Дарина Лапіна
– От де ми побачилися “завдяки”путіну, щоб він тричі здох! -каже мені 88-річна пані Катя
Вона з Бериславщини, з села, яке на лінії вогню. Немає вже й села її доньки.
Бабуся лежить у своїй кімнаті-в гуртожитку для ВПО, донька привезла з лікарні. Маленька, як дитина, слабенька. Але, почувши, що я землячка, намагалася піднятися, бо для неї навіть я – незнайома людина – наче частинка її рідного дому, який вона на старість втратила.
Голос, коли вона бажала путіну здохнути тричі, у пані Каті став несподівано сильним, пророчим.
***
Знищена будівля окупаційної адміністрації в селищі Лазурне. Зрадники бідкаються.
***
Сьогодні на херсонському ринку я плакала.
І жінка, яка стояла за прилавком, плакала теж.
Перед нею лежали абрикоси. Стиглі, сонячні, неймовірно красиві — такі, якими вони бувають лише у нас, на Півдні. Вони приїхали з Білозерки.
Це передмістя, всього десять хвилин їзди від мого дому. Тільки зараз ці десять хвилин — це дорога в «кіл-зону».
Там щодня вибухи, там палають будинки, там небо дзижчить від ворожих дронів, які полюють на все живе.
Там смертельно небезпечно просто виходити на вулицю.
А люди… люди там збирають врожай.
Під обстрілами, ховаючись від безпілотників, вони дбайливо знімають із гілок ці плоди, везуть їх у місто, щоб продати, щоб просто жити далі.
Я купила трохи, навіть не запитуючи ціну.
Бо ціна цим абрикосам — людське життя та надлюдська мужність. Дивилася на ці фрукти, і сльози самі котилися з очей. Жінка-продавчиня побачила це і теж не стрималася.
Ми стояли посеред ринку обійняті спільним болем і цим тихим, але запеклим херсонським опором.
Усе, що я змогла їй сказати: «Бережіть себе, будьласочка…»
Ці абрикоси пахнуть не просто літом.
Вони пахнуть рідною землею, це наша сила, яку нікому й ніколи не випалити.
***
Є така несправедливість, про яку багато вимушених переселенців мовчать.
Люди з ВПО ніби мають усе витримати.
Зруйнували місто — «головне, що живі».
Втратили дім — «всі зараз так живуть».
Переїхали знову — «звикнете».
Плаче серце за рідним — «не думай про це».
Але всередині — зовсім інша реальність.
Життя перетворилось на постійні валізи й переїзди.
Немає свого житла. Немає стабільності. Немає відчуття «дому».
Сьогодні ти тут, завтра — вже знову в дорозі. І кожного разу починаєш майже спочатку.
Друзів розкидало по різних містах і країнах. І так хочеться простої речі — побачити своїх, обійняти, відчути, що ви ще є одне в одного.
А вдома… вдома тепер руїни або спогади про те, що було життям.
***
НЕ ПРОБАЧИМО НІКОЛИ !
Всесвітній день біженців…
Навіть. у страшних снах, не привидилося, що буду у їх числі.
Більше нічого не напишу, бо ви відчуваєте те саме, що і я.
Храбан Діана
