому.
Коли він розповідав, він не витримав – пішов і заплакав.
Мало хто переживе цю війну.
Дарина Лапіна
