Марина Поліщук
Вони спочатку знищили мою школу, потім гімназію, сьогодні – університет! Певно, якийсь тупорилий комплекс росіян щодо освіти. Освіта, наука та взагалі розвиток, прогрес – для ка7апів – невідомі слова. Країна – терорист, країна – минулого та деградації.
***
Ледве-ледве сьогодні заставила себе зварити суп. Мабуть вже депрессія починається. Помітила, що в Херсоні багато людей впадають в неї, не можуть себе заставити щось робити, не готують собі, особливо ті, що залишилися самі, без рідних в місті. Якби не треба було годувати чоловіка, я б теж мабуть перестала собі готувати. Але суп вийшов смачний, то я потім ще й сині поквасила і кашу з булгура зварила. Отак і витягуєш себе потроху, фудтерапія – то помічне.
***
Ми стали на крок ближчими до назви вулиці на честь Валентини Крицак.
Й це радує.
***
Херсон. Рік кожного дня чекати, що стане краще, через день ночувати в підвалах, хоронити земляків( це жахливо.
***
Вночі у нас стало прохолодніше, денні температури теж вже не такі високі. Але Херсон – місто сонця. Воно світить нам, попри всі негаразди! Воно дає надію, а свої люди поруч вселяють впевненість!
Все є Україна!
***
На любом выступлении путєна кажется, вот сейчас выйдет доктор Борменталь и вынесет ему балалайку.
***
Шостий переїзд. Шоста хата. З тих переїздів мене вже тіпає….
Хата у Станіславі (тамтешня господиня колись приймала туристів, а 24 лютого прийняла нас чотирьох і ще велику родину з Херсона). На вікнах білі і фіолетові орхідеї і розсада – помідорки і перець.
Одеса – кімната у приватному готелі з актикварними меблями, видом на Міський сад, вечеря з власником готелю і ресторану, який у перші дні повномасштабного купив танк для ЗСУ.
Переїзд з Одеси у Вінницьку область. Село Холодівка – не склалося. Макс вийшов з автівки і перший раз з 24 лютого матюкнувся. Не склалося. Тому поїхали в Ладижин – великий дерев’яний будинок, власник Саша, який женихався до нашої Наталі (поки дружина не бачить) і з цією підступною метою носив нам саморобне ладижинське віскі.
Хата в Тернополі. Потім квартира в Тернополі, до якої ми майже звикли. Але звикати не можна. Хазяйка вирішила квартиру продати і купити будиночок своєї мрії. Почали ходити люди на оглядини. Щоразу прибирати наш творчий безлад і приводити квартиру до товарного виду – для нас не варіант. Ми переїхали.
В новій квартирі паркет і багато простору. Коли кличу Макса на кухню, він довго човгає кімнатами і коридором і каже: “Я втомився, поки до тебе йшов”.
Багато простору, який спочатку був схожий на порожнечу. До нас тут жила родина з Харкова – 8 дітей. Вісім дітей! В одній з кімнат на нас чекав БУКЕТ – чиєсь домашнє завдання чи арт-терапія. Розцінила як ЗНАК. В цій кімнаті тепер буде майстерня.
***
Оце ж і я довго думала, чи купувати теплу ковдру, щоб потім не тягатися. Є хазяйська, але хотілося власну, у 45-то рочків) тому купила. І так, то те купила, то там не встояла. А як переїжджати, буде Камаз речей) ну, не можу я без цього клятого побуту. Все хочеться, щоб як удома – комфорту.
***
Зараз усе, що пахне домом, теж викликає сльози. Тригернути може будь на що – на ті ж кавуни на базарі, на горобину, яка вже вдруге червоніє – а ми досі не вдома… Але я думаю, якщо ми всі так сильно хочемо повернутися додому – не може ж це лишитися для космосу непоміченим?))
Ян Ярчук
