Марина Поліщук
Сьогодні пішов сніг і ми вирушили в магазин типу нашого ЕПІЦЕНТРУ за лопатою. Йшла повз відділи з плиткою для ванних кімнат, з кухнями, з ламінатом…. Всі ці крани, шторки, полички, шпалери…
Я так любила ходити в такі магазини…. Ми, ті хто кинув своє житло, ми колись так любили обирати для нього нові речі, а тепер я така зла, що не можу цього робити. Бігла крізь магазин і заздрила людям, які можуть жити вдома і обирати новий кафель…
Я не маю свого дому…
***
вчора хотілося намалювати свій страх, свою звірюку якусь таку. А намалювала себе, на морі, сиджу малюю. Все тимчасове, навіть це
***
Я пробула в окупації 534 дні, життям це не назву, 19 обшуків, приниження і залякування це норма там.
Коли я не захотіла брати паспорт тут все і почалося. Все майно стало власність російської федерації, ти сама собі не належиш ні тіло ні все що маєш. Коли мала все і виїхала з чемоданом, чоловіком який після допитів ходити перестав…. це просто кінець світу. Не можу досі зрозуміти як тепер жити.
***
Судячи з кількості нс на росії з пасажирськими літаками останні дні, росіянцям доведеться пересідати на вози. Хоча, а коней де їм взяти?
Зараз якийсь аеробус готується до чергової аварійної посадки -цього разу в Мінеральних водах.
Так, санкції – це ефект не відразу.
***
Попри обстріли, щоденне бомбардування, Херсон живе своїм життям, і навіть, у місті відкриваються безпечні культурні, освітні центри, де вже збираються містяни з дітьми та спілкуються, проводять вільний час, приймають участь у майстер-класах, семінарах.
Люди, що пережили окупацію, і продовжують жити тут – хочуть, щоб життя було живим, а не на паузі.
***
Ми всі не знаємо, скільки ще йти цією дорогою, як розподілити свої сили, час, енергію.
Можливо, якщо б знали, стало ще важче.
А може й легше. Бо ніхто не розуміє, коли це закінчиться.
Нам це невідомо.
Але зробити крок, потім ще один, і ще…
Це здатен кожен.
Фокус ресурсів в моменті – це те, на що всі ми можемо впливати.
Але потім, озирнувшись, видно, який великий шлях пройдено.
Храбан Діана
