Марина Поліщук
За повідомленням від місцевих з лівого берегу, останніми тижнями окупаційними каральними органами застосовується тактика глушіння мобільного звʼязку під час проведення перевірок. Вимикають весь населений пункт.
Активно шукають людей, які співпрацюють з Силами оборони України та СБУ. В приватному спілкуванні фсбшники обіцяють «золоті гори» за будь-яку інформацію, що приведе до арешту потрібних їм людей.
Незважаючи на вже тривалий час окупації, росіяни не змогли придушити спротив населення та за можливості намагаються побудувати логістичні шляхи в обʼїзд населених пунктів, розуміючи, що значна частина населення допомагає звільняти Херсонщину, надаючи оперативну інформацію про переміщення ворожих підрозділів.
***
Вже понад рік, як ми виїхали з України. І весь цей час мені було важко підібрати слова, говорячи про місце, де ми живемо. Сказати “їду додому”, повертаючись ввечері після справ чи з якоїсь подорожі, – не могла, було важко це вимовити. Намагалася замінити це типу “до себе” чи в … таке то місто, село.
Аж до того моменту, як донька здала сесію і радісно оголосила по телефону: “ура, я все здала, я їду додому!”
Для неї дім там, де батьки і брат, там де люблять і тепло, куди хочеться їхати на свята.
Тож, я вдома! Як би не було!
***
Бачу, що зараз запити на допомогу ЗСУ, донати, надходження до волонтерів з боку суспільства пропорційно збільшуються лише з кількістю повітряних тривог, випущених “шахедів” і прильотів балістики по містах України.
Але не зі збільшенням втрат воїнів на фронті. На жаль.
Так, всі втомилися, дуже. Це правда.
Але втома з непохитним наміром продовжувати і перемагати – це єдина гарантія всім здобути, повернути мирне життя.
Ми ж не втомилися жити, правда?
Адже, це питання саме нашого життя.
***
Останнім часом все частіше виникає відчуття, що живеш в якомусь сюреалістичнному кіно: бо емоційні гойдалки розхитали твою кукушечку так сильно, що вона вже навіть немає сил блювати собі в рукав, а просто тихенесенько вжалася в поржавілі металеві поручні скаженой каруселі і думає чи варто чекати коли все це припиниться або чи іздохнути прямо на цьому чортовому атракціоні. Бо раніше щоб розслабитись ми дивились сінематоргафічну комедію, а зараз я вмикаю фільми-катастрофи. Та й дивишся таке зовсім іншими очами ніж раніше: з відстороненим відчуттям оцінюєш свої шанси, подумки кажеш герою «довбур, не туди пішов, там жеж вірус/марсіане/собака-робот/зомбі за поворотом», і прораховуєш хто в цій зграї нещодавно ще цивілізованих людей слабке звено в ситуативному ланцюжку. З часом той момент, що живеш без планів, і який так довго зводив тебе з розуму, переростає в закономірне прийняття, ти починаєш жити так, як дуже боявся – одним днем. Розум теж відсторонюється, і ти наче ще і функціонуєш, але якось автоматично, немов дивлячись той фільм – з собою в головній ролі, де ти в величезному світі шукаєш свою пляшечку поки що незараженої вірусом живої води.
***
Це нормально. І навіть треба.
Пробачити деяких людей.
НЕ приймаючи їх назад в своє життя.
Ви маєте право не пускати токсичних людей у свою душу. Вперше чи знову.
Вибачення прийняти можна.
Але доступ вже заборонено.
***
Труха, Хуйовий … та Типовий … стали авангардом української журналістики періоду війни.
Сміялись з теми про написано на паркані? Нічо, то наступний етап…
Доборолась Україна, до самого краю
Храбан Діана
