Ян Ярчук
«При Україні фермерство було налагоджене. Навіть молоді люди ставали фермерами або ж ішли працювати на шахту, на Запорізький залізорудний комбінат. У селі все «крутилося», люди засівали землю, платили податки. Зараз же все поросло бур’янами, бо багато хто виїхав або не захотів брати російський паспорт та переоформляти земельні паї за російськими законами».
Це уривок з розповіді жительки окупованого села, що в Запорізькій області. Свою історію Тетяна (ім’я змінено з міркувань безпеки) розповіла ГО «Почута медіа».
Приблизно пів року тому вона разом з чоловіком виїхала зі свого рідного села. Про те, як подружжя виживало в окупації, та як вибралося з цього пекла – далі у матеріалі.
Життя під окупацією: «Нічого в помешканні не мало нагадувати Україну»
Жінка згадує, як у перші дні окупації вони разом із дітьми та онуками ночували в погребі:
«Мій зять служить у Силах оборони, він дуже просив сім’ю виїхати. Дві години в нас було, щоб зібрати дочку й онуку. Згодом виїхав і син, який тепер боронить Україну у війську».
Тетяна з чоловіком вирішили лишилися, бо не змогли покинути господарство і собак. Та і сподівалися, що їх невдовзі буде звільнено.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Не виїжджають, бо доглядають майже 60 покинутих тварин: історія родини з прифронтового Оріхова
«Я спалила два мішки з традиційним вбранням, вишиванками, віночками моїх дітей. Боялася, що якщо побачать недоброзичливі очі, то будуть катувати. Нічого в помешканні не мало нагадувати Україну», – говорить жінка.
В окупації подружжя займалося продажем меду. Аби хоч якось заробляти на життя їздили торгувати на ринок. Окупанти вимагали брати російський паспорт та оформлюватися, як приватні підприємці, але вони категорично відмовлялися.
«Влітку їздили чимшвидше на ринок, мовчки продавали, скільки могли, і все. Вільного життя такого, як раніше, вже не було. Люди виходили до десятої ранку на ринок і в магазин. Хутко закупилися й одразу додому», – розповідає жінка.
«Государство такие таблетки не выдаёт»
Тетяна з чоловіком не ходили до лікарів, бо їх би просто не прийняли без російського паспорта.
Та і ситуація з медициною була вкрай критичною. За словами Тетяна, якщо в когось із місцевих хапало серце, наприклад, то доводилося їхати аж до Мелітополя:
«Бувало таке, що не довозили вчасно, через що помирали молоді люди, які б ще могли жити».
Безплатна медицина, якою хваляться окупанти, також не відповідає дійсності. Двоюрідна сестра жінки хворіла на онкологію і не могла отримати належне лікування.
«У мелітопольській лікарні їй сказали: «Государство такие таблетки, которые вам надо, не выдаёт. Едьте в Крым». І це вже не кажучи про шалені черги», – наголошує Тетяна.
«Бояться навіть виходити на двір і говорити телефоном»
Як і в інших окупованих населених пунктах, окупанти заселяють хати тих селян, що виїхали. І, звісно ж, не обходиться без розграбовування помешкань.
Ось що говорить жінка про таких «сусідів»:
«Місцеві, що живуть по сусідству з такими «гостями», бояться навіть виходити на двір і говорити телефоном. У сусідньому селі в комендантську годину взагалі не можна виходити на подвір’я і вмикати світло, щоб, наприклад, покурити».
Виїджали з окупації 5 діб
З окупації подружжя виїжджало за допомогою волонтерів, бо власну машину вже продали та й це було б дуже дорого. Загалом, аби вирватися з окупації їм знадобилося п’ять діб. Спершу їхали машиною до Криму, далі потягом до Воронежа, звідти до Білгорода, і нарешті «Колотилівка – Покровка» (пункт пропуску на кордоні Сумщини з РФ), а тоді вже Суми й кінцевий пункт призначення – Запоріжжя.
Процедура фільтрації, згадує Тетяна, була жорсткою:
«Нас розпитували, чого ми не маємо російського паспорта. Відповіла, ніби нам далеко добиратися до місця, де його оформлюють, і там завжди великі черги. Боялися, що нас висадять прямо тут і доведеться йти пішки. Мого чоловіка роздягали, дивилися, чи є тату».
У Колотилівці окупанти забрали телефони й документи. Кожного допитували окремо, запитання ставили ніби з ціллю на чомусь підловити: до якого міста їдете, чого їдете, чого не брали паспорти.
«До того, як війна прийшла, ми працювали, розвивали свій бізнес, мали власну землю, будувалися, все могли купити. Так, ми не були дуже багаті, але не скаржилися, навпаки мали надії та плани. Зараз же мрія одна – щоб усі рідні були живі і здорові, більше нам нічого не треба», – підсумовує жінка.
Фото: apostrophe.ua
