Білозерчанин розповів про свій досвід спілкування із окупантами під час евакуації

Білозерчанин Андрій Піскун народився і мешкав до недавнього часу у селищі Білозерка, що під Херсоном. Окупація російськими військами вимусила Андрія і його родину евакуюватися із рідного селища маршрутом через Василівку до Запоріжжя. Андрій Піскун останнім часом працював кореспондентом на одному із спортивних сайтів, де він й розповів свою історію виїзду.

Ось деякі фрагменти розповіді про спілкування Андрія із окупантами під час його евакуації.

О 6-ій ранку ми були вже в колоні на своєму місці. Орки у першій половині дня випустили 30 машин та закрили проїзд до вечора. Час очікування довелося займати прогулянками вздовж траси, ще й дитина розкапризувалась, почала плакати. Потім колоною пройшла новина, що росіяни закрили проїзд на п’ять днів. Машини, які вони випустили вранці, застрягли на ґрунтовій дорозі, довелося витягувати їх евакуатором.

Я пройшовся до блокпоста, де біля бетонних блоків зібралося багато народу. Перед ними виступав рашист:

– Від мене нічого не залежить. Надійшов наказ нікого не випускати через погодні умови. Я не знаю, коли відкриють дорогу, мінімум через чотири дні, а то й пізніше. Повертайтеся додому, вам нічого не загрожує. Чому ви їдете? Отримуйте російський паспорт та будьте громадянами нашої країни.

Я помітив, що ці тези: «росія тут назавжди», «повертайтеся додому» і т.д. розганяють спеціально, швидше за все, оркам надійшов такий наказ згори. Декілька машин розвернулося і поїхало, але більшість залишилися. Я повернувся до свого бусика. Спека, плач дитини та наростаюча безнадія змусила нас із дружиною ухвалити непросте рішення – повернутися назад до Херсона. Але як?

Я знову пішов на блокпост до орків, цивільних там уже не було. Мене зустрів СОБРівець у балаклаві, яка повністю закриває обличчя. Видно було тільки його вовчі очі. Я описав проблему і попросив його посадити нас на попутку до Херсона. Але він одразу сказав, що шансів виїхати мало, з напрямку Мелітополя та Запоріжжя також не пропускають. У результаті, поки я стояв біля блокпоста, ми поспілкувалися з ним хвилин 15:

– Чому їдете? – спитав він. – Росія тут назавжди, можете отримати російський паспорт, вам належать пільги.

– Роботи нема, мені сім’ю годувати треба.

– Чому тоді не дочекалися визволителів?

– То ви ж нас «звільнили», – пожартував я над ворогом.

– Я маю на увазі ЗСУ, – з посмішкою відповів він.

– Не хочу ризикувати життям дитини, коли розпочнуться активні бойові дії у Херсоні.

– Тут безпечно, ви під нашим захистом. Навпаки, ви його на війну везете.

– Я ризикну, – сказав я, а самому захотілося плюнути в обличчя такому захиснику.

– На Запоріжжі люди добріші, ніж у вас у Херсоні, – несподівано змінив тему розмови СОБРівець.

– Звідки вам знати?

– Я одним із перших входив до Херсона .

– Так СОБР же не воює.

– Ми так думали. Нас везли в Україну з палицями та газовими балончиками, а на Антонівському мосту по нам почали хер*чити ЗСУ. Ми думали, що вийде, як у Криму, не чекали такої відсічі. Я ж не військовий і вже міг бути вдома, але вирішив залишитися. Все-таки за праву справу воюємо. У вас надто багато нациків, Америка накачує вас зброєю і від України виходить небезпека. Тут я з Путіним згоден, хоч я і не його фанат. Знаю, що йому плювати на нас, він має тільки свої цілі. Але я воюю не за нього, а за Росію. Сам я з Ростова.

– То чому в Херсоні люди гірші, ніж тут?, – вирішив я закінчити розпочату тему, втомившись слухати його промову за «велику рашку».

– Як тільки ми захопили Херсон, до нас одразу почали приходити місцеві. Ми базувалися у ХОДА і люди самі йшли до нас: несли їжу, посміхалися, стискали руки. Ми не чекали підступу, а виявилося, що їжа отруєна. Два мої товариші померли майже відразу після вечері. Мені пощастило, що я не їв. Після цього у нас було суворо – жодних передач! Отже, осад від Херсона у мене залишився.

«Шкода, що ви не всі повечеряли отрутою», – порадувався я кмітливості моїх співгромадян.

– Загалом українці набагато жорстокіші, ніж ми. Ваші солдати постійно катують полонених. Ми не такі.

«Ну, звичайно, а звірства над мирними в Бучі, Гостомелі, Ірпені, обстріли Вінниці, Харкова та Миколаєва – це не береться до уваги», – подумав я.

– Ми лише одного разу вбили полоненого, – продовжив окупант. – Спіймали у Чорнобаївці навідника, турка. З найманцями ми не церемонимося, розстріляли на місці і там же закопали.

«Ви відповісте за це, правосуддя наздожене кожного з вас», – сказав я про себе.

– У вас тут, дивлюся, росіяни на блокпостах стоять, а у нас у Херсоні переважно днрівці, – продовжив розмову я.

– Мабуть, брудні і з гвинтівкою Мосіна? – посміхнувся СОБРівець. Я зауважив, що росіяни дуже зневажливо відгукуються про своїх союзників із невизнаних формувань «ДНР» та «ЛНР». Зрештою, простоявши деякий час, я переконався, що зустрічні машини справді не їхали, і повернувся до свого автобуса.

Наближався вечір, їжа закінчилася і треба було шукати крамницю. Водій поїхав до Василівки. Окупанти дозволили заїхати ненадовго до селища, зібравши у всіх документи. У Василівці росіяни були буквально на кожному кроці. У магазині нам довелося вистояти чергу за окупантами, які також купували продукти. Після цього ми повернулися вже у знайоме місце - наш майже рідний дитсадок. Машин там додалося, адже колона збільшилась за день. Але місце переночувати знайшлося. Зазначу, що поки ми стояли в полі, було відносно тихо. Вибухи лунали десь далеко.

Новий день нагадував День бабака. Знов о 6.00 ми стояли в колоні в очікуванні дива. Хоч окупанти і сказали, що не випускатимуть п’ять днів, але ми вирішили спробувати щастя, як, втім, і решта. Колона була реально величезною.

Місцеві мешканці Василівки зробили на нас цілий бізнес. Вони торгували вздовж дороги кавою, чаєм, пиріжками, цигарками та навіть пивом. В обід привозили гаряче. Борщ із гречкою та котлетою коштував 120 грн., російське пиво огидної якості 0,5 л. – 70 грн., звичайний пломбір – 50 грн., стаканчик кави – 20 грн. Незважаючи на завищені ціни, я їм вдячний, адже без перекусу та кави було б зовсім туго. Магазинів у полі немає.

О 17.00 сталося неймовірне – наша колона рушила з місця. Росіяни нарешті відкрили проїзд. Ми були 80-ті у черзі на виїзд. Орки випускали десять машин. У нашому бусику помітно покращився настрій – дорога у вільну Україну була так близько. О 19.00 ми стояли вже біля шлагбауму. Перед нами випустили черговий десяток автомобілів та російські військові закрили проїзд:

– Інші виїдуть завтра, – сказав орк. Настрій миттєво впав. Щастя було так близько.

– Слухай, у нас є ще 15 хвилин, давай ще один десяток випустимо, – почув я розмову російських солдатів між собою.

Орк махнув нам рукою. Наш автобус заїхав на блокпост. Ура! До салону автомобіля заглянув «мій старий знайомий СОБРівець». Стандартні питання, перевірка документів, що дивно, речі не доглядали. Тут погляд СОБРівця впав на молоду дівчину, яка сиділа в салоні поряд із водієм:

– Це не ти, мабуть, мені дулі крутила на мітингу в Херсоні? Я тебе впізнав!

– Ви, мабуть, обізналися, я живу не в Херсоні, а в передмісті і на мітингах не була.

– Ну-ну, знаю я вас, – усмішку орка було видно навіть через балаклаву, натягнуту по самі очі.

До сірої зони на нас чекало ще два блокпости. Біля колишнього посту ДАІ, відомому як «Літаюча тарілка», особливо ретельно перевіряли документи на машину, без довіреності проїхати нереально.

І, нарешті, останній блокпост, на якому стояли чеченці. Як на зло, син почав плакати, йому захотілося вийти погуляти. Щоб якось розважити його, я ввімкнув на смартфоні мультики, але не допомагало – крик стояв на всю маршрутку. До салону заглянув непоголений чеченець і попросив усіх чоловіків вийти.

– Дайте сюди мобільні телефони, – сказав шанувальник Кадирова.

– Я не маю, я продав, щоб виїхати, – сказав перший чоловік. Другий хлопець дістав кнопковий телефон, чим також не втішив чеченця, який явно був налаштований подивитися фото і перевірити соцмережі.

– Ну надєюсь у тєбя єсть смартфон? – спитав мене орк.

– Є, але він у малого, він дивиться мультики, – сказав я.

– Да ви іздєваєтєсь надо мной. Ладно, садитєсь в машину. Синок продовжував репетувати, мультики не допомагали.

Чеченець глянув на нього:

– Ей, ти пачиму плачиш? Мужчини не плачут. Іді ко мнє!

Я подумав, що мені почулося…

– Дайтє суда рєбьонка, – прошипів чечен, брякнувши автоматом.

Дружина тремтячими руками простягла йому малого, я напружився. Чечен узяв його на руки і повільно пішов у бік блокпоста, ми з дружиною йшли за ним.

– Нє плач, малиш. Рускій салдат рєбьонка нє абідіт.

«Так, так, розкажіть це невинно вбитим діткам із міст по всій Україні», – подумав я.

Але, як не дивно, він заспокоївся і почав смикати щетину чеченця. Мені здалося, що орк йому навіть сподобався. Напевно, вважав його персонажем мультфільму. Що поробиш, подобаються моєму синкові страшні та брудні персонажі.

– У мєня самого троє дєтєй, нє відєл іх уже палтара года. Саскучілся, – сказав чеченець.

«І не побачиш, – подумав я, – Нех*р було на чужу землю приїжджати».

Чеченець віддав мені дитину, і ми рушили в дорогу. Попереду чекала сіра зона – територія, яку не контролюють ні ми, ні рашисти. «Обережно, міни!» – побачив я напис на дорозі. Водій зменшив хід. Вздовж дороги справді лежали протитанкові міни! Вони були обгороджені, але їх треба було обережно об’їхати. Далі ми побачили підірваний міст у Запоріжжі.

Нам довелося об’їжджати його злощасною ґрунтовою дорогою. Відразу скажу, що краще їхати за кимось, хто знає місцевість, самому можна легко звернути не туди, якщо не знаєш дороги. У сірій зоні стояла зловісна тиша, яка лякала своїм дзвоном».

Додамо, що Андрій з родиною зміг вдало виїхати із окупації і зараз вони перебувають у Одесі.