Марина Поліщук
Молода родина з міста Таврійськ Каховського району змогла вирватися з окупації і переїхати в безпечне місце. Невдовзі голова сім’ї пішов на службу в ЗСУ – на жаль, чоловік загинув у Донецькій області. Без батька залишилися двоє дітей, без чоловіка – дружина, родина не має можливості повернутися додому. Сьогодні дітьми опікується благодійний фонд «Діти Героїв».
«До війни ми були звичайною українською родиною. Я займалася дітьми і домом: кожного дня в сусіднє містечко возила старшого сина до школи, а молодшого – у садочок. Чоловік щоденно ходив на роботу. Із часом планували придбати житло», – розповідає жителька Херсонщини Анжела виданню NV.
Сім’я Анжели, Володимира та їхніх синів, 9-річного Владислава й 2-річного Максима, проживала в місті Таврійськ. Їхнє містечко в перші дні окупували російські війська, тому два місяці їм доводилося пристосовуватися до нових умов життя: як психологічно, так і фізично.
Жити в окупації – це ховатися від обстрілів, щоденно бачити військову техніку та боротися зі страхом смерті, що постійно переслідувало цивільних. У жодному разі не можна було виявляти своє незадоволення перед російськими військовими. Усі, хто хотіли вижити, повинні були підкорятися, а за найменші прояви патріотизму людей суворо карали.
Жінка каже, що найстрашніше на окупованій території – виживати під час обстрілів. Виїжджати в той час з міста надзвичайно небезпечно, адже в будь-який момент можна було потрапити під кулі ворога.
«Кожен наш ранок починався з пошуку їжі. Черги за продуктами були величезними. Перші 10 днів ми навіть не виходили на вулицю через страх, що тебе застрелять або викрадуть окупанти. Російські військові поводилися так, ніби вони у своєму домі. За півтора місяця окупації Влад навчився по звуку розрізняти, з якої зброї стріляють та як виглядає „БТР“, „Град“, „Тигр“ тощо», – згадує Анжела.
Родині вдалося евакуюватися на захід країни – в одне із селищ Чернівецької області.
«Коли ми приїхали в село, нам одразу повідомили, що чоловіки обов’язково повинні з’явитися у військкомат. Переховуватися вони не хотіли, а наші вмовляння та сльози також не діяли», – каже жінка.
Уже на четвертий день після переїзду Володимир пішов захищати кордони та незалежність рідної держави. Після військового навчання його підрозділ відправили на Донеччину, де він сміливо виконував бойові завдання та протистояв ворогу.
На жаль, на полі бою його життя обірвалося. Про смерть чоловіка повідомив голова військкомату.
«Після цієї звістки я не можу бачити нічого позитивного, адже негативні емоції переповнюють мене. Це складно й дуже неприємно. Хочеться повернутися до звичного життя, як це було в мирний час, хоча це неможливо», – каже Анжела.
Допомога від благодійників
Дітьми родини опікується благодійний фонд «Діти Героїв» – він надає довгострокову допомогу дітям, які втратили одного чи обох батьків унаслідок російської війни в Україні.
«Кожну дитину ми підтримуємо до її повноліття, і навіть після цього супроводжуємо в організації навчання, надаємо можливості для стажування та роботи», – зазначено на сайті фонду.
Родина з Таврійська отримала фінансову підтримку, а також інші види допомоги. Зокрема теплий одяг та взуття, обігрівач, можливість для дітей відвідувати курси іноземних мов, смартфон та ноутбук для онлайн-навчання, а також поїздку в дитячий табір на Закарпатті.
Старший син Владислав навчається в школі, а у вільний час грається з друзями, які після смерті батька допомогли йому відновити його психологічний стан. Молодший син Максим ходить у садочок і дуже полюбляє автомобілі й іншу техніку.
На базі фонду працюють спеціалісти, які опікуються психологічною реабілітацією дітей. Спілкуватися з родинами, які втратили рідних під час війни, а особливо з дітьми, буває надзвичайно морально складно, кажуть вони.
Кілька порад від психолога фонду Марти Білик для тих, у кого є знайомі, друзі чи рідні, які переживають втрату:
Розкажіть дитині, що відбулося. Врахуйте вік та чутливість дитини, коли будете відповідати на запитання чи розповідати про деталі.
Які б запитання не звучали – спробуйте знайти на них відповідь. Там, де дорослі мовчать, у дитини зростає тривога, а уява часом малює страшні варіанти розвитку подій.
Придумайте слова підтримки, які можна сказати. Або ж чого говорити/робити не варто. Наприклад, не говорити фрази на зразок «Не переймайся», «Усе буде добре»; не розповідати в присутності дитини іншим про її втрату; не розпитувати нічого, якщо дитина не хоче. Водночас слухати, якщо вона ділиться емоціями чи спогадами.
Розкажіть про можливі «червоні маячки» у поведінці дитини (особливо якщо йдеться про підлітків), на які варто звернути увагу. До них можна віднести: надмірне вживання алкоголю, наркотичних речовин, поведінка, спрямована на самоушкодження, суїцидальні думки чи інші дії, що можуть загрожувати життю. Поясніть, чому про них важливо вам розповісти та які подальші дії можуть допомогти у таких випадках.
Чого не варто казати чи робити при дітях, які втратили батьків:
Розпитувати про померлу людину, з’ясовувати за яких обставин загинули тато/мама чи інші значущі люди, цікавитися похороном та іншими деталями.
Розповідати іншим про те, що у дитини хтось помер (особливо в присутності дитини та без її на те згоди).
Сміятися з реакцій та поведінки дитини або агресивно реагувати, говорити образливі слова («Плакса», «Що ти скиглиш» тощо).
Дуже важливо навчити своїх дітей допомагати тим, у кого зараз складний період. Підтримуючи інших, ми також вчимося підтримувати й себе.
Не варто концентрувати свою увагу на негативних моментах, які змінити вже неможливо. Ми повинні навчитися боротися зі страхами, долати біль та продовжувати жити і розвиватися.
***
Зараз Анжела із синами проживає в невеличкому селі в Чернівецькій області. Жінка позитивно відгукується про людей, з якими там познайомилася, адже вони стали міцною підтримкою для неї:
«Хоча нас об’єднало горе, але найбільше мене вражає людська доброта та щирість. Тут живуть люди, які по-справжньому вміють співпереживати, підтримати та допомогти».
На запитання, про що зараз мріє жінка, Анжела відповіла:
«Якщо говорити про бажання, то їх зовсім небагато: перемога, мир, власне житло та здоров’я моїх синів. Однак варто пам’ятати – правда була, є і буде з нами, тому ми неодмінно переможемо ворога, який зі зброєю прийшов вбивати наш невинний народ».
Знімок на обкладинці: Максим та Владислав дуже сумують за татом і вважають його справжнім Героєм. Фото: childrenheroes.org
Дарина Лапіна
