Марина Поліщук
На окупованій Херсонщині повісилося принаймні двоє хлопців атошників, яких окупанти примушували підписати контракт на службу в армії рф
Хлопці не встигли виїхати, а згодом їм повідомили що виїзд їм заборонено.
Їх знайшли коли приїхали безпосередньо забирати до війська ворога.
***
Коли перепливаєш Тису і йдеш углиб Європи, подалі від війни і горя, штани з кожним кроком стають ширшими і ширшими, потім стають величезними шароварами.
Голова дедалі більше наповнюється патріотизмом, хочеться всіх порвати за рідну українську мову, українську церкву та поезію.
Згадуєш пташок біля будинку, колодязь та пісні.
З кожним днем все краще розумієш, що робити військовим на фронті та робітникам у тилу.
Отримуючи європейську допомогу, хочеться стати волонтером та донатити на МАВики.
Визнання хочеться.
***
і про прекрасне
“ТАСС написал о разграбленных в курском Глушково домах. Однако ВСУ в поселке не было”.
Про те, що ЗСУ не заходили у те Глушково звернули увагу навіть російські пропагандистські канали.
Відгадайте, хто почистив будинки на Курщині?)
***
Якщо мені судилося дожити до глибокої старості, не знаю, де я її зустріну, але точно знаю, що щороку в цей день я діставатиму з шафи найкращу свою сукню, пальто і свої парадні туфлі, і виходитиму з дому в будь-яку погоду, щоб купити квіти.
І мені здається, якісь сусідські діти, побачивши мене, здивуються і запитають: “Бабо, а чому ви сьогодні така гарна”? Я зупинюся і скажу: “Що ви, дітки, сьогодні ж таке велике свято”.
І розкажу їм про цей день, 11 листопада 2022 року. Про день, коли посеред війни і горя, ми були такими щасливими, хто б де не був. Щасливими у Варшаві і на Франківщині, Києві і Кривому Розі, в Кракові і Чікаго, Чернівцях і Торонто, в Щецині і Відні. І звісно, у Херсоні. Розкажу їм про те, як плакали і сміялися, більше плакали, якщо чесно, і зовсім не знаходили красивих слів.
Про те, як не могли додзвонитися до близьких і друзів, хто був на цей момент в щойно звільненому місті ще кілька днів, бо не було зв’язку, і намагалися роздивитися їх серед натовпу на головній площі. Про те, як люди ввечері танцювали навколо вогнища, співали і раділи. Про те, як зустрічали героїв Збройних Сил України, як кожному хотілося їх обійняти, доторкнутися і подякувати. Як вже за кілька днів голова міста записував відео з проханням людей розійтися по домівках, хоча це відео могли подивитися лише ті, хто виїхав. А люди довго ще не розходилися. Людям можна було радіти і святкувати, бо вони на це заслужили.
“Але це ще був не кінець, – скажу я, – це був початок нових випробувань”. Обстріли, вибухи, пожежі, Каховська ГЕС. І далі, і далі, і далі.
***
Кривий Ріг.
На жаль, дива не сталось.
Маму з трьома дітками (2 міс, 2.5 роки та 10 років) дістали з під завалів. Їх тіла.
Країна гній має щезнути.
Ян Ярчук
