РедакторСьогодні до Дня Збройних сил України ми хочемо познайомити Вас з волонтером, учасником антитерористичних операцій (АТО) та гарною людиною Юрієм Чехуном. Протягом чотирьох років херсонець доводить, що потрібно бути патріотом не словом, а ділом і тільки тоді можна перемогти ворога.
Про будні військових та добрі справи читайте в нашому інтерв`ю.
– Хто Ви за професією та чим займалися до служби?
– Перед тим, як потрапити до лав військовослужбовців, моє життя майже нічим не відрізнялося від інших: я працював водієм-електромонтером в акціонерному товаристві “Херсонобленерго”, приділяв час родині та буденним справам. У 2015 році я також почав займатися волонтерською діяльністю. Тоді ще наші військовослужбовці потребували більшої підтримки, я вирішив, чому б не допомогти. Ось так разом з небайдужими херсонцями ми і стали збирати допомогу від херсонців та відвозити у зону бойових дій. Нас вже там знали та щомісяця чекали.
– З якого року перебували у зоні бойових дій та скільки термінів?
– Три роки ось так ми і проїздили з гуманітарною допомогою. І вже у 2018 році я вирішив, що волонтерів достатньо, моя допомога потрібна у зоні бойових дій. Так я пішов до військкомату та підписав контракт на службу. Боронив кордони України я в 36 окремій бригаді морської піхоти. Наша бригада розташована під Маріуполем, це звичайно не саме пекло, але вистачало. Так і пролетіло півроку мого життя. Наразі готуюся на наступний термін. Адже треба боронити, захищати нашу неньку Україну.
– Як рідні та близькі відреагували на ваше рішення?
– З того часу, як розпочалася війна, моя родина розуміла, що повз мене ці події просто так не пройдуть. Я казав, кажу і буду казати: “Якщо наша Україна потребує захисту та допомоги, то ми не можемо залишити її в біді”. У мене родина патріотів, тому вони відреагували цілком спокійно і чекали мене вдома. Звісно переймалися, але вірили, що все буде добре.
– Що було найскладнішим під час служби?
– Коли ти знаходишся далеко від своїх рідних та близьких – це вже складно. Коли не знаеш, що буде завтра і як поведе себе ворог. Проте найболючіші моменти пов`язані з втратами побратимів. Розумієте, ми знаходилися там усі разом, у нас спільна мета – перемога. Ми вже вважали себе не просто знайомими чи друзями, а сім`єю. Сьогодні ти з ним захищаєш державу, а завтра його везуть на поховання. Це дуже страшно і боляче.
– Чи відрізняється армія радянських часів від сучасної?
– Раніше була дідівщина та різні неприємні випадки між солдатами. Зараз в окопах сидять патріоти, які мають одну спільну мету – перемогти ворога. Солдати віком від 19 до 51 року, проте ми не відчуваємо різниці. За декілька місяців ми стаємо однією родиною.
– Давайте поговоримо про державне забезпечення. Чи дійсно бійці отримують усе необхідне?
– Так, звичайно. Перед тим, як потрапити на службу мені видали спеціальну форму, взуття та спорядження. Особисті речі я сам придбав, щось волонтери зібрали. А так все повністю було надано державою. Ніхто нас не змушував сплачувати за форму чи шити її за власні кошти.
– А волонтери не забували про Вас?
– Ні, ви що. Волонтери – то наші помічники. Юрій Курило, Наталка Бреус, родина Ткачуків – вони начебто далеко, але завжди поряд. Інколи бувало таке, що закінчилися потрібні речі, а писати замовлення для держави довго. То я телефонував нашим херсонським волонтерам і прохав про допомогу. Трішки часу і все необхідне за списком вже було у нас. Вони – молодці, завжди готові допомагати.
З теплом у душі згадую моменти, коли волонтери привезли нам дитячі малюнки, поробки. Ці світлинки висіли у нас в окопах, кожен солдат носив їх із собою у кишені. А домашня їжа (пиріжки, вареники) – також маленький ланцюжок від рідних до нас.
– Наскільки військова служба змінила Ваші життєві пріоритети?
– Знаєте, за ці роки волонтерської справи, спілкування з військовими та безпосередньо служби я почав більше цінувати життя, родину. З’явилася відраза до тих людей, які бажають російського миру, які не проти жити під російським прапором. Після висловлення такої думки ми розірвали усі зв’язки з такими товаришами. Під час служби я відчув справжнє братерство, а не просто знайомі задля користі.
– Чи важко адаптуватися до буденності після військової служби?
– Є свої труднощі. Просто повертаєшся додому і здається, що це два різні світи. Там йде війна, гинуть люди, а у нас – гуляють, танцюють, як нічого не відбувається. Це дуже важко спостерігати.
Попри те, що військова служба – нелегка справа, українські захисники не готові здаватися ворогам, вони щодня боронять кордони нашої держави та дарують нам – українцям мирне небо над головою. Не забуваймо про це! Слава Україні! Героям слава!
Марина Поліщук
