День 1572. 14 червня. Що обговорюють херсонці у соцмережах

Навіщо ВПО клумба біля чужого входу?
Три роки тому я ножем підготувала землю і зробила подобу клумби біля входу в помешкання де живу тимчасово.
Місцевий мешканець сьогодні запитав: навіщо?
– Хочу зробити світ кращим.
Я не знаю чи повернусь додому. Не знаю чи довго тут буду. Але я тут – і можу зробити це місце кращим. Зараз. Сьогодні.
Коли поїду — залишу на згадку 7 квітучих гібіскусів. Сподіваюсь, будуть цвісти без мого догляду.
Як маленький знак: тут була людина, яка хотіла зробити світ кращим!

***

Українські діти, яких держава шукає як зниклих безвісти, сьогодні отримують російські квартири, навчаються в російських коледжах і університетах, беруть участь у російських конкурсах та носять одяг із символікою країни-агресора.
І це одна з найнебезпечніших сторін війни, про яку потрібно говорити.

***

Ода ринкам або про новий вид терапії – кольорами і цінами фруктів і овочів.
Для мене вихідний – це терапія ринком.
Бо ринок – це кольори, овочі, фрукти і можливість зануритись в реальність нашої прекрасної сільськогосподарської країни.
Моє око насолоджується і відпочиває. І ця терапія ринком продовжується щотижня.
Та й полуниця вже по 120.

***

В Олешківській громаді на тимчасово окупованій території Херсонської області залишається близько 6 тисяч жителів, серед яких 182 дитини.
Зокрема, у самому місті Олешки на Херсонщині без води, газу та питної води перебувають близько 1700 жителів, понад 40 з яких – діти.
Через активні бойові дії, мінування доріг та постійні обстріли виїзд із міста неможливий.

***

А у вас так буває: заходиш у магазин, бачиш якусь дрібничку для декору й одразу думаєш: «О, це було б ідеально для мого дому». Уява вже ставить цю річ на полицю, біля вікна чи на кухні. А потім за кілька секунд наздоганяє реальність: ні, не буде. Бо того дому більше немає. Його захопили, пограбували та зруйнували росіяни.
Є ще момент – про речі. Коли бачиш щось знайоме – книгу, вазу, іграшку, будь що, і у голові спалахує: «О, в мене таке саме є». А потім так само швидко приходить наступна думка: ні, було. Бо будинку, де все це залишилося, вже немає.
І це дивне відчуття – ніби пам’ять про речі живе окремо від місця, де вони мали сенс. Вони ніби ще «твої», але вже недосяжні. І ти постійно спотикаєшся об цю розбіжність між тим, що пам’ятаєш, і тим, що є зараз.